Середа, 14 червня 1876

Щоб забрати листи-повідомлення непоміченою, треба було йти самій. Тож близько шостої я вийшла — надівши сукню без корсета. Я взяла жахливі листи й спалила їх. На площі Сен-Етьєн ми зустріли Бібі й Валіцького: перший сів у карету, другий — на козли. Проїжджаючи досить людним бульваром, я підтримувала розмову з генералом — але з тим розсіяним, байдужим виглядом, що вже не полишає мене, — і раптом побачила, як тітка відповідає на уклін якогось чоловіка, а Діна червоніє до вух. Я подивилась праворуч і сама почервоніла. То був Дивовижний Еміль, який ішов уздовж бульвару, весь у сірому. Чому він тут? Напевно, через весілля Саетоне, який ще не одружений, як казали, але про шлюб якого оголошено в усіх газетах Ніцци. Кажуть, що після того, як я почервоніла, я збліднула; я це й сама відчула.
Після обіду Біховець запропонував вийти; взявши мене під праву руку, а Коліньйон — під ліву, він повів нас бульваром. Я говорила лише губами — думки мої блукали далеко і обурювалися і тривожилися. Крім тріумфу, який я дарую цьому маленькому італійському хлопчикові і який завдає мені гострої неприємності, я бачу ще й скандал, що виникає для мене з усієї цієї справи. Відкинута! Хіба це не жахлива пляма на репутації молодої дівчини? А я, яка мріяла про королівства! Хто захоче мене! Скомпрометована, скомпрометована задарма, через одного [нерозб.]! Скомпрометована. Ах! Боже мій! У мене були безвісність, нудьга, мовчазна зневага — але не виправдана. Тепер у мене є скандал! Публічний скандал! Скандальна пригода! Я не чекала пригоди такого роду, я нічого подібного не передбачала, я ніколи не уявляла нічого такого для себе! Я знала, що так буває, але не вірила, не розуміла цього — так само як не розумієш смерті, поки не бачив мерця. О моє життя, моє бідне життя! Мені залишається тепер втратити батьків, статок і... і те, чого я не наважуюсь сказати. Ось так: оскільки Бог мене випробовує, я тепер готова до всього. Я вражена — так болісно вражена; я знала про існування нещасть, але думала, що всі вони пройдуть мимо, не торкнувшись мене, — і ось... я вражена, о! так, вражена.
Le Figaro розповідає про день Великого призу. Герцог Гамільтон у Парижі. Це слабкість, чи це безумство, чи це екзальтація? Я думаю лише про Антонеллі. Я бачу його всюди; я заплющую очі — і бачу себе внизу сходів, хочу відкинути голову й подивитися йому в очі, і... нічого! Якщо я гарна настільки, наскільки кажу, — чому ж мене не кохають! На мене дивляться, закохуються — але не кохають! Я, яка так потребую бути коханою, втішеною, доглянутою, як дитина. Я так хотіла б вилити всю свою душу в іншу душу — благородну, відкриту, люблячу. Я зустрічаю лише нікчем! Я ще дуже молода — це прийде. Я хочу так думати!
То романи розпалюють мені голову... Ні — але я читаю романи тому, що в мене розпалена голова; я перечитую старі книги, з гіркою жадібністю шукаю сцени, слова кохання — і пожираю їх. Тому що я кохаю, тому що мене не кохають, а зневажають, компрометують! Я кохаю — так, — бо не хочу давати іншу назву тому, що переживаю. Чи до всіх цих страждань треба додавати ще й страждання від кохання зневаженого, ганебного, принизливого, такого, що в ньому й зізнатись не можна! Це неправда!! Цього ніколи не було! Написавши це, я думаю, що не кохаю, — і обурююсь. Насправді я себе не розумію. Якби я була щаслива, ці маленькі пристрасті мене б забавляли; але я нещасна — у сто разів нещасна, — і вони мене роздирають і позбавляють спокою; і я благаю послати мені добру істоту, щоб прив'язатися до неї, любити її і розповідати їй про свої болі... Але тоді я б їх більше не мала... О! мала б, втім ні — не цього я хочу. Я хочу виїжджати у світ, хочу блищати в ньому, хочу мати становище... найвище, хочу бути багатою, хочу картини, палаци, коштовності, хочу бути осердям кола світла — поетичного, літературного, серйозного, доброчинного, легковажного. Я хочу всього цього! Боже, нехай Він дасть мені це!
Нехай моє нікчемне тіло замовчить — чи мені думати про поцілунки маленької невинної, про сільські кохання!! О! аж ніяк! Якщо я оплакувала свої уста — то зі страху перед скандалом, перед скандалом, що заплямував би мою репутацію й перешкодив би мені досягти того, чого я хочу. Боже мій, не карайте мене за ці шалено амбітні думки! Я заслуговую на кару, але змилуйтеся наді мною: я не зазіхаю на велич Бога — лише на велич людей. Хіба немає людей, які народжуються серед усього цього, вважають цілком природним це мати — і навіть не дякують Богові! Чи винна я в тому, що прагну бути великою? Ні, бо свою велич я хочу вжити на подяку Богові, і на добро, і на щастя. Хіба заборонено бажати бути щасливою! Ті, хто знаходить щастя в скромному затишному домі, — хіба вони менш честолюбні за мене? Ні, бо вони більшого й не бачать. Той, хто задовольняється смиренно прожити своє життя у домашніх клопотах, — чи це людина скромна, поміркована за своєю волею, з чесноти, з покори, з мудрості? Ні, ні, ні! Вона така тому, що щаслива так жити, тому що жити непомітно є для неї найвищим щастям, а галасу вона не прагне тому, що від нього була б нещасна; є ще й ті, хто не наважується, — вони не мудреці, а боягузи: вони потай прагнуть і залишаються на місці не з християнської чесноти, а через свою боязку й безпорадну вдачу. Ах! Боже мій, якщо я розмірковую неправильно — просвітіть мене, простіть мене! Змилуйтеся наді мною!
То я так нічого й не матиму! Я не можу взяти це до тями — так само як не могла взяти до тями, що Одіффре може не любити мене. О безумна, о нещасна! А якщо Бог дасть мені жити, щоб покарати мою гордість, мучачи мене? Навіюючи мені честолюбство, добрі бажання — і нічого не даючи? Якщо Бог хоче цим жахливим способом повернути мою душу до покори? О! ого! Якщо я покорюся — я буду свята. Ні, ні, ні! Бо покоряються лише тоді, коли немає ні сили, ні волі боротися; тоді слідують своєму нахилу — яка б не була його причина, — слідують своєму нахилу, і тому в покорі вже немає жодної заслуги. Швидше — священика, щоб він мені пояснив! Та навіщо — він лише заплутає мене, заведе в лабіринт спритних слів, максим про Бога, викуваних людьми, вправно виточених лицемірств. Що б він мені сказав? Він така сама людина, як і я. Він мав би свою думку, — але ніхто не каже мені, що його думка — то Правда!

Примітки

Фальшиві повідомлення про смерть, замовлені задля розіграшу, — див. запис від 10 червня.
Вийти без корсета було помітно неформально; Марі згадує це як невелику непристойність.
Le Surprenant Émile — приватне прізвисько Марі для Одіффре: «Дивовижний Еміль».
Refusée! — «Відкинута!»: для молодої жінки в суспільстві XIX ст. дістати пропозицію, погодитися на неї, а потім бути покинутою нареченим — то була суспільна катастрофа, що фактично оголошувала: її оцінили й визнали негідною.
Великий приз Парижа (Grand Prix de Paris) — престижні червневі кінні перегони в Лоншані, одна з головних подій паризького світського сезону.
Si j'ai pleuré mes lèvres — Марі шкодує за поцілунком, подарованим П'єтро: «уста», які вона оплакує, — це чистота, яку, як їй здавалося, вона віддала.