Пʼятниця, 30 червня 1876

Думка про зустріч з батьком — цим злісним, роздратованим, упередженим чоловіком, який завжди ставився до мене зухвало і з яким я, втім, поводилась так само. Чи вийде в мене? Хто зна? З Божою поміччю.
Ця скотина Фолон знову не прийшов знімати мірку для дзеркал — і мені довелося вийти; а вийшовши, я погодилась послухати чудову музику в Саду. Тим паче що пани Ґалула, Одіффре, Ґотьє були там у повному складі. Та стільки разів мої казали, що бачать їх, а ті й не підходять, — що я вже нікого не чекала, коли прийшов Ґалула. Я прибрала привітного вигляду, бо Данезі і дель Борго — двоє одружених чоловіків, але двоє італійців — стояли позаду нашого екіпажа. Через деякий час, на мій великий подив, Ґотьє і Одіффре підійшли до дверцят. Одіффре блідий, сутулий, втомлений, нещасний. Я почервоніла ще до того, як вони підійшли, тож у саму мить уже не червоніла. Тітка запитала Дивовижного*, чи знає він Олександра Лардереля. Ще б пак! Поговорили про цього чудакуватого хлопця — я говорила про його колір обличчя, такий гарний і такий блідий.
Я відчувала, що обличчя моє відпочило й погарнішало; поводилась просто і з великою грацією — що траплялось зі мною рідко в присутності того нещасного, що згниє. Я зверталася здебільшого до гарного Ґотьє, до славетного Пепіно, який заріс бородою, мов мавпа. Втім, ми і ці панове почувалися досить ніяково — як люди, що не знають, у яких стосунках перебувають одне з одним. Яка шкода, що не було ні Коліньйон, ні Сапоженікових — вони луснули б від заздрості. Справді, яке гідне заздрості щастя — чемність цих негідників.
Ґотьє тільки й робив, що знаходив маленьких звіряток на наших сукнях і проганяв їх, а Одіффре дотепував про «молодого чоловіка з мурахами». — Боже мій, — сказала тітка, збиваючи одне таке звірятко зі своєї стрічки, — скільки ж тут звірів сьогодні ввечері! — Чуєте, — сказав Одіффре сміючись, — це на нашу адресу. — Так, — сказав Ґотьє, стискаючи губи, — багато звірів, тільки вони й є.
Але тітка вже не слухала — говорили про мій відʼїзд. Було пізно, і я спитала, чи не час обідати, щоб дати цим людям привід піти, — але вони й не поворухнулися і сиділи так довго, що ми пообідали аж о восьмій.
Оскільки мама простягнула руку Дивовижному*, я теж машинально простягнула свою, всміхаючись у душі, що мені тиснуть руку після всього цього чарівного монастирського листування.
Не знаю, чи я писала, що в Римі вигадала одружити Ґотьє з Лолою; і сьогодні ввечері я сказала Ґотьє, що знаю одну чарівну брюнетку тощо, тощо.
— Та дайте ж свій портрет, — сказала я, йдучи, — я їй передам.
— Можете принести його нам, коли прийдете до нас завтра ввечері, — сказала мама досить голосно, щоб почув Дивовижний*.
Ах! Бідолаха, він не такий гарний, як Антонеллі: надто сутулий, тоді як Пʼєтро трохи надто прямий.
Але в Ніцці є молодий неаполітанець, друг Масси, граф де Бальцорано. Одіффре знає Пандолу! Ця тварюка знає всіх, він навіть був знайомий з англійським принцом Леопольдом, коли той проїжджав через Ніццу. Він грав із ним і водив його до Клубу. Отже, є на світі щасливі шахраї.
— Знаєте, — сказала я йому, — у мене є для вас троянда від Ольги, тільки я, здається, її загубила.
— Як, мадемуазель, — скривився Джирофла*, — і ви мені її не передали? Ах, а я ж так нею дорожу! Ось як ви виконуєте доручення!
— Це доручення важко було б виконати, — сказала мама, — ми вас не бачили.
Я думала, що він зніяковіє, але він, навпаки, узяв свого блазнювато-серйозного тону.
— Але ж, мадам, треба було тільки прийти туди.
— Куди це?
— Туди, до Вежі.
Колись я сказала б: «Оце так ідея!» або: «Яка дурниця!». А тепер я кажу просто:
— Завтра я до вас завітаю, пане.
— Мадемуазель, я й кроку з дому не ступлю.
Мама й тітка вже бачать цілий новий роман, а мені до цього навіть діла немає. Я тільки сподіваюся, що в цього чоловіка вистачить глузду не зʼявитися — я звеліла б вимести його за двері, слово честі.
Ні, не він мене займає. Мені сімнадцять з половиною! І досі нічого! Якби Пій IX помер, принаймні було б ясно, чого триматися.
Живучий же цей Мастаї Ферретті. О ні, бідний старий.
Мені шкода стариків, особливо відтоді, як дідусь зовсім осліп; мені так його жаль!
Сьогодні мені довелося вести його сходами й самій годувати. Йому соромно через ту своєрідну гордість — бажання завжди здаватися молодим, — і треба було робити це з такою делікатністю; зрештою, він прийняв мої послуги з вдячністю, бо я запропонувала їх з рвучкою наполегливістю, змішаною з ніжністю, якій неможливо опиратися.
Росія! Мені приємно уявляти, як Антонеллі приїде до Ніцци й уже мене не застане. Сьогодні він, мабуть, отримав листа від Валіцького.
Ах, от як, невже він справді мене кохає?
Через суворість російської цензури, яка не пропускає жодної книжки, поки її не перевірить, я змушена залишити тут свій щоденник. Ось тяжка розлука. Я залишу половину самої себе, але нічого не вдієш.

Примітки

В оригіналі італійською та латиною: «Chi lo sa ? Deo juvante». ↩
Громадський сад (Jardin Public) у Ніцці, де літніми вечорами грав оркестр, — модне місце зустрічей. ↩
У Марі: il a même été connu avec [sic] le prince Léopold dʼAngleterre (так у тексті). ↩