Понеділок, 24 липня 1876

Ах!
Тітка вийшла, я читала внизу в готельному салоні, і раптом мені спало на думку піднятися нагору. Підіймаюся — і знаходжу листа від Музе. Не знаю, відколи він там лежав, але на всяк випадок я кинулася до графині — і саме в ту мить, коли я ступала на останній щабель сходів, два пани виходили з вітальні.
— А, це Мусс, — вигукнула пані де Музе.
— Так, це я.
— Заходьте ж; поверніться, панове.
Я сіла на канапу, задихана, щойно мені представили панів Поля де Кассаньяка і Блана.
Пані де Музе представила мене Полю де Кассаньяку: він дуже високий, брюнет, чорне волосся й очі як в італійця; він був би красивий, якби не деяка повнота… як би сказати… [Слова викреслено] і певне стягнення куточків рота, що спотворює риси, від природи правильні й шляхетні.
Він дивився на мене якнайпильніше.
— Мадемуазель, — сказав він нарешті, повільно, — я йду просто до суті, часом навіть грубо, але приймайте це як хочете. Ви висловили бажання познайомитися зі мною; так само чинили багато людей, але я не поступався. І якби мені просто сказали, що ви молода дівчина... гарненька, витончена, дотепна... я б не поступився, це мене не зворушує, ні! Але те, що мені розповіли про вас, збудило в мені найпалкіше бажання познайомитися з вами. Велику цікавість. Мені сказали, що ви ні на кого не схожі…
— Тільки про вас і говорили, чудовисько! — перебила графиня.
— Цілком особлива особистість, — продовжував Кассаньяк.
— Я певна, — сказала я, — що графиня наговорила вам про мене надто багато доброго, і мені це прикро, бо ви, можливо, розчаруєтеся.
— Я не берусь судити, мадемуазель: по кількох іще силуваних фразах не судять; але я сподіваюся мати честь познайомитися з вами ближче, і тоді…
Я була схвильована вельми і мало говорила — хотіла говорити лише добре.
— Ви отримали мого листа?
— Якого листа, мадам?
— Та того, в якому я повідомляла вам, що пан де Кассаньяк у мене.
— Я нічого не отримала і це чудово — прийти саме в ту мить, коли…
— Мені завжди дуже щастило, — сказав Кассаньяк, — і щойно я чогось бажав, це завжди здійснювалося, зауважте собі!
— Хотіла б і я сказати те саме про себе, пане.
— Подивіться, як мені сприяє випадок, — продовжував він, — ще хвилина — і ми вже були б унизу сходів і більше не могли б повернутися. Отже, все б зірвалося, бо ви не змогли дістати ложу на сьогодні; до того ж я не люблю завчасно влаштованих представлень — це холодно й банально, тому я й попросив пані графиню написати вам записочку, так набагато простіше.
Обмінявшись цими першими фразами, Кассаньяк розговорився — говорив про себе як про іншого, розкриваючи свої якості, своє становище, хоробрість, гордість, марнославство, честолюбство, чванство, думки про різні людські стосунки, про кохання, про виховання жінок; поставав то Катоном, то Матамором — Катоном, помʼякшеним шляхетною галантністю, Матамором, помʼякшеним справжньою хоробрістю. Він гордував загальниками в усьому й тримався так, що кожне його слово ставало правдою, щирим визнанням — таким, якому не можна було відповісти як відповідають на слова юнаків, з якого не можна було сміятися і якому доводилося вірити.
Що мені подобається в цій людині — це... досить кумедно, але те, що мені в ньому подобається, це те, що двоє істот не можуть бути настільки подібні морально, як ми з ним подібні. Говорячи, він ніби крав у мене думки. Його не можна назвати базікою, хоча моя їдка натура й відчула таке бажання перші хвилини — тому що він говорить про все надто відверто й природно. Він не хвалиться, кажучи про себе добре, бо говорить про себе як про іншого, і в цьому нема нічого спільного з тим бридким хвалькуванням людей, які вдають щирість за покликанням.
Він дивився на мене як на «обʼєкт для вивчення».
Музе переводила сяйливий, допитливий погляд з нього на мене, ніби кажучи: Ну? Що я вам казала?
Блан, морський офіцер сорока років, але ще молодий, спостерігав за нами всіма з тонким і дещо поліцейським виглядом.
— Дами їдуть завтра, — сказала Музе, — і шкода, адже зрештою Мусс... послухайте, моя люба, я попросила цих панів, не дочекавшись вас, провести вечір у мене, а ваша тітка і ви б прийшли…
— Я не проти, — сказала я, дивлячись на Кассаньяка.
— Отже, домовилися: ці пани будуть тут сьогодні ввечері.
— Я був зайнятий цього вечора, — сказав Кассаньяк, — але заради задоволення поговорити з мадемуазель я все влаштую.
Я злегка вклонилася.
— Пані графине, — промовив Кассаньяк, вітаючись і цілуючи їй руку.
— Мадемуазель, — сказав він, вклоняючись переді мною.
Я простягла йому руку, і він її поцілував.
— Сьогодні ввечері о девʼятій, — сказала Музе.
— Так, графине, — відповіла я, — ми будемо у вас.
— Ви чуєте, панове? — сказала вона.
— Я до послуг мадемуазель, — сказав Кассаньяк, ще раз вклоняючись у дверях.
Я відразу ж відкинулася на канапі, наспівуючи Фауста.
— Ну, тепер, сподіваюся, ви задоволені? І цим ви зобовʼязані своїй старій подрузі — тій, яку, за вашими словами, ви любите лише часом і за примхою, чудовисько!
— Та замовкніть же, — сказала я, все ще відкинувшись, — ви самі вмирали від бажання познайомитися з Кассаньяком і раді приводові, це ви в мене у боргу.
Незабаром прийшла тітка. Спочатку вона не хотіла вірити, що Кассаньяка представили, — бо я їй це говорила, продовжуючи співати і гойдаючись від одного кінця кімнати до іншого, в екстазі.
— Краса мене не зачіпає, — сказав Кассаньяк з величною зневагою.
Це не завадило мені причесатися з особливою старанністю — оригінально і, як завжди, по-своєму. І взути блакитні мюлі.
Прийшовши, ми вже застали їх там — обох у фраках, як личить порядним людям.
Блан залишився з тіткою, бароном де Мертенсом, баронесою, якимось графом де Бояль, здається, який щойно повернувся з Чизлгерста, де мав честь снідати з імператрицею, — тоді як я сиділа на краю канапи, Музе поруч зі мною, а цікава людина навпроти. Попри чотирнадцять дуелей і популярність серед нижчих класів та в кафе, він поводиться по-великосвітськи, і з бездоганною невимушеністю підклав мені подушку під ноги. І ця така проста увага мало не розчулила мене.
— Я вмію бути серйозним, дуже поважним, — сказав він, — але мені це нудно, і я певен, що вам було б нудно так само.
— Ще б пак, Кассаньякові було б нудно, — вставив Блан з іншого кінця вітальні, яка дуже маленька, дивлячись на нього з виглядом старої няньки, що дивиться на свою розпещену й страшну дитину.
Раптом заговорили про спіритизм і магнетизм — Кассаньяк з глибоким переконанням і містичною серйозністю. Тітка засміялася.
— Я не люблю говорити про такі речі при байдужих, — сказав він і замовк.
Але коли решта товариства захопилася чимось іншим, я відновила перервану розмову, і він розповів найнеймовірніші речі, що відбувалися на його очах і що він сам робив разом з Бланом. Кассаньяк — магнетизер. Я поділилася з ним своїми переконаннями і тим, що бачила. І оскільки, повторюю, ми такі схожі один на одного, розмова поступово стала вільною і майже довірливою. Я вже набагато менше боялася.
— Якби ваша розмова навівала на мене нудьгу, — сказав Кассаньяк у відповідь на одну з моїх скромних реплік, — мене б тут не було.
І оскільки це було сказано тим природним тоном, про який я говорила вранці, я повірила цьому буквально — як вірю всьому, що він каже.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Уже!
Мені відрадно бачити, що між чоловіком і жінкою можливі й інші стосунки, ніж кокетування.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Гм!
— Я розумію шлюб як Ромео і Джульєтта, — сказав Кассаньяк, — інакше це мерзота. До того ж закоханий чоловік — це людина за бортом.
— Ви часто туди падали, але ви добрий плавець, — сказала Музе.
— Ні, насправді краса й кокетство лишають мене байдужим. Що я ціную, чого я хотів би — це мати змогу сказати жінці після трьох, чотирьох, шести місяців знайомства: ось бачите — ви мені подобаєтеся, я дуже вас люблю; чи відчуваєте ви до мене таку саму прихильність? І якщо вона каже так — живеш у чарівній близькості думок і дій. Якщо хтось мені подобається, я здатен прийти і сказати: ось, ми будемо жити разом — або ви тут, а я навпроти цього будинку. А коли людина мені не подобається — я йду і більше не повертаюся. Я міг би пів року, рік прожити з кимось… Ах! — додав він, сміючись, — але пристойності, світ — ось вони!
— Так, пане, пристойності, світ — ось де камінь спотикання.
викреслено[Два рядки закреслено]
— Я сподіваюся, що ніколи не закохаюся, — сказав він, — бо я розумію кохання не так, як увесь світ: по-перше, я би ревнував як тигр!… А потім… а потім, коли кохаєш, ні до чого не придатний. Тому коли я бачу красиву жінку, я відразу насторожуюся і шукаю, що в ній є відразливого, бо кажу собі: щось та мусить бути! А коли повертаюся додому і кажу собі: ось темноволоса чи білява голівка, яка надто мене приваблює, — то, то я себе стримую й відступаю, бо закоханий чоловік — людина за бортом.
— Це правда.
Потім він стільки всього наговорив про свій характер і про кохання, що я подумала те, що Музе сказала вголос!
— О! Пане, — сказала вона, — але ви поводитеся так, щоб страшенно розпалити азарт… і змусити думати, що підкорити вас важче, ніж здобути золоте руно!
Що б із ним зробили? — мовив він майже гірко. — І що за руно! Ведмежа шкура.
Він розповів нам, як до нього прийшло честолюбство. Йому було девʼятнадцять років, і батько відвів його на бал.
— Якби були лише чоловіки, — сказав він, — честолюбства не існувало б. Воно — для жінки: так, погляд, потиск руки — ось наша нагорода, ось наше честолюбство! Я стояв у кутку вітальні і дивився на групу молодих жінок — я завжди любив дивитися на гарне, — і спостерігав, яке враження справляють на них різні імена, що їх оголошували: тоді ще звичай оголошувати гостей не вийшов з моди. Коли називали імʼя великого фінансиста, всі ці голівки нахилялися одна до одної, перешіптуючись: ось пан такий-то, ось пан такий-то. Коли оголошували гучне дворянське імʼя — серед жінок так само відбувався рух, і те саме з імʼям політика. Тоді!… тоді мене охопила лють! І я поклявся, що і я стану кимось, що, коли оголосять моє імʼя, буде той самий рух і те саме перешіптування! І коли я повернувся додому, я запитав себе: ну що ж, хлопче, як ти це зробиш? Заробити мільйони… швидко? Це нечесно. Бути герцогом? Запізно. І тоді я вирішив стати тим, ким є. Я почав з того, що кинув кілька гучних скандалів на паризьку бруківку — бо це як два пси, що бʼються: всі кидаються до вікон. А коли я привернув до себе погляди, я сказав собі: тепер, коли на мене дивляться, треба мати що показати!
Пані де Мертенс підійшла до нас, і Кассаньяк почав розповідати свої воєнні пригоди, переплітаючи жахливе, меланхолійне і комічне. З цього можна було б скласти книги.
Я охоче піддавалася впливу цієї чарівної і цілком нової для мене бесіди — я, яка бачила лише таких людей, як Ґалула, що мені не дуже й подобався, або як Одіффре, з якого я хотіла робити мучеників, або як Антонеллі, якого я намагалася покохати і насамперед хоч трохи поважати — без жодного успіху, хоч як я старалася.
До речі, домовимося: між Кассаньяком і мною немає й ніколи не буде мови про кохання.
Хоча я насвистую щось собі під ніс, пишучи це, — я певна того, що кажу, принаймні щодо себе.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Гм!
Я дуже пишаюся тим, що привернула увагу й дружбу такої людини, як Кассаньяк, — бо я певна, що те й те вже маю.
Кассаньяк — глава бонапартистської партії, Кассаньяк — один з видатних людей нашого часу: своєю чесністю, хоробрістю, красномовством і колосальним впливом на своїх. І якщо Наполеон IV повернеться… Ну й ну! Хай він не гнівається, якщо колись прочитає ці рядки: з усіма своїми вадами й чеснотами, з чванством і справжньою вартістю — він мені видається і є великою геніальною дитиною.
Пані де Музе і де Мертенс віддавалися своєму захопленню — сміялися, зітхали й слухали залежно від того, що говорив Кассаньяк; я ж берегла свої знаки схвалення, щоб він відчував їхню ціну, коли я їх давала.
Говорили про море, вілли, курортні міста.
Кассаньяк висловив свою огиду до світського товариства на морі — стихії дикої, що жахливо дисонує з усім, що зазвичай бачиш на узбережжях.
— Проте, — сказала я, — мати будинок на березі моря дуже приємно, і я вас запевняю, що я дуже щаслива вдома, перед відчиненим вікном, вночі, працюючи або пишучи, з двома запаленими свічками переді мною, — бо, як на мене, вогні не тільки не руйнують чарівності гарного місячного світла в пейзажі біля моря, а й надають йому особливого чару, контрастуючи зі срібним блиском води і чорним тлом дерев. І перед цим відчиненим вікном… думаєш краще, пишеш краще, почуваєшся щасливішим, ніж деінде, — запевняю вас!
— Невже, справді, ви працюєте… трохи для себе? — запитав Кассаньяк з лагідним виразом ніжності, що, так би мовити, вражає на його креольськи-смаглявому й навіть хижому обличчі.
— Так, — відповіла я, усміхаючись.
— Ви пишете? — запитав він знову з тим самим добродушним виразом.
— Мій щоденник.
— Ваші враження? Ваші мемуари?
— Мої враження — так; мемуари — це занадто гучно, — додала я, усміхаючись, що мої записи назвали мемуарами. Це будуть мемуари, коли я водитимуся не з такими людьми, як Одіффре і [слово відсутнє], і [слово відсутнє], — подумала я.
— Чи можу я сподіватися, — продовжував лагідний гіророзтинач, — що колись, коли ми познайомимося ближче… коли ми станемо ближчими друзями, чи можу я сподіватися тоді, що ви мені покажете… що дасте мені щось прочитати?
Я подивилася на нього, із задоволенням читаючи на його відкритому обличчі вираз інтересу і симпатії, цікавості — зовсім не банальної.
— Можливо, — відповіла я нарешті.
— Дякую!
Потім раптом:
викреслено[Один рядок закреслено]
— Дозвольте мені сказати вам, що ви чарівні.
— Це мене дуже дивує, пане, бо з новими знайомими я — як з новими вчителями співу. Я завжди боюся, що мене визнають безголосою.
Аж ближче до півночі ми всі почувалися невимушено, і Кассаньяк розійшовся, як сказала Музе.
Це людина з ідеями, страшенно схожими на мої.
— Я ненавиджу людей, які вдають, ніби знають жінок, і кажуть, що всі вони однакові, — говорив він… немає жінки, схожої на іншу, і, знаєте, у мене особливий культ, забобонна повага до жінки. Якщо я став кимось — це завдяки їй і для неї.
Це принаймні по-християнськи, і потім, коли знову зайшла мова про спіритизм, він сказав:
— Я уникаю таких розмов при всіх, бо невіра мене ранить. Те саме стосується почуттів кохання або інших — я не люблю говорити про них вголос, мені здається, що це — блюзнірство.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Ви добре зрозумієте, як він себе поставив, коли я вам скажу, що своїм «дозвольте мені сказати вам, що ви чарівні» він, здавалося, справді просив дозволу, а не вживав звичайного мовного звороту.
Коли мені захочеться висловити свою думку — я надаватиму слово Кассаньякові: він каже те, що думаю я, і висловлює це краще за мене.
Він увесь зітканий із дивацтв. Так, хіба ж він не сказав мені, що має культ мертвих і що був закоханий у Марію-Антуанетту — точнісінько як я в Олександра Великого і Бекінгема. Тільки він пішов далі: він викликав дух бідної королеви.
— У вас теж є цей культ мертвих, як і в мене? — запитав він, бо я посміхалася у своє віяло. Я ніяково кивнула головою.
— А! Справді! — вимовив Кассаньяк із задоволенням.
— Та ви ж двійнята! — вигукувала щохвилини графиня. — Я казала Блану: немає в світі двох більш схожих істот!
Я опускала очі зі скромності, а Кассаньяк дивився на мене з цікавістю.
Коли великий салон звільнився від постояльців баронеси, ми перейшли туди, і мене попросили заспівати.
Але як же співати без акомпанементу! Я виконала неаполітанську пісню: «O stella argentea» — чарівна пісенька, яку я рекомендую тим, хто любить гарне й ніжне. «Ви заспівали її чудово», — сказав Кассаньяк; прощаючись, він знову поцілував мені руку. Можливо, він гадає, що так заведено в Росії; втім, ні — це просто знак поваги, і він мені до вподоби.
Музе провела гостей до дверей, і я підійшла нагадати їй, що завтра тітка запрошує їх на сніданок, а потім повернулася до салону. І, почувши, що Кассаньяк вибачається, я знову підійшла до них.
— Мені дуже шкода, мадемуазель, — ви ж знаєте, з яким задоволенням я б прийняв, — але я сам уже зобовʼязався бути там сьогодні ввечері; а якщо не піду — це буде неввічливість, а я ніколи не роблю неввічливостей.
— Мені прикро, пане, але тоді я запрошую вас на вечерю.
— Так о котрій годині ви їдете? — запитала Музе.
— О восьмій вечора.
— А вона ще й на вечерю запрошує — ось це свято!
— Правда, це неможливо, — отже, коли я повернуся.
— Завжди до ваших послуг, мадемуазель, але цього разу бачите — я сам запросив себе на сніданок, щоб не йти туди сьогодні ввечері.
— Це тому, що він іде до якоїсь жінки, — шепнула мені на вухо пані де Мертенс.
— А знаєте, що пані щойно сказала? — необережно мовила я.
— Що вона сказала?
— О! Нічого, нічого.
— Ні, скажіть мені.
— Ні, потім, коли краще вас пізнаю.
— Ні, будь ласка, скажіть мені зараз же, будь ласка! — і він витягував шию й дивився на мене, кажучи це.
— Яка допитлива натура! — вигукнула Музе. — Дивіться, яка в нього цікавість!
— Ну ж, скажіть мені…
— Ну що ж, так, я й сама допитлива — я вас розумію. Вона сказала: це жінка.
— …Це правда! А коли так, я приймаю ваше запрошення!
— Дякую.
викреслено[Вісім рядків закреслено]
— Я поснідаю завтра у вас; зрештою, цілком природно, що те, що приносить велике задоволення, коштує великих зусиль.
І замість того, щоб іти, Кассаньяк і його тінь Блан повернулися до салону і залишалися там до першої.
— Ах! Я рада, що знайома з Кассаньяком, — вигукнула я, коли вони пішли, бо, зрештою, він не як усі!
— Ще б пак, — сказала Музе, — і, гадаю, ви таки здобули перемогу.
— Яка перемога!
— Як — яка перемога! Поль де Кассаньяк увечері, Поль де Кассаньяк на сніданок!
Я повернулася, повторюючи: Поль де Кассаньяк, Поль де Кассаньяк, Поль де Кассаньяк і так далі.

Примітки

В оригіналі італійською: «assai». ↩
Катон — Катон Старший, давньоримський державний діяч, уособлення суворої моральності; Матамор — персонаж-хвалько з комедії дель арте. ↩
Фр. blagueur — той, хто розповідає небилиці, хто хизується чи говорить значно більше, ніж є насправді. ↩
В оригіналі англійською: «police-like». ↩
Чизлгерст у графстві Кент, де 1873 р. помер вигнаний Наполеон III і де жила імператриця Євгенія (маєток Камден-Плейс); осередок бонапартистської еміграції. ↩
В оригіналі французькою: «Bigre!». ↩
Поль де Кассаньяк (1842–1904) народився в Парижі; його батько — гасконський журналіст Адольф Граньє де Кассаньяк, мати — Роза де Бепен де Бовалон, креолка з Ґваделупи (народилася в Бас-Тері); слово «креол» тут натякає на його екзотичну смагляву вроду, імовірно успадковану від матері (цей останній висновок належить видавцям, а не є документованим фактом). (Джерела: fr.wikipedia, статті «Paul de Cassagnac (1842-1904)» та «Bernard-Adolphe Granier de Cassagnac»: народження в Парижі, батько з Жера, гасконець; мати-креолка з Ґваделупи: Hist. & Généalogie Caraïbe, «Granier de Cassagnac, branche de la Guadeloupe», ghcaraibe.org/articles/2013-art05.pdf.) ↩
«Tranche-montagne» (фр.) — буквально «той, що розтинає гори», іронічне прізвисько хвалька-бравади; відповідник «Матамора». ↩
Італ. O stella argentea — «О срібна зоре»; неаполітанська пісня. ↩