Вівторок, 27 червня 1876

Газетна вирізка · Le Figaro, 26 juin 1876, Le cardinal Antonelli par Ignotus

⚜

КАРДИНАЛ АНТОНЕЛЛІ⁵ Він сказав мені з любʼязною усмішкою: «За хвилину я до ваших послуг!» Я сів на канапу темного кольору. Він ставив свій підпис на паперах, які йому подавав молоденький юнак, одягнений приблизно так, як ті паризькі напівабати, що записують замовлені меси за померлих. На його столі стояла якась велика червона квітка з тих, що звуться мʼясистими, — зимовий ранній цвіт. Мені було двадцять чотири роки. Відтоді спливло багато води! І кардинал, державний просекретар, узявши нарешті мого листа, повільно розрізав його величезним ножем зі слонової кістки й прочитав так само неквапно; а читаючи, казав мені: «Як поживає цей чудовий маркіз Коста де Борегар? — Пан Менабреа щойно виголосив гарну промову, — чому пан де Ревель не виступає частіше? Ось троє людей, яких ми дуже любимо!» Оскільки всі ці запитання, здавалося, відповіді не чекали, я на них і не відповідав. Нарешті він дочитав; і, не дивлячись на мене, але бачачи мене краєм ока своїми чудовими чорними очима, сказав: «Як поживає граф?»

LE CARDINAL ANTONELLI Il me dit avec un gracieux sourire « dans un moment je suis à vous ! ». Je m’assis sur un canapé de couleur sombre. Il apposait sa signature sur des papiers que lui présentait un petit jeune homme à peu près vêtu comme ces demi-abbés de Paris qui inscrivent les messes pour les morts. Je ne sais quelle grande fleur rouge de l’espèce dite grasse - une primeur d’hiver - était sur sa table. J’avais vingt-quatre ans. Depuis, il a beaucoup plu ! Et le cardinal prosecrétaire d’État, ayant enfin pris ma lettre, l’ouvrit lentement avec un énorme couteau d’ivoire, la lut non plus vite ; et ce faisant, il me disait « comment va cet excellent marquis Costa de Beauregard ? - M. Menabrea vient de faire un beau discours - pourquoi M. de Revel ne parle-t-il pas davantage ? Voilà trois hommes que nous aimons beaucoup ! ». Toutes ces questions n’ayant pas l’air d’attendre une réponse, je ne leur en fis pas. Enfin il termina sa lecture ; et sans me regarder, mais en me voyant de côté avec ses superbes yeux noirs, il me dit : « Comment va le comte ? ».

⚜

Щоб зрозуміти, як я був приголомшений, треба знати дві речі: міністр назвав тут Кавура його туринським найменням — «Граф», — так само як у Римі Антонеллі називають «Кардинал»! А мені ж головні діячі пʼємонтської правиці, з яких дехто ще живий, доручили невелику неофіційну місію. Казали, ніби її затіяно передусім без відома Кавура. Насправді ж Кавур про неї знав, а доручили її мені, за згодою князя де Ла Тур-дʼОверня, тому, що я мав честь користуватися прихильністю обох великих супротивників — Кавура й Кости. До того ж імʼя моєї бабусі по батькові добре знали в Римі. — Я прикинувся простачком і сказав: — «Граф? Який граф, Ваше Високопреосвященство?» — «Та граф Кавур! Ви бачилися з ним перед відʼїздом?» — «Ні, Ваше Високопреосвященство». — Я брехав, як посол. Але сподіваюся, що Бог простить мені цю брехню, коли йому доведеться вибачати дипломатичну брехню кардинала.

Pour comprendre combien je fus abasourdi, il faut savoir deux choses : - le ministre désignait là Cavour par son appellation turinoise : Le comte, - analogue à la désignation romaine d’Antonelli : Le cardinal ! Or, j’étais chargé par les principaux personnages de la droite piémontaise, dont plusieurs vivent encore, d’une petite mission officieuse. On la disait surtout faite à l’insu de Cavour. La vérité était que Cavour la connaissait, et qu’on m’en avait chargé, d’accord avec le prince de La Tour-d’Auvergne, parce que j’étais honoré de la bienveillance des deux grands adversaires Cavour et Costa. D’autre part, le nom de ma grand-mère paternelle était bien connu à Rome. - Je fis le niais, et je dis : - « Le comte, quel comte ? Votre Éminence ? » - « Mais le comte de Cavour ! vous l’avez vu avant votre départ ? » - « Non, Éminence. » - Je mentais comme un ambassadeur. Mais j’espère que Dieu me pardonnera ce mensonge, quand il sera obligé d’excuser les mensonges diplomatiques du cardinal.

⚜

Тоді кардинал огорнув мене тим поглядом, що є однією з його прикметних рис. Зіниця його розширюється, стає лагідною, пестливою, затуманеною, скажімо точніше — ласкавою; і все ж погляд лишається іронічним, зіниця ховає гучний регіт, як це часом робить маленька пансіонерка в церкві. Проте губи кардинала лише всміхаються. Його руки часом стискають ваші руки. Вони лягають вам на плечі, як лягли мені. Але це усміхнене сумнівання огортає вас і проймає холодом. Прикрита надмірною італійською чемністю, ця іронія сама себе не визнає. Ви не маєте права сказати йому: «Я тебе бачу наскрізь», бо кардинал слушно запротестував би й побачив би у вас погано вихованого прискіпливця. Більшість людей не помічає цього погляду — лагідного, що ковзає навколо, але незрушно іронічного в осерді, — і, зачаровані кардиналом, ідуть, кажучи собі: «Яка чарівна людина! Як він мене прийняв, як він мене зрозумів!» Але я — як ті собаки, що завжди дивляться в очі тому, хто до них говорить.

Alors le cardinal me couvrit de ce regard qui est une de ses caractéristiques. Sa prunelle s’agrandit, elle devient douce, caressante, voilée, disons mieux, câline ; et cependant le regard reste ironique, la prunelle cache un gros rire comme une petite pensionnaire le fait parfois à l’église. Cependant, les lèvres du cardinal ne font que sourire. Ses mains pressent parfois vos mains. Elles se mettent sur vos épaules, comme à moi. Mais ce doute rieur vous couvre et vous fait froid. Voilée par une excessive courtoisie italienne, cette ironie ne s’avoue pas elle-même. Vous n’avez pas le droit de lui dire : « Je te sens », car le cardinal protesterait à bon droit et verrait en vous un pointilleux mal élevé. La plupart des gens ne s’aperçoivent pas de ce regard d’une douceur circulaire, mais d’une ironie fixe, et, enchantés du cardinal, s’en vont se disant : « Quel homme charmant ! Comme il m’a reçu, comme il m’a compris ! » Mais, moi, je suis comme les chiens qui regardent toujours dans les yeux ceux qui leur parlent.

⚜

Кардинал навіть не поставив мені тих запитань, на які я чекав. Він обмежився тим, що написав до Турина. То була остання подробиця спроби connubio⁶ Кавура з правицею. Я розповідаю це не для того, щоб набити собі ціну, а щоб надати моїм італійським портретам печатки правдивості. Читач, певно, уже забув мій портрет короля, який там визнали дуже схожим. Кардинал мав необережність дуже мене роздратувати. У двадцять років у мене, звісно, були інші турботи, ніж політичні. Захоплений, як хлопчик, перевдягнений генералом, тим, що виконую доручення поважного вигляду, я хотів би, щоб папа прийняв мене на приватній аудієнції, і освятити вервицю для матері, сказавши, що це для неї! Кардинал не збагнув, що мені було геть байдуже до Кавурових задумів, коли я не був поблизу тих місць, де ця неймовірна людина зачаровувала людей і навіть події! Кардинал не допустив мене до приватної аудієнції. Я бачив папу, я — двадцятим!! і то ще враховуючи жінок!! Я затаїв через це справжній гнів. Але у двадцять років гнів минає, як і кохання, — не так швидко, але минає.

Le cardinal ne me fit pas même les questions que j’attendais. Il se contenta d’écrire à Turin. Ce fut le dernier détail de la tentative d’un connubio de Cavour avec la droite. Je raconte cela, non point pour me grossir mais pour donner à mes portraits italiens leur cachet de vérité. Le lecteur a sans doute oublié mon portrait du roi qui, là-bas, fut estimé très ressemblant. Le cardinal eut le tort de m’irriter vivement. J’avais, certes, à vingt ans, d’autres soucis que des soucis politiques. Enchanté, comme l’est un petit garçon habillé en général, de remplir une mission de forme grave, j’eusse désiré être reçu en audience particulière par le pape et faire bénir un chapelet pour ma mère, en disant que c’était pour elle ! Le cardinal ne comprit pas que je me moquais bien des projets de Cavour, quand je n’étais pas dans les alentours où cet homme inouï fascinait les hommes et même les événements ! Le cardinal m’empêcha d’avoir une audience particulière. Je vis le pape, moi, vingtième ! ! et même, femmes comprises ! ! Je conservai de ce une vraie colère. Mais à vingt ans, les colères passent comme les amours - moins vite, mais elles passent.

⚜

Пій IX, чий портрет я ще напишу і кого я бачив зблизька, мав дві політичні манери: манеру Россі й манеру Антонеллі. Россі був людиною сучасної пристрасті з античним стоїцизмом. Антонеллі — людина католицького стоїцизму з сучасною пристрастю. Пій 1848 року, якому могутній ліберальний голос Бальбо гукнув: «Мужності, Святий Отче!», показав сучасну людину в середньовічних шатах папства. Россі був міністром цієї великої католицької пригоди, що скінчилася лише з його насильницькою смертю. Кардинал Антонеллі вийшов із цієї могили. Він теж перехворів тим, що сам називав malʼaria⁷ 1848 року. Як голова Консульти, він урочисто сказав Святому Отцеві такі цілком достеменні слова: «Нехай Ваша Святість зробить так, щоб громадський поступ століття ішов у злагоді з засадами католицької релігії; чудовий союз⁸ тощо». Ніколи ми тут не були ліберальнішими! На щастя для кардинала, осуди «Силабуса» зворотної сили не мають. Коли Французька республіка повернула Пія IX із вигнання⁹, він застав свій дім сплюндрованим. Релігійні памʼятки, що були мовби його обстановою, лежали розбиті. — Тоді Антонеллі урочисто спалив систему Россі — не в гніві, а в смутку, віддаючи їй почесті. І разом із нею поклали, як на похоронне вогнище скіфського царя, її велику вдову — Свободу.

Pie IX, dont je ferai le portrait et que j’ai vu de près, a eu deux manières politiques : la manière Rossi - la manière Antonelli. Rossi fut l’homme de la passion moderne, avec le stoïcisme antique. Antonelli est l’homme du stoïcisme catholique avec la passion moderne. Le Pie de 1848 à qui la grande voix libérale de Balbo avait crié : « Courage, Saint-Père ! » avait montré l’homme moderne sous les habits du moyen âge de la papauté. Rossi avait été le ministre de cette grande aventure catholique qui ne se termina qu’à sa mort violente. Le cardinal Antonelli sortit de cette tombe. Lui, aussi avait eu ce qu’il appelait la mal’aria de 1848. Président de la Consulte, il avait dit solennellement au Saint-Père ces paroles absolument authentiques : « Que votre Sainteté fasse camminare d’accordo il progresso civile del secolo coi principii della catholica religione ; mirabile unione, etc. Nous n’avons jamais été ici plus libéraux ! Heureusement pour le cardinal les condamnations du Syllabus n’ont pas d’effet rétroactif. Quand la République française eut ramené d’exil Pie IX, il trouva la maison saccagée. Les souvenirs religieux qui en sont comme le mobilier étaient brisés. - Alors Antonelli brûla solennellement le système de Rossi, non point avec colère, mais avec tristesse et en lui rendant des honneurs. Et on coucha avec lui, comme sur le bûcher funéraire d’un roi des Scythes, sa grande veuve - la Liberté.

⚜

Раптом Кавур і Антонеллі зненавиділи один одного, бо одразу ж один одного зрозуміли. Втім, спершу вони, здавалося, лише принюхувалися один до одного, як два великі буйволи римської Кампаньї перед боєм. Але одного дня Кавур помітив під час голосування, що йому бракує двадцяти голосів депутатів, на які він розраховував. І сказав: «Це Антонеллі!» Він добре знав кардинала. Кардинал був єдиною людиною в Європі — Бісмарка тоді ще не було, — яку Кавур вважав рівнею собі. І справді, одна з прикмет кардинала — його манера нападати на супротивників у них же вдома. Коли стало очевидно, що Наполеон III не може або не хоче врятувати спадщину святого Петра, французьке духовенство вже не так гучно співало «Господи, спаси¹⁰» тощо. Коли кардинал почувався надто слабким, щоб оборонятися, він нападав. Одного дня Кавур помер. «Бідолашний граф Камілло!» — мовив кардинал. І вважав себе господарем становища. Але з Кавура народився король.

Soudainement Cavour et Antonelli se détestèrent parce qu’ils se comprirent aussitôt. Cependant, tout d’abord, ils eurent l’air de se flairer, comme deux grands buffles de la campagne de Rome, avant le combat. Mais un jour, Cavour s’aperçut dans un scrutin qu’il lui manquait vingt voix de députés sur lesquelles il comptait. Et il dit : « C’est Antonelli ! » Il connaissait bien le cardinal. Le cardinal fut le seul homme d’Europe - Bismark n’était pas encore, - que Cavour jugea être de sa taille. En effet, une des notes du cardinal est sa façon d’attaquer ses adversaires chez eux. Quand il fut manifeste que Napoléon III ne pouvait ou ne voulait pas sauver le patrimoine de Saint-Pierre, le clergé français chanta moins haut le Domine salvum, etc. Quand le cardinal se sentait trop faible pour se défendre, il attaquait. Un jour Cavour mourut. « Pauvre comte Camille ! » fit le cardinal. Et il se crut le maître. Mais le roi naquit de Cavour.

⚜

Ось риса, яка характеризує кардинала. Той, хто є старійшиною міністрів усього світу, не мав свого портретиста. Я не кажу про ті злі карикатури, що на нього робили. Річ у тім, що обличчя в нього невловиме, як велике обличчя з мінливими рисами. Колись ця смаглява й енергійна маска з широким ротом і повнокровними губами справляла дивне враження над червоною сутаною. То був міцний і рухливий силует людини пристрасної. А проте манери його були мʼякі, гнучкі й спокійні. Нині риси трохи стерлися, як лінії фотографії, надто довго виставленої на повітря. Високе чоло ще більше розширилося, оголившись. У ньому є умиротворення й велич. І все ж кардинал спритніший, ніж будь-коли. Бачите, які антитези! Як це намалювати? Чи це Рішельє? чи Мазаріні? Це кардинал Антонеллі — Рішельє, тонкий, як Мазаріні, і Мазаріні, величний, як Рішельє.

Voici un trait qui caractérise le cardinal. Celui qui est le doyen des ministres du monde entier n’a pas eu de portraitiste. Je ne parle pas des caricatures violentes qui ont été faites. C’est qu’il a une figure insaisissable comme une grande figure aux lignes changeantes. Jadis ce masque brun et énergique, à la bouche large et aux lèvres sanguines produisait un singulier effet au-dessus de la robe rouge. C’était la silhouette robuste et mouvementée d’un homme passionné. Pourtant sa manière était douce, souple et calme. Aujourd’hui les traits se sont un peu effacés comme les lignes d’une photographie trop exposée à l’air. Le grand front s’est encore élargi en se dépouillant. Il y a là de l’apaisement et de la grandeur. Et pourtant le cardinal est plus habile que jamais. Vous voyez les antithèses ! Comment dessiner cela ? Est-ce Richelieu ? est-ce Mazarin ? c’est le cardinal Antonelli, un Richelieu fin comme Mazarin, et un Mazarin superbe comme Richelieu.

⚜

Італійці не мають до кардинала тієї ненависті, яку їм приписують. Вони знають, що кардинал насамперед італієць. Хіба що у Франції вірять у любов Антонеллі до Франції. Він любить тільки Римську церкву. Він чемний із королем чи з народом, якщо цього потребує його велика справа, а потім кидає їх, як старий парасоль, що вже ні на що йому не придатний. Кардинал приймав у своєму ватиканському кабінеті всіх великих мужів і всіх великих жінок пів століття. Імператори й королі першими наносили йому візит. Побувавши в папи, вони підіймалися двадцятьма чотирма сходинками, що ведуть до нього. Попри це кардинал чудово вдає наївне захоплення — він, хто захоплюється лише собором Святого Петра в Римі! Він розпитує відвідувачів, наче йому ще є чого навчитися. Але будьте певні: цей вельможа з гордовитою поставою зневажає — більше, ніж каже, — людину; як і каже — народи; і як зовсім не каже — королів. Ця людина, надмірно чемна з усіма, шанує лише одну річ — святу справу, якій служить; і лише одну людину — папу, якого любить!

Les Italiens n’ont pas contre le cardinal la haine qu’on suppose. Ils savent qu’avant tout le cardinal est Italien. Il n’y a guère qu’en France où on croit à l’amour d’Antonelli pour la France. Il n’aime que l’église de Rome. Il est poli pour un roi ou un peuple si sa grande cause en a besoin, puis il les abandonne comme un vieux parapluie qui ne peut plus lui servir. Le cardinal a reçu dans son cabinet du Vatican tous les grands et toutes les grandes de la moitié du siècle. Les empereurs et les rois lui ont fait la première visite. Après avoir vu le pape, ils ont monté les vingt-quatre marches, qui mènent chez lui. Nonobstant ; le cardinal simule à ravir les admirations naïves, lui qui n’admire que Saint-Pierre de Rome ! Il questionne les visiteurs comme s’il avait encore quelque chose à apprendre. Mais, soyez-en certains, ce grand seigneur de haute allure dédaigne, plus qu’il ne le dit, l’homme ; comme il le dit, les peuples, et comme il ne le dit point, les rois. Cet homme d’une politesse excessive envers tous, n’est respectueux que d’une chose - la cause sainte qu’il sert ; et que d’un homme - le pape qu’il aime !

⚜

Ніхто краще за нього не відчуває сучасного духу, хоч смаку до нього він і не має. Зате має жвавий смак до коштовних каменів, які колекціонує. Ніхто не зміг спинити його в його задумах; і так само ніхто не зміг би завадити йому спинитися, мов жінка, перед вітриною ювеліра. Він любить музику й барви. Колись, коли кардинал, сидячи в посольському салоні, провадив розмову, він мав звичку трохи витягати литку, обтягнуту червоною панчохою, і дивитися на неї, мовби милуючись. І справді, кардинал мав одні з найгарніших ніг в Італії. Нині це величне серце бореться з утомою від його півстолітньої праці. Три чверті волосся випало. Волосся випадає й від меншого. Маска видовжилася й наче зблідла. Але око лишилося чорним, як у Пія IX; по черзі, залежно від вражень душі, — матово-чорним або блискучим. Його зіниця, кажуть, має пружність тих зіниць, що раптово дивляться то на сонце, то в ніч. І справді, він бачив по черзі і апофеози, і катаклізми. Одне слово, це була б велика людина, якби двоє великих людей могли жити в одному домі — у Ватикані!

Nul n’a plus que lui le sens de l’esprit moderne, s’il n’en a pas le goût. Mais il a le goût vif des pierreries dont il fait collection. Nul n’a pu l’arrêter dans ses projets ; nul ne pourrait davantage l’empêcher de s’arrêter comme une femme devant une devanture de joaillier. Il aime la musique et les couleurs. Quand assis dans un salon d’ambassadeur, le cardinal causait jadis, il avait le tic d’étendre un peu son mollet dessiné par le bas rouge et de le regarder comme s’il l’admirait. En effet le cardinal avait une des plus belles jambes de l’Italie. Aujourd’hui, ce cœur magnifique lutte contre la fatigue de son œuvre mi-séculaire. Les trois quarts de ses cheveux sont tombés. Les cheveux tombent à moins. Le masque s’est allongé et a comme blêmi. Mais l’œil demeure noir comme celui de Pie IX ; tour à tour, selon les impressions de l’âme, d’un noir mat ou brillant. Sa prunelle a, dit-on, l’élasticité de celles qui regardent brusquement le soleil et la nuit. En effet il a vu tour à tour les apothéoses et les cataclysmes. Bref, ce serait là un grand homme, si deux grands hommes pouvaient demeurer dans la même maison - le Vatican !

⚜

Але що справді належить лише йому — то початок його справи. Він мусив запровадити систему абсолютної політики в той час політики відносної, коли люди й речі ще не прибрали своїх справжніх імен. Він передчув бурю, як альбатрос. Син бідної родини, він зі своєю гарною, гнучкою статурою дуже скоро набув величного патриціанського вигляду. Усі ці римляни ссали молоко однієї й тієї самої шляхетної вовчиці! Він схилявся перед фактами й особами, щоб краще випростатися, коли вони минуть. Він іде до мети зигзагом, як облогова паралель. Він ніколи не розкривається, хоч і вдає щирість. Він раз у раз робить застереження і ставить віхи на майбутнє. Він завжди грав проти серії, але не підвищуючи ставки. Головна його турбота — завжди лишатися в грі. «Вічність ставить на мене», — каже він. Одне слово, кардинал у найвищій мірі наділений якістю, якої бракує державним мужам XIX століття: він терплячий. Майже всі, хто грав проти нього, померли. Він любить про це нагадувати. Днями, коли він хворів, він казав зі своєю латинською лагідністю: «А все ж мене здивувало б, якби я помер раніше за князя Бісмарка!»

Mais ce qui est bien à lui seul, ce fut le commencement de son œuvre. Il dut établir un système de politique absolue dans ce temps de politique relative où les hommes et les choses n’avaient pas encore pris leur vrai nom. Il pressentit l’orage comme un albatros. Fils d’une famille pauvre, il eut bien vite, avec sa belle taille souple, un grand air de patricien. Tous ces Romains ont tété le lait d’une même louve de grande race ! Il se plia devant les faits et les individus pour se relever mieux quand ils ont passé. Il va au but en zig zag, comme une parallèle de siège. Il ne se livre jamais, tout en simulant l’abandon. Il fait sans cesse des réserves et pose des jalons pour l’avenir. Il a sans cesse joué contre la série, mais sans augmenter son enjeu. Sa grande préoccupation est de rester toujours au jeu. L’éternité parie pour lui, dit-il. Bref, le cardinal a au suprême degré la qualité qui manque aux hommes d’État du XIXe siècle : il est patient. Presque tous ceux qui ont joué contre lui sont morts. Il aime à en faire la remarque. L’autre jour, quand il fut malade, il disait avec son air de douceur latine : « Cela m’étonnerait pourtant de mourir avant le prince de Bismark ! »

⚜

Він рідко прощає і завжди памʼятає і послуги, і образи. Він ніколи не нападає одразу в лоб. Його удари відчуваєш раніше, ніж чуєш їхній звук. Мета його має щось божественне; засоби ж його — суто людські. Тоді як папа здається надприродною постаттю, великий кардинал — один із нас. У нього наше обличчя і наша кров. У нього парфуми на хустинці. У нього квіти в кімнаті. Це людина Теренція¹¹. Я сказав би навіть, що в його натурі є жіночі риси, якби то не були саме риси Італії, тієї Італії, якою він є більше, ніж будь-який інший італієць. Він не священик. Ця напівсвітська подоба зберігає йому індивідуальність поруч із майже небесною особою Пія. Це чесна людина поруч зі святим. Від цієї близькості він зберіг релігійний аромат — як золотий свічник, що ми позичаємо на свято Божого Тіла і що повертається до нас із запахом ладану.

Il pardonne rarement et se souvient toujours des services et des injures. Il n’attaque pas tout d’abord de front. On sent ses coups avant d’en avoir entendu le bruit. Il a un côté divin dans son but ; il n’a que des côtés humains dans ses moyens. Alors que le pape semble une figure surnaturelle, le grand cardinal est des nôtres. Il a notre masque et il a nos veines. Il a des parfums dans son mouchoir. Il a des fleurs dans sa chambre. C’est l’homme de Térence. J’ajouterai même que sa nature a des côtés féminins, s’ils n’étaient précisément les côtés d’Italie, de cette Italie dont il est plus qu’aucun autre Italien. Il n’est pas prêtre. Cette face demi-profane lui conserve une individualité à côté de la personnalité quasi-céleste de Pie. C’est un honnête homme à côté d’un saint. Il a gardé de cette approche une senteur religieuse - comme un chandelier d’or que nous prêtons pour la Fête-Dieu et qui nous revient avec une odeur d’encens.

⚜

Зрештою, кардинал-диякон не такий переможений, як люблять казати. Поки папа буде в Римі, питання світської влади лишатиметься відкритим. Король у Римі в Пія IX — мов солдат, якого за квартирним квитком поставили на постій до кюре. Католицька ідея мала в Італії лише одного запеклого супротивника — Гарібальді, месію, чий урочистий вʼїзд не вдався. Італійська мова й досі видається мовою церковних гімнів. Декорації не змінилися, адже собор Святого Петра в Римі й досі стоїть на обрії, мов каплиця папства.

En définitive, le cardinal-diacre n’est pas aussi vaincu qu’on se plaît à le dire. Tant que le pape sera à Rome, la question du pouvoir temporel sera ouverte. Le roi semble être à Rome chez Pie IX comme un soldat qui a pris un billet de logement chez un curé. L’idée catholique n’a eu en Italie qu’un adversaire acharné, c’est Garibaldi, messie qui a manqué son entrée. La langue italienne semble toujours être la langue des cantiques. Les décors n’ont pas changé, puisque Saint-Pierre de Rome est toujours à l’horizon comme la chapelle de la papauté.

⚜

Якщо помре король Віктор-Емануїл, Пія IX виженуть із Рима. Він знає, як виїжджають із Рима і як туди повертаються. Якщо помре папа — хоч він і має вигляд безсмертного: так само як неможливо уявити стоячим Мойсея, якого Мікеланджело створив сидячим, так само неможливо уявити лежачою цю статую, що так довго стояла під час бурі, — кардинал Антонеллі може стати наступником Пія IX. Його майже світський стан не перешкоджає такому обранню. Він може прийняти священство разом із папством; кардинал навіть не папабіле (кандидат на папство), але ж і Пій IX не був папабіле! А Бог і люди творили в цьому столітті речі ще дивніші. Сім восьмих кардиналів завдячують своїм саном дружбі великого кардинала. Він зберіг би живою велику традицію Пія. Його суто італійська особа не збудила б ревнощів великих держав-суперниць. Це обрання цілком може стати рівнодійною стількох величезних і різних впливів. Смиренний фарисей, що сидить при вході до храму, я лише показую вулиці пальцем на те, що, можливо, станеться біля вівтаря. Колишній шанований папабіле, маленький кардинал Бонапарт, загубив білу папську шапочку на полях битв 1870 року. Хай хтось спробує пообіцяти тіару бодай одному папабіле з тих чотирьох, яких знають. Несподіванка — ось, може, найсерйозніший папабіле. Кардинал Антонеллі, ставши папою, можливо, згадав би, якої кривди мені завдав, не давши освятити на приватній аудієнції у Святого Отця вервицю для моєї матері, — смію сподіватися, що мені він одну освятив би... але тепер, на жаль! для кого? Ігнотус¹².

Si le roi Victor-Emmanuel meurt, Pie IX sera chassé de Rome. Il sait comment on s’en va de Rome et comment on y revient. Si le pape meurt, quoiqu’il ait l’attitude de l’immortalité - de même qu’on ne s’imagine pas debout le Moïse que Michel-Ange a fait assis, de même on ne comprend pas couchée cette statue si longtemps debout pendant la tempête, - le cardinal Antonelli peut succéder à Pie IX. Sa quasi-laïcité ne s’oppose pas à cette élection. Il peut recevoir la prêtrise en même temps que la papauté ; le cardinal n’est pas même un papabile (candidat à la papauté), mais Pie IX n’était pas un papabile ! Or Dieu et les hommes ont fait dans ce siècle des choses encore plus étranges que celle-là. Les sept huitièmes des cardinaux doivent leur titre à l’amitié du grand cardinal. Il conserverait vivant la grande tradition de Pie. Sa personnalité exclusivement italienne n’éveillerait pas la jalousie des grandes puissances rivales. Cette élection peut à coup sûr être la résultante de tant d’énormes influences diverses. Humble pharisien, assis à la porte du temple, je me contente d’indiquer du doigt à la rue ce qui se fera peut-être à l’autel. L’ancien et vénéré papabile, le petit cardinal Bonaparte, a perdu la calotte blanche de pape sur les champs de bataille de 1870. Je défie de promettre la tiare à un papabile parmi les quatre qu’on connaît. L’imprévu est peut-être le plus sérieux papabile. Le cardinal Antonelli, devenu pape, se souviendrait peut-être du mal qu’il m’a fait en m’empêchant de faire bénir, en audience particulière, par le Saint-Père, un chapelet pour ma mère - j’ose espérer qu’il m’en bénirait un... mais maintenant, hélas ! pour qui ? Ignotus.