Понеділок, 16 жовтня 1876 (4 жовтня)

Я прокинулася в пеньюарі й пантофлях, але в ліжку. Я прилягла на хвилинку, і мене зморив сон. Уранці мене розбудив батько, і я кинулася до вітальні в пекучій тривозі. Мій щоденник лишився розгорнутим на столі — він міг прочитати той огидний опис.
Я заспокоїлася, тільки змусивши його присягнутися на Євангелії, що він не читав; утім, це було видно й з його вигляду.
Про вчорашнє майже нічого сказати... Ах! так, причина його гніву. Батько відповів, що гнівався через листа, в якому мама пише мені, що це він схиляє мене прийняти тітчин статок, і додав, що він дуже далекий від того, щоб мене до цього схиляти, і що жаліє того, кого спокусить цей статок. На цей підступний натяк я відповіла енергійними й чесними словами, які трохи збили його з пантелику й змусили мало не соромитися, що він натякнув на найнижчий наклеп, який тільки є на світі, — наклеп, що вийшов з вуст тих, хто затіяв процес через скнарість (Замятіни багатші за нас) і хто кинув цей наклеп у найбрудніші канави, не наважуючись ні говорити, ні писати про нього законним шляхом, бо кара за зведення наклепів дуже сувора.
Ледве ми повернулися додому, як настала черга моїх тіток, тобто княгині, — і знову з приводу маминого листа — говорити й радити батькові речі, які, хоч і не були власне образливими, мені було дуже неприємно чути з третьої кімнати: говорили голосно. Можливо, мені й хотілося зʼявитися серед них і наговорити їм зухвалостей, але я вдовольнилася усмішкою: мені давали надто вигідні козирі на вечір, коли я говоритиму з батьком сам на сам. Раніше я могла дорікати йому лише деспотизмом пані Тютчевої. Отже, не вона одна тобою верховодить! І ти смів твердити, що все те, що, як я казала, походить від інших умів, а не від твого, — твоє власне! І ти смієш заперечувати, що перебуваєш під найдеспотичнішою опікою! Ти смієш твердити, що ти сам собі пан! Тоді як ти жалюгідний нуль із комою, та й того менше! А я ж говорила з тобою, я ж вибивалася з сил, умовляючи! А я ж мала манекен за чоловіка! А я ж думала, що дію, що просуваюся вперед! А я ж будувала замки... на піску! Правду кажучи, мені прикро бачити, що я марно переймалася всім цим, що звела будівлю на плавучому острові, на вулканічній забаганці! Подумали, що я набираю впливу на тебе, і починають відвертати тебе від мене. Вони надто розумні, щоб робити це в лоб, вони беруться за це вміло, тобі кажуть: «Яка чарівна в тебе дочка, Костянтине! Вона перевернула весь дім, це справжній демон грації й дотепності! Ти й сам визнаєш її владу.» І оскільки слабкі чоловіки страх як не люблять, коли їх ловлять на гарячому, ти зробиш усе на світі, щоб довести протилежне тому, що вони візьмуть за покору. О! вони обрали справжній, правильний метод.
Вони доведуть тобі мою владу, і ти, наляканий, віддалишся від мене! Бідолаха! Я вже не гніваюся — хіба можна гніватися на істоту, якою верховодять усі! Мені тебе шкода, ти бідолашний нещасливець, яким усі крутять, якого мучать і водять за носа! Я вже не гніваюся; ти викликаєш у мене тільки жалість. Сьогодні ввечері я скажу, що всміхалася, поки там кричали, саме тому, що думала про все це.
І щоб показати свою стриманість і мати змогу сказати: «Я ставлю тебе так низько, що навіть не хотіла знову з тобою говорити, навіщо марні слова?» — я одразу піднялася нагору й сіла за фортепіано, маючи намір так скоротати час до обіду, а ввечері сухо піти до себе, але батько, певно, прийде до мене. Мені не довелося довго чекати: він прийшов одразу й почав ходити по залі, обіймаючи мене за талію й кажучи, що він дуже нещасний і що ніхто його не жаліє. Тоді я виголосила заготовану промову, та ще й із прикрасами й поблажливим виглядом, що надавали їй подвійної ціни.
— Ти хочеш, щоб я виправдовувався, щоб довів, що мною не верховодять, — ось мета цих слів!! — «сказав батько», і оскільки він влучив у ціль, я одразу відповіла.
— Ти надто погано думаєш про мій розум. Не такими дитячими шпильками ловлять таких чоловіків, як ти, бо зрештою, хоч ти й не дуже сильної вдачі, ти не дурень, і пастка була б надто грубою. Утім, я нічого не хотіла казати, я пішла, бо знаю себе: я добре знала, що, лишившись, не матиму сили змовчати. Отже, я пішла, і це ти викликав пояснення... Але поговорімо про інше, знаєш, мені не хочеться зараз говорити з тобою про серйозні речі. Знаєш, я вирішила: я проведу зиму в Римі, найму найкращі апартаменти, матиму чудових коней, майстерню, яку обставлю просто чарівно, виходитиму тільки для того, щоб оглядати руїни чи музеї, більше не показуватимуся на прогулянках, а якщо мене й побачать удень надворі, то завжди вбрану в чорний оксамит, скромно... Нарешті, я матиму ложу в бенуарі, обставлену на мій смак, ключ від якої буде в нас. Ми не бачитимемо ані живої душі, а я працюватиму з ранку до вечора... над живописом і співом. Так моє життя викликатиме дивовижний інтерес, не наражаючи мене на плітки. Бо виїжджати у світ — про це й думати нічого! Мама не може мене туди вивозити, а їздити зі знайомими... це мені не до вподоби, здаєшся бідною, жалюгідною. Отак-то.
Справді, саме це я вирішила за браком кращого. Самотність майстерні дозволить мені віддаватися моєму хронічному розпачу й забуватися, не читаючи газет і заборонивши говорити при мені про решту всесвіту. І, можливо, я здобуду так трохи слави.
— Це було б ексцентрично, — відповів батько, — а ексцентричність не личить молодій дівчині. На мою думку, найкраще життя — це життя нормальне.
— З батьком і матірʼю? Так, звісно. Але оскільки з тобою про це й думати нічого, я обираю інше. Ти нічого не вдієш, бідний тату, це не твоя вина. Ах! річ у тім, що все це... але змінімо тему, поговорімо про Рим, який я так люблю і який божественний!
Га?
Якщо мені не вдасться, значить, Бог проти мене.
навскоси
Я надто дурна.
Щодо сьогоднішнього дня — він жалюгідний, і треба вже неабияк нудьгувати, щоб бігати на полювання в костюмі весталки. Правда, це батько потяг мене туди силоміць. Віктор (давно вже одужав) побачив уранці якусь... якусь там дичину.
Ми видиралися на найвищі гори, серед сухого гілля, крізь кропиву таку високу, що вона пекла мені руки, а на наші голови сипався дощ жовтого, сухого листя, що доповнювало густий килим, утворений іншим, уже опалим листям. Це листя падало, падало — наче російський сніг.
Але, як завжди, ми нічого не вполювали, я не побачила навіть жодної нещасної ворони, а проходячи повз родинний склеп, двічі вистрілила в повітря — наче жалобний салют моєму дідові.
Відтоді як того вечора в Полтаві я так яскраво згадала Антонеллі, мені здається, ніби мене образили лише вчора. Щохвилини я про це згадую й мимоволі здригаюся від жаху й огиди.
Ось побачите, одного дня я розповім про цю ганьбу! Коли щось мене мучить, я майже завжди зрештою про це кажу, не вдовольняючись тим, щоб записати. Якби в мене не було щоденника, я писала б на стінах, на дзеркалах, на підлозі, скрізь!
навскоси
НІКОЛИ
На щастя, я не розповіла, я лише говорила про образу й помсту: загальна розмова.
Я була в батька, коли почула Поля, який повертається з Полтави й везе Пашу... нарешті!
Не чекаючи, поки він увійде, я побігла і, зустрівши його в темній бібліотеці, схопила його, здається, за рукав і так і потягла, з великим гуркотом перекинувши стіл і два стільці та засипаючи його дурницями, тож до спальні він дістався буквально приголомшений.
Де зелений чоловік? — питав тато.
Ось він, ось він.
Я смикала його, штовхала, вигукувала йому тисячу нісенітниць і врешті поцілувала в чоло... що його остаточно доконало.
Тоді я дорікала йому купою вигаданих речей, і то найчудернацькіших. Він вибачався, сміявся, знову ставав серйозним... Можна було вмерти зі сміху.
Як! — вигукнула я нарешті, — ви не йдете до своєї матері!
І я потягла його нагору, до кімнати його матері, куди прийшла й княгиня. Я твердила, що зелений чоловік — у фраку й у кальсонах. Крій його жакета, можливо, давав мені підстави, а надто його полотняні штани.
А потім я сипала дотепами, вульгарно (можливо), але дотепами все ж таки; і роблю тут одне зауваження, яке здається мені слушним:
Дотепність завжди потребує якоїсь урни, куди б її вилити.
викреслено
Пішли вечеряти; там я накоїла тисячу дурниць, які, мабуть, були кумедні, бо сміялися з великою втіхою. Батько спав, і я розбудила його, увійшовши до нього, а за мною й інші. І нарешті пані Горпінченко змусила нас розійтися по своїх покоях. Тоді я заявила, що не можу піднятися нагору інакше, як на руках. Обидва Полі понесли мене, і, ледве опинившись у себе, я покликала Амалію і, накинувши на плечі шубку, кинулася до червоного дому, де до першої ночі докінчувала оздоблення кімнати Поля. Забиваючи цвяхи, я розважалася тим, що приголомшувала Пашу, який тримав мені свічку. Він провів мене додому, і дорогою я вирвала в нього фрази на кшталт: «Я приїхав тільки заради вас» — та інші, менш сильні.
Амалія йшла слідом, було зовсім мальовниче, а щоб стало ще мальовничіше, я перекинула свічку, яку Паша ніс, щоб освітлювати дорогу, і ми розпрощалися внизу біля сходів. Я піднялася з поцілунком на руці й думкою в голові. Однією? О! ні, але я кажу «думкою», бо ця повʼязана з моїм щастям, тобто з моїм бажанням помсти.
Антонеллі жорстоко мене образив і смертельно поранив, якщо визнати в моєму серці якесь кохання до нього, а за доброї волі його можна визнати чимало. Отже, є все, що треба, щоб жадати помсти за будь-яку ціну. Словом... хто знає... може, Паша міг би мені прислужитися. Якщо не зараз, то згодом. Паша — людина цінна, він з тіста давніх фанатиків, і... але це було б жахливо! Ба! Я хочу помститися і хочу мати чисті руки... це було б надто гарно... але пожертвувати невинним, найчеснішою людиною на землі... зрештою, побачимо.
Не ділімо шкуру неубитого ведмедя.