Пʼятниця, 13 жовтня 1876 (1 жовтня)

Я в Полтаві з батьком і Полем: чекаємо на Олександра, щоб укласти угоду з Виноградовим.
Утім, я досить спокійна щодо всіх капостей, які він міг би мені заподіяти: я чекаю з Ніцци дечого, що, дасть Бог, покладе край моїм прикрощам.
Як і слід було передбачити, мій любий дядечко не приїхав. Виноградов, досить великий купець, що розбагатів на службі в пана Романова, приходив двічі; його запросили на вечерю, і батько, певно, займав його, щоб загладити слова, які ви зараз побачите.
Заговорили про відʼїзд, і він сказав, що якби був лише бідолахою, то ні я, ні моя мати ніколи б про нього й не подумали. Оскільки це була правда, я образилася й не сказала ні слова, але за годину вибухнула стриманими докорами й наговорила йому купу зухвалостей, про які не шкодую.
Гриць не тільки в Полтаві, а й у тому самому готелі: він приїхав провідати свою тітку, графиню Милорадович.
Він зустрічає Поля в коридорі й показує йому анонімного листа приблизно такого змісту: «Оскільки ви більше не хочете бувати в нас, прошу вказати мені місце, де можна було б з вами побачитися», — а далі йдуть запевнення.
— Я знаю, — каже цей дурень, — що це ти написав того листа.
Чи бачили ви когось, кого б так переслідували всілякі мерзоти, як мене?!
З цього приводу я сказала батькові, що підозрюю його сестру Наталі. Він розгнівався так, що аж почервонів, і втік би, якби не прийшов Виноградов. За столом просиділи до девʼятої. Коли купець пішов, батько подався до клубу, потім до Абази й о третій ночі повернувся дуже пʼяний, щоб звітувати мені про ці пригоди.
Наступного дня він помирився зі мною і був надзвичайно ніжний.
Я відбула дуже дивний, як для мене, день.
Олександр (якого Поль привіз о шостій ранку, виїхавши по нього вчора опівночі), Олександр, кажу я, не хотів підписувати договору продажу. Треба вам сказати, що я хочу продати Виноградову ліс за... двадцять пʼять тисяч карбованців.
Спершу мені довелося змусити дядька мене послухатися, потім — бути присутньою і брати участь у морочливій сцені.
Торгувалися. Ці двоє хрестилися, божилися всіма святими, набавляли, збавляли.
Нарешті зійшлися на двадцяти чотирьох тисячах карбованців.
Ах, я мало не забула про блискучі візити: Волковицький, Павелко — вранці, а Геданов і Мішель — цілий день.
Я засновую в Охтирці банк, який навіки носитиме моє імʼя, за внесок у десять тисяч карбованців, що їх я легко дам, бо маю в перспективі понад шістдесят тисяч карбованців різних надходжень.
Геданов розвеселив нас, нагадавши Мішелеві про пригоди в цирку. Ці двоє панів так розпалилися, що піднесли наїзниць, наїзників і клоунів аж до небес.
Я щойно ненароком проковтнула огидну книжку Ксавʼє де Монтепена, і мене нудить.
Дядько й батько були в клубі, Поль спав. Я була сама і, природно, думала про Рим; заради Бога, не плутайте це чарівне імʼя з Антонеллі й не думайте, що я хочу сховати його під імʼям Рима.
Я читала «Фігаро», коли згадала передпокій готелю «де ла Вілль». Мене схопило за голову, за серце, за горло. І ось я сиджу й досить спокійно питаю себе: «Як, моя люба, ти не вмерла?» Я знаходжу їдку насолоду, злу втіху в тому, щоб доводити себе до обурення, знову й знову викликаючи цей огидний спогад, аби покарати себе, наскільки це в моїй силі.
Ось до чого призводить це життя декласованих, ось до чого призводить зневага до пристойностей і незнання деяких конче потрібних правил поведінки.
Я була сама з цим чоловіком, ви, певно, памʼятаєте подробиці того принизливого діалогу; потім я поклала йому обидві руки на плечі, він притягнув мене до себе і... я хочу сказати це без недомовок, щоб мене зрозуміли правильно, але не більше, ніж було насправді. Він поцілував мене в щоку, я не боронилася, він пригорнув мене до грудей, потім... Боже мій, змилуйся наді мною. І ви, хто мене читає, не думайте, що я взиваю до Бога й кричу з удаваності, — ні, це тому, що якби я не взивала до Бога подумки й пером, у мене не стало б сили писати. Слухайте, ось воно: він тримав мене, притиснувши до себе, і намагався... Ісусе! дай мені духу написати! і намагався просунути коліно між моїми.
навскоси
Чи знаєте ви щось брутальніше за цей рух коліном? Якщо завжди так, то кохання мусить бути глибоким, щоб ідеалізувати такі жахи. Але для того, хто не кохає, це верх бруду — вульгарного, скотського, верх огиди, здатної збурити все єство до самого дна, сповнити жахом кожну краплю крові, довести обурення до божевілля.
Я часто розбурхувала себе уявою. Але це... це доводить мене до гарячки й до сказу, присягаюся перед Богом.
Усе моє єство бунтує!
Продовжмо: це мені за кару.
Я хотіла, щоб він подумав, ніби я не зрозуміла, і трохи відсторонилася (вирватися зовсім я боялася, щоб не розсердити його). Він знову притягнув мене до себе і, обіймаючи однією рукою, другою провів уздовж моєї сукні — скільки це тривало... вже не знаю...
Тоді я відсахнулася, така здивована, така нажахана і така змішана з болотом, що, здушено скрикнувши, почала всміхатися, мов ідіотка, — так моє обличчя робить завжди, коли мені дуже прикро через щось.
І я думала, що кохаю цього чоловіка ще й після? Коли сам лише спогад про цю сцену тримав мене розпростертою й знищеною тут, на полтавській канапі, не знаю скільки часу? Кохання? До — ... не знаю, як зветься це похвальне почуття. Після — відраза, сором. Тепер — огида. Удавати байдужість було б смішно, і, кажу щиро, я ненавиджу одного чоловіка — не так, як ненавиділа раніше кривдників нашої родини та нашого становища, як-от Одіффре, наприклад. Але я ненавиджу, я проклинаю одного чоловіка за особисту образу... Ех! хіба треба казати чому! Ненавиджу так, що вже не можу думати про це без тремтіння жаху, так, що вчинила б злочин, аби тільки прошепотіти на вухо цьому створінню: жінок, як я, не ображають! І в ту мить, коли це створіння віддаватиме останній подих Дияволові.
Це не помста кохання, яка видається непотрібною, щойно кохання більше немає; це не дитяча помста і не помста пліткареві на кшталт пана Паттона, чи отруйній наклепниці на кшталт пані Тютчевої, чи бідолашному дурневі на кшталт Одіффре, якого, безперечно, переконали в тому самому, що й Гриця Милорадовича.
Я ненавиджу цього чоловіка. Кохати такого... гаразд, якщо вже я до цього дійшла, скажу якомога неупередженіше, що собою являє цей пан. У ньому немає Нічого надзвичайного, і не чекайте страшного полотна на кшталт хаосу Мікеланджело. Чоловік без жодних принципів, з дрібкою тієї честі, яку називають лицарською або честю «героя роману», без жодного розуміння кохання, але чуттєвий і розбещений. А втім — дуже добрий хлопець, чудовий світський молодий чоловік, вкрадливий, а отже, усіма любимий. Не сприймайте це як іронію.
Звісно, якби все почати спочатку, я займалася б ним так само, але інакше: я зрозуміла б, що на нього треба дивитися так, як чоловік дивиться на гризетку, яку вважає гарненькою... Але оскільки жінка відрізняється від чоловіка, моє кохання обмежилося б тим, що я дозволяла б йому залицятися до мене й служити мені — з великою суворістю.
Не знаю, чи це тому, що йдеться про мене, чи тому, що я ще дуже невинна, але я відчуваю найбільшу відразу й найглибшу огиду та зневагу до «спокусників». Усі вони мають якийсь неминуче гротескний, брудний і дурний присмак. Це як анекдоти, де йдеться про вбиральню і таке інше: гидко — і смішно.
Здається, вже дуже пізно, і, чесно, не варто засиджуватися, вигадуючи визначення.
Я все розповіла. І, як бачите, від приниження не вмирають. Образа не вбиває. А вбити себе?.. ні, мені, ображеній, карати себе смертю? Це було б безглуздям. Одна-єдина думка зупиняє мене в моїх планах помсти, а саме: чоловік не зрозуміє, за що його карають. Це більш ніж імовірно, коли йдеться про пана без освіти, без виховання, у якого замість принципів — лише приклади доблесних лицарів клубу [зачорнені слова] і «Молодості короля Анрі» Понсона дю Тераля, єдиного роману, який він прочитав, та й у цьому романі він захоплювався тільки розпустою, а з рис вірності й честі сміявся як з «романтичних вигадок». Боже мій, я не намагаюся очорнити Антонеллі, з мого боку це було б смішно, і доказ тому — я хочу, щоб ви знали: він не підступний Дон Жуан і не взірцевий лиходій.
Батько повернувся, і я поклялася перед ним, взиваючи до Бога, хрестячись обома руками й накликаючи на свою голову всі небесні кари, якщо порушу цю клятву. Я поклялася ніколи не зближуватися з Антонеллі, що б не сталося, і зневажати його скрізь і завжди.
Досить дивно те, що це не від злопамʼятності. Яку злість я можу тримати на когось, хто нижчий за мене розумом? А просто через зневагу до вдачі цього чоловіка. З часом він зміниться, сподіваюся, і тоді я помщуся.
навскоси
Ось вельми необачна клятва. Ось непотрібна клятва. Мене варто було б убити, якби я вчинила інакше; тут нема чого клястися, чорт забирай.
Я сказала Мішелеві написати мені освідчення. Що ж, принаймні цей говорив про «чисті почуття», про «священні речі», про непереборний потяг — про всі ці речі, старі як світ, потерті, як обличчя пані Тютчевої, вживані повсюди й неминучі в найменшому романі та в найжалюгіднішій пʼєсі. Але попри все й завжди — святі, шляхетні й чесні.
І це зі мною, з «юною дівчиною», так учинили! Мораль, повага... о! балачки, балачки — і більш нічого.
Усе це викликає в мене шалене бажання, щоб мене покохав чоловік, якого й я кохаю, — хоча б лише для того, щоб спростувати попередню фразу.
Єдина помста, якої я хочу. Щоб Бог дав йому зрозуміти весь жах, усю підлість, усю неймовірну непристойність... О! фе! який жах!

Примітки

В оригіналі італійською: «metterà» (замість фр. mettra). ↩