Понеділок, 14 серпня (2 серпня 1876)

Учора о першій ми виїхали з Москви, повної руху й прикрашеної прапорами з нагоди прибуття королів Греції та Данії.
Усю дорогу Етьєн мене просто дратував. Уявіть собі великокнязівські мрії й читання розвідки про Клеопатру та Марка Антонія, які щомиті переривали фрази на кшталт оцих:
— Хочеш їсти? Може, тобі холодно? Ось смажена курка й огірки. А може, грушу? Зачинити вікно? Що ти їстимеш, коли приїдемо? Я телеграфував, щоб тобі приготували ванну, моя королево, я замовив мармурову, і весь дім облаштували, щоб прийняти Її Величність.
Безперечно добрий, але беззаперечно нудний.
Дуже поважні пани упадають коло Амалії, як коло справжньої дами; Шоколад дивує мене своїм вільним розумом і котячою натурою — невдячною й хитрою.
На станції Грусське нас зустрічають два екіпажі, шестеро слуг-селян і мій клятий брат. Велетень і зростом, і товщиною, але гарний, як римська статуя, і ноги в нього порівняно маленькі. Півтори години їзди до Шпатовоки, за які я встигаю помітити безліч суперництва й шпильок між батьком і Бабаніними; я тримаю голову високо, тримаю в шаху брата, який, утім, у захваті, що мене бачить.
Я не хочу ставати ні на чий бік. Мені потрібен батько.
— Грицько (малоросійське сільське імʼя Жоржа) два тижні тебе чекав, — каже мені Поль, — думали, ти зробиш, як торік.
— І він поїхав?
— Ні, я залишив його в Полтаві; він дуже хоче тебе побачити. «Розумієш, — каже він мені, — я знав її ось такою маленькою!»
— То він вважає себе чоловіком, а мене — дівчинкою?
— Так.
— Як і я. А який він?
— Він завжди говорить французькою, буває у вищому світі в Петербурзі.
— Кажуть, він скупий?
— Він просто розсудливий і порядний. Великий пан. Ми з ним хотіли зустріти тебе в Полтаві з оркестром, але тато сказав, що таке належить лише королевам.
— Тато сказав дурницю, я йому так і скажу.
Я помічаю, що батько боїться здатися хвальком і марнославним. Я його швидко заспокою: я обожнюю всі ці дурнички, яким він поклоняється.
Вісімнадцять верст зораних полів — і нарешті село з низьких убогих хат. Усі селяни ще здалеку скидають шапки, щойно побачать екіпаж. Ці добрі, терплячі й шанобливі обличчя мене зворушують; я їм усміхаюся, і вони, геть здивовані, відповідають усмішками на мої привітні кивки.
Будинок одноповерховий, невеликий; сад великий і досить дикий. Селянки напрочуд статні, вродливі й звабливі у своєму вбранні, яке облягає всі форми й відкриває голі ноги до колін.
Марі, моя тітка, зустрічає нас на ґанку. Я приймаю ванну, ми обідаємо. Кілька сутичок із Полем. Він намагається мене вколоти — можливо, й мимохіть, лише корячись поштовху, який дав йому батько. Я блискуче ставлю його на місце, і принижений виявляється він — там, де хотів принизити мене. Я бачу їх наскрізь. Недовіра до моїх успіхів, шпильки щодо нашого становища у світі. Мене інакше як «Королевою» не називають; батько хоче скинути мене з трону — я змушу його поступитися, я його знаю, бо багато в чому він — це я.
Примітка упорядників
[ПРИМІТКА]
на поляхAnnotation de Marie
Із цими бідолашними мучениками навіть не зволять бути ввічливими.
Етьєн дає мені книжку, написану однією з моїх гувернанток; ця книжка — необхідна передмова до мого щоденника. Прошу нащадків перекласти її й надрукувати на початку цієї праці. Лише уривок, де йдеться про нас.
Якби мені довелося тут жити, я б задихнулася. Клімат «російської Італії» повернув мені голос. Я вдала, ніби падаю навзнак, коли почула, що в Полтаві нічого не роблять для сербів.
— Дай концерт, — каже Поль.
— Залюбки, — відповіла я.
Я задумала це ще в Москві.
Мені ніби сниться: я, пташка італійські співи, перенесена в край, де не цвіте апельсинове дерево? О мій Південь! Моє широке соковите листя, мої квіти, моє небо, моє чисте й запашне повітря!
Моїх слуг поселили у флігелі.
Кажуть, усі сусіди з нетерпінням чекають мого приїзду.
Етьєна тут дуже шанують.
Усім цікаво побачити «маленького араба», італійку й племінницю. Про мій приїзд знають і чекають на нього. «Племінниця з-за кордону». Я кудись поспішаю, сама не знаю чому.
Кімнату не впізнати: різні речі, з якими я ніколи не розлучаюся, роблять її моєю домівкою.
За звичкою я прочитаю розділ Біблії італійською, а тоді — спати.
Я обожнюю Бога, і мені хочеться плакати.

Примітки

Марі перевертає славетний романс з опери Амбруаза Тома «Міньйон» (1866, за Ґете) «Connais-tu le pays où fleurit lʼoranger?» («Чи знаєш ти край, де цвіте апельсин?»): Міньйон тужить за Італією, а Марі, заслана в російську глушину, — за своєю Ривʼєрою. ↩