Неділя, 22 жовтня 1876 (10 жовтня)

Пошта привезла купу листів, серед них один від Фостера; я нікого не занедбую.
Я нічого не знаю про те, що відбувається. Батько щохвилини радиться зі своєю сестрою. Я ні про що не питаю, та й про що я можу питати? Пані Тютчева чемна — і цим обмежується, що розумно. Вона була б дуже збентежена, зустрівши мене в Ніцці, якби зараз стала мені близькою. Тож із її приїзду мені не буде жодної користі. Може, краще було б сказати «так», коли батько запропонував мені сказати їй, щоб вона поїхала. Але ні, вона стала б непримиренною ворогинею. Утім, кажуть, у неї свої прикрощі, і вона плакала в кутку, поки ми сиділи всі разом за столом. Її князь у Полтаві — так і краще.
Батько звелів постелити мені в його кімнаті; знову заговорили про моє становище, зіпсоване Тютчевою, чи Жоржем, чи самим чортом!
Я не мала сили переконувати, як попередніми разами; мовчки лягла, рада завісі, яка ховала мене від батькових очей. Оскільки я мовчала, він покликав мене, а тоді підійшов і сів на край мого ліжка. Але я не могла говорити, мене душили сльози, бо він кілька разів відповідав мені, що нічого не може вдіяти.
Я лише молила Бога, щоб він мене заспокоїв; я відчувала, як мені зводить щелепи, — так само, як перед нападом позавчора, — і мені було соромно виявитися нервовою. Батько мене втішав, а я від цього тільки ще більше впадала у відчай, надто тому, що в характері цього пана — доводити людей до нестями, щоб мати приємність щедро обдаровувати їх розрадами, такими ж зворушливими, як і марними. Саме це я й повторювала йому повільно й тихо, щоб не здатися плаксивою. Нарешті я пообіцяла йому, що вбʼю себе, і, коли свічку погасили, кілька хвилин думала про це, а тоді простягла руку до шухляди, де лежить заряджений револьвер; як я й передбачала, шум привернув увагу, мою руку перехопили, а зброю запхали під матрац.
На цьому я заснула, думаючи про цей бурхливий день, бо він таки був бурхливим: батько, його сестри і навіть пан Тютчев — усі злегка перекусалися між собою.
О восьмій ранку пані Тютчева, яка напередодні мене поцілувала, увійшла до кімнати попрощатися й поцілувала мене знову. Поцілунок Юди.
Сьогодні день відʼїздів: княгиня й Гелена їдуть за кордон, а я — до Чернякивки, куди мене, як не дивно, кличе Етьєн. Я розбита. Я прокинулася лише для того, щоб проливати нові сльози; ніколи ще я не була така пригнічена; може, колись буду ще більше, але поки що це просто розпач.
До речі. Я запроваджую, чи намагаюся запровадити, у ці записи іншу манеру. Шукатиму стислості, і, щоб ця перша фраза була стисла, не додаваймо ще одного пояснювального слова, хоч нам і кортить.

Примітки

Фр. entre-mordus [sic] — так у Марі. ↩