П'ятниця, 29 серпня 1876 (17 серпня)

Милорадович і я дуже хотіли поговорити удвох, але Поль, Ерістов чи тато заважали, наче навмисне. Нарешті я сіла в кутку, що схожий на окрему маленьку ложу й виходить на сцену, дозволяючи бачити, як готуються актори. Мішель, звісно, пішов за мною, але я послала його принести мені води, і Гриць сів поруч.
— Я нетерпляче чекав на вас, — сказав він, із цікавістю мене розглядаючи. — [Слова закреслено: Поль] кілька разів збивав мене з пантелику фальшивими тривогами, і я вже думав, що ви більше не приїдете, як торік.
— Так, усі так гадали, а проте — самі бачите.
— Ви геть не змінилися.
— О, це мене засмучує, я ж була негарна.
— Гм...
— Ні, ні, але ви все та сама.
— Я ж бачу, що це за склянка води! — нявкнув князь, подаючи мені склянку. — Я ж усе бачу!
— Не така, як та, що ви несете й розіллєте мені на сукню, якщо так нахилятиметеся.
— Ви недобра, ви моя кузина, а весь час говорите з ним.
— Він мій друг дитинства, а ви — чарівний одноденний gommeux.
— Ах, правда... gommeux, так, gommeux.
Я обернулася до Гриця, лишивши другого вмощуватися позаду мене, і, більше про нього не дбаючи, ми зайнялися тільки собою. І тоді почалися спогади. Виявилося, що ми пам'ятаємо найдрібніші речі.
— Отже, я залицявся до вас.
— Так, правда.
— Ми обоє були дітьми, але як же все це пам'ятаєш, коли був дитиною... разом, чи не так?
— Так.
Гриць старий душею; так дивно чути, як цей свіжий, мов троянда, юнак говорить про речі серйозні, господарські, корисні. Він спитав, чи маю я добру покоївку, а потім:
— Добре, що ви так багато вчилися, — для того, коли матимете дітей.