Неділя, 17 вересня 1876 (5 вересня) — Обмін дарунками й полювання

— Я, за всіма правилами, мав би зробити тобі подарунок, але я не з тих, хто дарує букети, я відкриваю тобі кредит на тисячу карбованців, три тисячі триста франків, купиш собі, що захочеш.
— Подарунок, тату? Гаразд. Давайте й дякую; але я винна вам п'ятдесят п'ять карбованців, прошу, прийміть їх.
І я сплатила йому цей картярський борг.
Олександр радить мені попросити грошей. Я не можу, моя політика цього забороняє. Я втратила б увесь свій престиж, я перестала б бути собою. Але прийняти подарунок — цілком природно, а відмовитися було б нечемно.
Варто зауважити, що відколи я на світі, я ніколи не приймала від батька ні іграшки, ні грошей. Тож він плекав до мене щось на кшталт шанобливої ненависті.
Сьогодні я собою не пишаюся, ви це бачите. Кассаньяк зчиняє галас. Які щасливі ці добродії! Доба Фронди була раєм для жінок, а ця доба — рай для чоловіків: кожен кричить, кожен здобуває собі гучне ім'я, кожен зчиняє шум, і про нього говорять, і ним переймаються.
Бідолашна я!
В очікуванні майбутньої слави я полюю в чоловічому вбранні, з ягдташем на шиї та з рушницею «Функ» у руках. Ми вирушили — батько, Поль, князь і я — близько другої на возі з лавами, і я гукала селянам, яких ми зустрічали, що я жінка, бо я була добре переодягнена.
Але уявіть собі, які стегна: штани Мішеля виявилися вдвічі затісні, і мені довелося взяти батькові, які виявилися задовгі, але я заправила їх у чоботи, а оскільки костюм був із некрашеного фуляру, мені це дуже личило.
А тепер ось я безпорадна перед описом, не знаючи ні назв... словом, усіх тих мисливських речей. Ожина, очерет, [замазано: трави], ліс такий густий, що крізь нього ледве проберешся, гілки, які чіпляли тебе з усіх боків, і чудово чисте повітря, без сонця, і дрібний дощик, наче навмисне, щоб причарувати мисливця... якому жарко.
Ми йшли, йшли, йшли; я обійшла навколо невеликого озера, із зведеною рушницею, готова стріляти, сподіваючись щомиті [замазано: побачити], як знімається качка. Та нічого! Я вже думала, чи не розрядити мені рушницю в ящірок, що стрибали мені через ноги, або в Мішеля, який ішов позаду і чиї очі, як я відчувала, з найгрішнішими думками прикипіли до моєї особи в чоловічому вбранні.
Я знайшла золоту середину, ту золоту середину, якої Франція знайти не може: я вбила на місці ворону, що, сидячи на самій верхівці дуба, ні про що не здогадувалася, тим паче що батько й Мішель, лежачи на траві посеред галявини, привертали її увагу.
Я повисмикувала пера з її хвоста й зробила собі з них султанчик. Інші не вистрелили жодного разу, вони лише йшли, а батько на чолі — у спідніх, заправлених у шкарпетки, і взутий у величезні черевики. Його худорба була явна, і я заходилася сміятися, скориставшись нагодою, коли, заходячи в болото, він замість стишити голос узявся говорити французькою, [замазано й закреслено: гадаючи, що цієї зміни мови досить, аби їх не сполохати] — мовляв, дикі качки не розуміють.
Поль убив дрозда — оце й усе полювання.
Мати, яка вважає свою дитину мертвою, та ще й мертвою з власної провини, яка не певна цієї смерті, але не сміє нічого казати, боячись її підтвердити; ця мати раптом віднаходить ту оплакану дитину, що завдала стількох мук, що змусила стільки сумніватися й страждати... така мати має бути щаслива. Мені здається, що те, що вона [замазано: відчуває], — майже те саме, що відчуваю я, віднаходячи свій голос після кожної хрипоти.
Досхочу насміявшись у вітальні, я на мить спинилася на сходах — і раптом змогла заспівати!
Цим я завдячую Валіцькому з його ліками.

Примітки

Фронда — низка громадянських воєн у Франції (1648–1653), коли світські жінки в салонах мали неабиякий політичний вплив.
Мисливська рушниця «Функ».