Субота, 16 вересня 1876 (4 вересня)

Я порушила присягу, я збрехала під чесне слово, але вибралася з прикрої халепи.
Мама пише мені в листі: потисни її Гриці Милорадовичу, тобто: потисни руку Грицеві Милорадовичу.
Зважаючи на батькові підозри, нашу вчорашню розмову й чутки, що ходять у місті, коли давала батькові прочитати цього листа, я замазала чорнилом ці рядки, але він зумів розібрати й здогадатися. Ці слова пройшли б непоміченими, та, замазані, набули кумедної ваги, тож, не знаючи, що робити, я всміхнулася й сказала, що з мого батька посередній віщун.
— Ти, любий мій, хочеш, кажучи неправду, вивідати правду!
— Як це ти заперечуєш? — вигукнув він приголомшено.
— Так, заперечую.
— Чесне слово?
— Чесне слово! Невже ти посмів би в ньому сумніватися, тату?
— О! — мовив він, — невже це можливо, я приголомшений такою зухвалістю.
— Якби я не сприймала твоїх слів за хитрість, аби змусити мене зізнатися в правді, я б образилася; та я лише сміюся.
— Ти даєш чесне слово?
— Так, і присягаюся перед Богом!
Який жах.
Батько зовсім не переконався, а я збрехала намарно, тобто ганебно. Брехати завжди ганебно, а раз порушивши своє слово, більше не маєш перепони ні проти брехні, ні проти власного сумління.
Я пішла сама до церкви й молилася всією душею, не було на кого дивитися, ні перед ким показуватися. Були тільки я, священик і диякон.
Батько повів мене на прогулянку, і ледве ми сіли за стіл, як він сказав:
— Ах! Марі, твоя дипломатія нікчемна!
Тоді, щоб довести свою невинність, а надто наївність, я розповіла всю справу, наголошуючи передусім на тому, як безглуздо було б замазувати таку просту річ і заперечувати її брехнею.
Я не знала, як із цього виплутатися, батько добре бачив імʼя Гриця, після стількох суперечок я вже не могла зізнатися.
— Ах! який тато хитрий! — вигукувала я, шукаючи нової брехні.
Він каже неправду, щоб я розповіла йому правду. Згодна, ти спритний, ти мене розгадуєш, ти знаєш, що я нічого не вмію тримати в таємниці, і вдаєшся до вірного способу, щоб я тобі все виклала. Ах! але ні, цього разу я не скажу, я забороняю собі це казати!
Я сушила собі голову й розпачувала.
Батько й далі не вірив, і мав цілковиту рацію.
— Ось, — сказала я, — піду принесу того самого листа, і ви всі розберете! Які ж тут усі дивні, Боже милий! Що поганого було б у тому, щоб переказати вітання Грицеві Милорадовичу? І навіщо б я це приховувала?
Поль побіг за мною, я відірвала шматок, спалила його, віддала листа Полеві й звеліла йому казати, що він підняв його з килима раніше за мене.
— Це все, що мені було треба, — сказав батько, показуючи на роздертого листа, і всміхаючись:
— Ну що ж, коли так, я піддамся твоїм хитрощам і розповім усе княгині! Ходімо, тітонько.
Я придумала. Гриць і Ґроф подібні і російською, і французькою, Милорадович і Мержевський теж, надто російською: за змістом листа закінчення буде Милорадовичу, як і Мержевському.
— Бачте, княгине, — почала я з великою таємничою міною і дивовижною невимушеністю. — Бачте, ви чули, років зо два тому, про якогось графа Мержевського?
— Так, так.
— Ну, ви також знаєте, що мені тоді було пʼятнадцять років і що я його ненавиділа?
— Так.
— А до того ж він був небагатий, ви розумієте.
— Дуже добре.
— Ну ось яка пригода: цей добродій щойно успадкував величезний статок, мати сповістила мене про це в попередньому листі — у тому, якого я не дала батькові, якого забрала до себе й замкнула, памʼятаєте?
— Так, так, а далі?
— А далі моя мати... ви знаєте, що таке мати...
Ну, але ви знаєте, що мати завжди прагне, завжди шукає так званого добра для своєї доньки; так-от, моя мати пише мені про те, щоб знову побачитися з графом, який зараз у Харкові, але я нічого не зробила, я ненавиджу, ви знаєте, що це означає в мене. А в цьому листі, у тому самому, вона мені каже: потисни від мене руку графу Мержевському, ніби порадою, на спомин. бачите подібність?
— Ага, розумію!
— бачите, тільки не розповідайте про це; усе дуже просто, але є певні речі, які, переказані, важко... словом, це дуже делікатно, материнську турботу можуть обернути на посміховисько або на користолюбний, бридкий розрахунок... отож, Наталіє Павлівно, я ж розраховую, чи не так, на вас... і...
— О! Мусю, будьте спокійні, я нічого не скажу, я зрозуміла.
Усе це я кажу до того, що могла б знадобитися на щось краще, ніж дурити горбату тітку й короткозорого батька.
Тепер уже з тріумфом я знову сіла за стіл. Батько дізнається про все цього вечора або завтра.
навскоси
Я ідіотка.
Це бридко, але добре вигадано. Будьте зухвалі! Цілий той день я ні на мить не зніяковіла і на кпини та недовірливі усмішки відповідала усмішками, повними певності й цілковитого спокою. А вигадавши свою байку, я виклала її як річ, що давно крутилася в мене на язиці і яку я нарешті була змушена сказати, доведена до краю батьковими маневрами.
навскоси
Я ідіотка.
З іншого боку, я й далі задоволена: лестощі губернатора та його дружини збільшили повагу пана Костянтина до мене; враження, яке я справляю, тішить його; та й мені самій не прикро знати, що кажуть: «Знаєте, донька Башкирцева — велика красуня».
Ці бідолашні дурні, невже вони нічого не помітили?

Примітки

Ґроф — російське «граф», співзвучне з «Гриць»; на цій схожості звучання (та подібності закінчень давального відмінка: Милорадовичу / Мержевському) Марі будує свій викрут. ↩