Вівторок, 3 жовтня 1876 (21 вересня) — Господарські справи й керування родиною

Мій день вкладається в листа, якого я щойно написала і який ось тут, — це відповідь Коліньйон, яка розпитує мене про новини щодо Мілорадовича.
... Отже, щоб почати з того, чим належало б скінчити, скажу вам, що наші розрахунки під час позування для портрета виявилися марними, бо молодик — [замазано: дурень], а його статок не дорівнює його дурості; я зношу все, окрім дурості. Я не настільки впала у відчай у пошуках женихів, щоб брати таку тварину. До того ж у матері є коханець, що має коханку, і ці двоє обкрадають пані, а отже, і сина. Коли побачимося, я розповім вам багато дивовижного про тутешні звичаї. Розпуста тут — звична річ, і середньовічні суди кохання не були наївніше зіпсуті, ніж тутешні люди.
Я й досі на селі.
У мені два «я», і ось одна з цих істот дивується, як друга може робити все те, що вона робить.
Оренда, орендарі, управителі, покупці, нотарі (о Ґалуло) — усе це мене захльостує. Я пишу десять листів на день, батькова бібліотека перетворена на канцелярію, телеграми й кур'єри коштують мені шалених грошей, я керую, наказую — і лютую.
Мені доводиться боротися з усталеною владою мого дядька, який із не надто безкорисливих міркувань усе мені плутає. Я закидаю його такими листами, що якби він був чесною людиною, то жбурнув би мені всі документи в обличчя й повернувся спиною. Але він сміється й провадить далі з найобурливішим нахабством. Та коли мій плуг наскакує на каміння, я радше потрощу те каміння, ніж спинюся й схиблю. Перед самим собою маєш самолюбство, що межує з хвальковитістю, і, розпалена сама собою, я твердну проти інших. Я дякую Богові, що поставив мене такою юною на чолі... інтелектуальної установи всієї моєї родини, бо я набуваю великого досвіду, величезного розчарування в багатьох речах і глибокої зневаги до всього людського роду. Досвід убереже мене від тих прикрих уроків, які на кожному кроці отримуєш від послужливих учителів. Зневага врятує мене від розчарувань, які для тонких і чесних натур — найжорстокіше, що тільки є на світі.
Усі ці корисні знання неминуче шкодять моїм принадам, забираючи в мого обличчя той юний і простодушний вираз, який так люблять, але, можливо, вони зроблять мене щасливішою. Не смійтеся (хоч мені й самій кортить сміятися) і не думайте, що я маю себе за вчену й непогрішну.
Я лише гадаю, що знаю трохи більше, ніж інша, і що моя освіта завершиться раніше, ніж в [замазано: тих] нещасних із пригнобленої статі.
На цьому прощаюся з вами, прохаючи зберегти цього листа, бо по моїй смерті всі мої листи будуть побожно зібрані й видані вдячними Нащадками.
Усе це щира правда, і я нічого не перебільшую. Пані Горпинченко, яку я для стислості зватиму Геленою, — жінка розумна, і я впізнаю в ній джерело тих чудових засад, які помітила в її сина.
Я написала Ґамбетті, Фостеру, Берті, мамі, Олександрові, Музе, Коліньйон, Етьєнові.
Батько й тітки допомагали; ми переписували, запечатували, гортали Цивільний кодекс. Діяльність мене оживляє, я відчуваю в собі снагу до всього, мій лист до мами — справжня дивина, я з усієї сили силкуюся передати їй свою волю і лютую заздалегідь, думаючи, що все буде марно, як завжди.
Я падаю їй до ніг і погрожую померти, якщо моїх наказів не виконають.
Поль повернувся без Паші; тут я не пояснюватиму, але копія листа, якого я пишу Паші, мене пояснить. А чи всерйоз я кажу, чи ні — цього я й сама не знаю. Я роблю все, водночас сміючись і плачучи. У попередньому листі я серйозно сказала йому, що розлючена його неувагою до мене, а та неувага полягала в тому, що він «з'їв моє улюблене варення». Безглузда вигадка, яку він сприйняв серйозно, присягаючись Полеві, що ніколи й не торкався того варення, і надіславши мені цілу вазочку.
[Один рядок закреслено]
Поль каже, що в нього є медальйон, який вміщає мене. Мій портрет стоїть перед ним на письмовому столі. Хай там як, а я справляю дивне враження на людей. Закладаюся, що цей божевільний заприсягся більше мене не бачити.
Ах! яка буря — мій мозок! Аби лиш Бог і далі осявав мене своїм світлом і беріг мене.
Я падаю перед ним ниць і дякую йому.
Газета, що писала про Рим, змусила мене плакати від зворушення, а я не поїду до Рима!
[Угорі сторінки:]
— Світильники Амурів, які Бог гасить, опускаючи руку.