Субота, 14 жовтня 1876 (2 жовтня)

Я отримала сукні з Парижа, вбралася і, оскільки Мішелеві коні були тут, виїхала з Полем. Полтава — місто цікавіше, ніж думають. Харків більший, але Харків не має жодної історичної памʼятки. У Полтаві насамперед варта уваги маленька церква Петра Великого: вона деревʼяна, і, щоб її зберегти, над нею звели цегляний футляр, а між тим футляром і стінами церкви людина може вільно пройти.
Зовсім поруч із церквою стоїть колона, поставлена на тому самому місці, де після виграної битви 21 червня 1709 року Імператор зволив відпочити, сидячи на камені. Колона бронзова.
Я увійшла до старої деревʼяної церкви, стала навколішки й тричі торкнулася чолом підлоги. Кажуть, що коли так зробити в церкві, де опинився вперше, то збудеться те, про що молишся.
Я молилася, щоб помститися Антонеллі. Не забуваймо сказати, що Гриць ненадовго завітав до нас разом зі своїм родичем графом Милорадовичем, адʼютантом Імператора, особою малоцікавою й неприємною.
Продовжуючи оглядати визначні памʼятки, я зайшла до Мішеля: він щойно придбав псове полювання, собак, котів... ні! ловчих... Ах! ні, словом, ціле полювання. Він засурмив у ріг, збіглися собаки, а з ними й люди...
Великий полтавський монастир стоїть на вершині другого пагорба: Полтава лежить на двох пагорбах. Там немає нічого визначного, крім дивовижно різьбленого деревʼяного іконостаса. Я повторила там обітницю щодо Антонеллі.
Там похований мій предок, батько дідуся. Я вклонилася його могилі.
Те, чого я чекала з Ніцци, прийшло; я все поясню, коли справу буде завершено.
Одна з найбільших полтавських памʼяток завітала до нас. Це батько Капітана. Скнара, дивак, грубіян чи дотепник, багатий і надприродно брудний на вигляд. Не знаю, яка дружба єднала генерала Башкирцева з цим чоловіком, звідки й теперішні стосунки. Утім, його знає все місто: це типаж, невимовна дивовижа.
Геданов, найкорисніший, найлюбʼязніший і найвихованіший з дармоїдів, був тут, як завжди.
Після старого Капітана прийшов молодий Капітан. А ввечері Олександр, який, утім, бував у нас і вдень, привів до мене Виноградова й гроші. І Виноградов влаштував нам бенкет із шампанським. Такий звичай у купців; було досить кумедно: добряк частував, пив і червонів. Дядько попросив мене про послугу, яку я залюбки йому зробила. Йому негайно потрібні десять тисяч карбованців, і я позичила їх йому під належно оформлену розписку. Утім, боятися нічого.
Я була в нотаріуса, бачилася з батьковим повіреним — ціла купа клопотів заради тієї справи, про яку ви дізнаєтеся пізніше.
Сьогодні я почуваюся так, як назавтра після того, що описала вчора. Ніби та сцена повторилася. Добрі враження ніколи не бувають такими стійкими. Який жахливий спогад! Я хотіла б спалити себе всю, щоб відродитися... потім... і не відчувати цього мерзенного дотику.
Хто прочитав би ці вигуки та інші з цього приводу, не знаючи правди, подумав би: «Гарні справи!»
навскоси
Справді гарні справи, Не треба, щоб ляпас було отримано й щоб він завдав болю: самого жесту досить, і за нього того, хто його зробив, варто вбити.
Були в нас ще й інші відвідувачі, а більше, здається, нічого.
Я чую, як батько й Поль сплять у моєму передпокої... за ширмою.
Мені хочеться вмерти. Мені гидко, я надто нещасна.
Боже мій, прости мені.

Примітки

Полтавська битва, у якій Петро I розбив шведського короля Карла XII, відбулася 27 червня 1709 року (за старим стилем; 8 липня за новим), а не 21 червня, як пише Марі. Бронзову колону, яку приписують архітекторові Олександрові Брюллову, відкрито 27 червня 1849 року на місці, де, за переказом, Петро відпочивав після битви; напис на ній подає дату 27 червня 1709 року. ↩