❦
Вівторок, 15 серпня (3 серпня 1876)
Дім веселий і світлий, як ліхтар. Квіти пахнуть, папуги говорять, канарки співають, слуги бігають. Близько одинадцятої дзенькіт дзвіночків сповістив про мого сусіда. Це був пан Гемслі — хіба не скажеш, що англієць? А от і ні: давній шляхетний рід із Малоросії. Його дружина — з тутешніх Проджерсів. Мій багаж ще не прибув (ми зійшли на одну станцію раніше, ніж треба було), тож я вийшла до гостя в білому халаті; яка величезна різниця між мною теперішньою і мною рік тому! Рік тому я ледве наважувалася говорити, «не знала, що й сказати», як Маргарита. А тепер я доросла. Цей пан снідав із нами: що ж ви хочете, щоб я сказала про нього і про тих, кого ще побачу? Чудові люди, але провінцією від них тхне за версту.Mardi 15 août (3 août 1876)
Під обід, який іде зовсім слідом за сніданком, — ще один візит: брат вищезгаданого; молодий чоловік, багато подорожував, проте дуже послужливий. Раптове прибуття моїх восьми валіз подарувало нам два романси у моєму виконанні й фортепіано. Нарешті я взялася до вишивання, поринувши по самі вуха в розмову про політику у Франції й виявивши знання не по моїй... статі.
Vers le dîner, qui suit de très près le déjeuner, une autre visite, le frère du susdit ; jeune homme, a beaucoup voyagé, malgré cela très serviable. L’arrivée soudaine de mes huit malles nous procura deux romances chantées par moi et du piano. Enfin je m’occupai de ma broderie en entrant jusqu’aux oreilles dans une conversation sur la politique en France, montrant des connaissances au-dessus de mon... sexe.
Цей другий Гемслі, такий бородатий, пробув до десятої.
Ce second Hamsley si barbu, resta jusqu’à dix heures.
До одинадцятої я втомлювала свій бідний голос, що ледве оговтався після суворого санкт-петербурзького клімату.
J’ai fatigué jusqu’à onze heures ma pauvre voix à peine remise du rude climat de Saint-Pétersbourg.
У блаженній Шпатовській тільки те й роблять, що їдять: їдять, потім пів години гуляють, потім знову їдять — і так цілий день.
Dans la bienheureuse Chpatowska on ne fait que manger, on mange, puis on se promène pendant une demi-heure, puis on mange encore et comme cela toute la journée.
Я повільно йшла, спираючись на руку Поля, а думки мої блукали бозна-де, аж раптом, проходячи під гілками, що звисали дуже низько над нашими головами й утворювали стелю з переплетеного листя, я уявила, що сказав би Антонеллі, якби я йшла під руку з ним цією алеєю. Він сказав би... ох, яке ж це важке діло — писати фантазії!.. Він сказав би, злегка схилившись до мене, він сказав би тим млосним і проникливим голосом, яким говорив тільки зі мною..., він сказав би... «Як тут гарно і як я вас кохаю».
Je marchais doucement appuyée au bras de Paul, avec mes pensées errantes au diable, lorsqu’en passant sous des branches qui descendaient très bas au-dessus de nos têtes et formaient un plafond de feuilles entrelacées, je me figurai ce que dirait Antonelli si j’étais à son bras, en passant par cette allée. Il me dirait... que c’est raide quand on écrit les fantaisies !... Il me dirait, en se penchant légèrement vers moi, il me dirait de cette voix langoureuse et pénétrante dont il ne parlait qu’à moi..., il me dirait... « Comme on est bien ici et comme je vous aime. »
Ніщо не дасть уявлення про ніжність його голосу, коли він говорив зі мною, коли казав речі, призначені лише для мене. Ці манери кота-тигра, ці очі, що обпікали, і цей чарівний голос, приглушений і тремтливий, що шепотів слова кохання й наче скаржився чи благав... з такою покорою, з такою ніжністю, з такою пристрастю... Я не дуже усвідомлювала, у чому його влада наді мною, тепер знаю: то були очі й голос. Не той голос, яким він говорив з усіма, а мій.
Rien ne peut donner une idée de la tendresse de sa voix quand il me parlait, quand il disait des choses qui étaient pour moi seule. Ces manières de chat-tigre, ces yeux qui vous brûlaient et cette voix enchanteresse, voilée et vibrante, qui murmurait des paroles amoureuses et qui semblait se plaindre ou supplier... avec tant d’humilité, tant de tendresse, tant de passion... Je ne me rendais pas bien compte du genre de sa puissance sur moi, à présent je sais ; c’étaient les yeux et la voix. Pas celle dont il parlait à tous, mais la mienne.
Але то була порожня ніжність, однакова для всіх, і якщо він здавався зворушеним до глибини душі, то лише тому, що така була в нього манера: адже часто трапляються люди, які завжди здаються квапливими, інші — здивованими, ще інші — засмученими, хоча насправді вони зовсім не такі.
Mais c’était une tendresse vide, celle de tout le monde et, si il semblait pénétré, c’était que c’était sa manière d’être, car souvent il y a des gens qui paraissent toujours pressés, d’autres étonnés, d’autres chagrins, sans qu’ils le soient en réalité.
Ах! як би я хотіла знати, де в усьому цьому правда. Я хотіла б повернутися до Рима заміжньою, інакше це було б приниженням. Але я не хочу заміж, я хочу ще бути вільною і, головне, вчитися, у мене є голос...
Ah ! que je voudrais savoir la vérité dans tout cela. Je voudrais revenir à Rome, mariée, autrement ce serait une humiliation. Mais je ne veux pas me marier, je veux encore être libre et surtout étudier, j’ai ma voix...
І, щиро кажучи, вийти заміж, щоб дошкулити Антонеллі... було б дурно.
Et franchement, se marier pour piquer Antonelli... serait bête.
Не в тім річ... але я хочу жити, як усі! О! почати знову те саме життя! Ні, краще мені померти.
Ce n’est pas cela... mais je veux vivre comme tout le monde ! Oh ! recommencer la même vie ! Non, il vaut mieux que je meure.
Сьогодні ввечері я незадоволена собою, і сама не знаю, чим саме.
Je suis mécontente de moi ce soir, et je ne sais pourquoi en particulier.
То я кохаю Антонеллі? Що за думка, великого князя я люблю куди більше. Ах, чудово, дитино моя: від герцога ти піднялася до великого князя. Це втішає й лестить..., вже не знаю, чому саме лестить. Але це краще, ніж спускатися, раз уже мені конче треба за кимось шаленіти.
Alors, j’aime Antonelli ? Quelle idée, j’aime bien mieux le grand-duc. Ah c’est bien, mon enfant, d’un duc tu es montée à un grand-duc. C’est consolant et cela flatte..., je ne sais plus ce que ça flatte. Mais c’est mieux que descendre puisqu’il faut absolument que je m’affole pour quelqu’un.
Бідолашний великий князь: його захопила ця фурія, його обмовили й заплямували навіки. На все, що кажуть на його користь, усміхаються зневажливо й поблажливо. «Ми знаємо, що й до чого».
Ce pauvre grand-duc, entraîné par cette furie, calomnié et sali à jamais. A tout ce qu’on dit en sa faveur, on sourit avec mépris et condescendance. « Nous savons à quoi nous en tenir. »