Неділя, 1 жовтня 1876 (19 вересня) — Відвідини Диканьки князя Кочубея

Ми були в князя Сергія Кочубея. Батько причепурився, та так, що навіть рукавички були в нього трохи заясні.
Я була в білому, як на перегонах у Неаполі, тільки капелюх був увесь із чорного пір'я чи крил, тієї форми класичного російського comme il faut, якої я не люблю, але яка пасувала до нагоди. Маєток князя за десять кілометрів від Гавронців — та славнозвісна Диканька, оспівана Пушкіним водночас із «Коханням Мазепи та Марії Кочубей», доносом цареві й стратою князя Василя Кочубея.
Маєток найбільше прикрасив князь Віктор Павлович Кочубей, великий канцлер імперії, видатний державний муж, батько нинішнього князя.
Диканька може суперничати красою саду, парку, будівель із віллами Боргезе й Доріа в Римі. Окрім неповторних і незамінних античних руїн, Диканька багатша, [замазано: майже] містечко, і я не лічу селянських хат, я кажу лише про дім, що дуже скидається на палац, та про його прибудови. Я вражена, що знайшла цю королівську резиденцію в самісінькій Малоросії. І як шкода! Про її існування навіть не знають. Тут кілька дворів, стайні, фабрики, машини, майстерні... князь має манію виробляти, будувати, оздоблювати.
Але щойно двері дому відчинено, уся італійська подібність зникає. Передпокій убогий проти решти, і бачиш лише гарний дім великого пана, а тієї пишноти, тієї величі, того божественного мистецтва, що захоплюють душу в італійських палацах... нітрохи.
Князь — чоловік років п'ятдесяти чи п'ятдесяти п'яти, удівець, здається, уже два роки. Взірець російського вельможі, один із тих людей старих часів, на яких уже починають дивитися, мов на тварин іншого, ніж наш, виду.
Його манери й розмова спершу трохи мене збентежили, отупілу, як оце я, але за п'ять хвилин я почувалася дуже щасливою. Він повів мене попідруч до головних картин і через усі зали. Їдальня розкішна, мені дали почесне місце, праворуч — князь і батько, ліворуч — якийсь пан Остроградський. Далі кілька осіб, яких не відрекомендували і які смиренно зайняли свої місця: прибічники середньовіччя.
Усе йшло чудово, коли... коли в мене сталося... словом, те, чого не буває в чоловіків. У мене паморочиться голова, і я відчуваю ту огидну млість, яку маєш у таких випадках. Я послалася на головний біль і встала з-за столу, до того ж усі вже закінчили.
Увійшовши до мавританської вітальні, я сіла й мало не зомліла. Мені показали картини, статуетки, портрет князя Василя та його закривавлену сорочку, що висить у шафі, якій той портрет править за дверцята.
Мене повели дивитися коней, але я нічого не бачила, і нам довелося їхати. О! це було справді безглуздо! Наче навмисне цього разу! Я ж бо ніколи не нездужаю, а сьогодні!
Фе! який жах.
А князь же такий приємний, такий цікавий! Таке тільки зі мною й буває!
Батько довго затримав мене в себе, і вже дуже пізно.

Примітки

Диканьку оспівав Пушкін у поемі «Полтава» (1829), де йдеться про кохання гетьмана Мазепи й Марії Кочубей та страту її батька, князя Василя Кочубея, за наказом Петра I. Маєток також є місцем дії Гоголевих «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831–1832).
Князь Віктор Павлович Кочубей (1768–1834) — російський державний діяч, один із найближчих радників Олександра I і перший міністр внутрішніх справ, згодом великий канцлер.
Князь Василь Кочубей (1640–1708) — український державний діяч, страчений Петром I за звинуваченням у зраді, яке висунув гетьман Мазепа. Його закривавлену сорочку родина зберігала як реліквію.