Середа, 4 жовтня 1876 (22 вересня) — Втеча до Полтави й духовна боротьба

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, я починаю рукопашну боротьбу з невидимим рудим биком!
«Нікому ні словом не прохопившись», як губернатор Ламор у «Періколі», я втекла цього ранку!!
Тобто всі добре знали, що я їду, всі, окрім батька, який провів ніч у лісі.
Він був присутній при моєму від'їзді в халаті й кричав, що дарма я їду, тощо, тощо.
Я вислухала й поїхала з Полем і Стьопаном на передку. Хутро захищало мене від такого пронизливого повітря, що різало обличчя, поки мій розум був поглинутий читанням глибоко морального роману Кассаньяка.
Щойно ми були в готелі, як приїхав Мішель зі своїми кіньми, якими ми з Полем скористалися, щоб поїхати наводити довідки, до нотаря, по крамницях, усюди.
Я була між Полем і князем, коли пані Волковицька прийшла з візитом, а потім прибули її чоловік і Геданов.
Я послала Стьопана до Олександра й чекала на нього.
Мішель, який нас не залишав, обідав із нами, а по тому обіді ми вдалися до жахливих лихослів'їв про ближнього... Тобто Мішель заговорив про пані Тютчеву, про той негідний спосіб, яким одружили його батька з Наталі, і нарешті я підбила його сказати, що говорять про справу Романова. Так-от, чи знаєте ви, що говорять? Говорять, що Валіцький, Валіцький, чуєте, Валіцький отруїв пана Романова. Я саме брала чашку чаю й підносила до рота ложку цього китайського напою; ну, ви, може, гадаєте, що я все впустила? А нащо ж тоді мені мої знання, моя всеосяжна зневага, моя філософія! Я ковтнула чай, усміхаючись із досконалим спокоєм. Така безглуздість не могла викликати вибуху сміху. А Мішель, провадячи далі, розповів, що «Мама», тобто княгиня, його мачуха, украла величезну суму грошей із секретера свого чоловіка тієї миті, коли той віддавав Богові душу.
Та ну ж бо!
[замазано: Тоді й на ім'я] В одній крамниці я побачила пана Занковського, я впізнала його з фотографії, і він підійшов до мене й привітався. Востаннє він бачив мене вісім років тому, а втім, він не зміг би впізнати мене з обличчя, та й упізнати мене було легко, коли знаєш, що донька Башкирцева приїхала з-за кордону.
Олександр не лише не прийшов, а ще й затримав мого посланця.
Ах! ось від чого я полізла б на стіну, якби не стримувалася.
Оплакуй Рим, плач, кохай, жалкуй, зневажай! Але ні на мить не лишайся без читання чи розмови, бо роздуми привели б тебе щонайменше до божевілля чи відчаю.
О першій я їду до Чернякивки. На мене не чекають, але вдома хтось та й буде.
Я знову побачу село, де провела все своє життя аж до від'їзду за кордон. Там я жила під крилом бабусі, яка мене обожнювала і яку я обожнюю тепер. Я побачу її могилу, побачу великий дім, сад, став, а над ним — альтанку, на пагорбі в лісі. Усе це постає перед моїми очима, але я вирушаю не в побожне паломництво, я їду в погоню за злодієм!
Ах! Боже мій! Боже мій, нехай це скінчиться!
Мій демон, це друге «я», кричить мені, що якби я пішки пішла зараз до Києва, я стала б усім, чим захочу, навіть королевою! Демон добре знає, що це неможливо, і мучить мене цими спокусами. Неможливо здобути неможливе... та ні, не казатимемо «неможливе», є лише важке, дивовижне, можливо. Що ж, учинімо дивовижне, аби здобути дивовижне!
Боже мій, не спокушай мене, чи радше ти, негідне й безумне створіння, не спокушай Бога!
Підведися, негідне створіння, і доведи, що, люблячи Бога, досягаєш усього. Моя тілесна оболонка слабне... Бог хоче, щоб честолюбству були межі, і Бог спиняє мене посеред мого пориву, мов та незбагненна сила, що робить тебе непорушним і німим у кошмарі.
Усе це лише фрази, якими я намагаюся втекти від себе.
Сам Бог указує мені шлях, я знаю, що не піду ним... і це мене мучить.
Зима, що насуне, мов удар грому, час, який доведеться витратити на цю пішу подорож, оте «що скажуть люди?»
Усе доводить мені, що Бог хоче довести мені безсилля людини; Він каже мені: іди, показуючи мені шлях, а я слабну — це моя провина.
Ви маєте мене за божевільну, а я лише в екстазі, і якби я скорилася Генієві, що промовляє до мене, я мала б усе. Але я негідна, і Бог так чи інакше заважає мені досягти мети, Він впливає на мою волю, наповнює мене слабкістю, плутає мені розум. Іди, каже Він, але здолай ці перешкоди; якщо здолаєш їх, ти Гідна.
А я не можу!

Примітки

La Périchole (1868) — комічна опера Оффенбаха на лібрето Мельяка й Алеві. Губернатор Ліми — пихатий персонаж, який має себе за стриманого.
Пішу прощу до Києва — до Печерської лаври (Києво-Печерського монастиря), одного з найголовніших осередків православного паломництва, — у православній традиції вважали виявом крайньої побожності та покути.