Вівторок, 13 червня 1876

Моральних неприємностей, яким не запобіжиш, і так достатньо; фізичних не повинно існувати. Найдурніша й мало не найгостріша неприємність — та, що відчуваєш, коли погано їси. А я їм погано. Кухар, замість вигадувати страви, що спонукають їсти попри цю спеку й сум Ніцци влітку, — митець вельми посередній, ба менш ніж посередній. Голі кімнати вже обтягнуті атласом; тепер потрібно змінити харчування й обслугу. Я простежу за цим — але мені це коштуватиме зусиль.
Я без угаву повторюю, що хвора, — і справді хвора. Стільки горя не може не пригнічувати. Я не відчуваю нічого, крім глибокої знемоги, великої туги серця й духу — від безлічі дрібних неприємностей і великих принижень. Я не живу — я животію. І якоюсь мірою я цим задоволена: мама й тітка турбуються, особливо через мій вигляд — украй знеохочений і байдужий від надміру роздратування. Може, вони нарешті щось зроблять для мене. При генералові зайшла мова про коней, і я сказала, що мене так довго примушують чекати на все, що коні, мабуть, знадобляться лише везти мене на цвинтар. Тоді мама заплакала, і я, не бажаючи скандалу при сторонній людині, взяла на себе роль миротвориці й посередниці, запевняючи, що треба ні про що не турбуватися і дотримуватися приписів Епіктета.
Коліньйон стверджує, що це погане читання. Навпаки — воно мене заспокоює. Коли генерал пішов і в маленькій курильні лишилися лише тітка, Валіцький і Діна, я взялася наводити найкращі докази на пояснення своєї апатії й бажання вмерти. Я викладала з відчайдушною логікою, голосом, що наслідував сухі, одноманітні й різкі удари машинного молота, необхідність моєї поведінки у світі. Мені казали, що я марнославна, — я відповідала, що я зроблена з марнославства так, що якби з мене здерли шкіру, виявилося б, що я ним напхана. Мені казали, що дівчата мого віку не повинні ні про що думати; я погоджувалась і додавала, що аж ніяк не претендую бути як усі, що я хочу, — і оскільки я можу наказувати, то й наказую. Що я примхлива, навіжена, егоїстична, марнославна, лиха, горда, — але якщо я вже така, то треба приймати мене такою, яка я є, і задовольняти мої примхи замість того, щоб їх дратувати. Мені казали, що, лягаючи так пізно, я вмру. Я відповідала, що нічого кращого й не прошу.
— Відкиньмо все це, — сказала я після години завзятого виступу на захист, спокійна від зосередженого відчаю. — Розгляньмо лише молоду гарну сімнадцятирічну дівчину, кокетливу й трохи легковажну, як усі, — яка вмирає від нудьги. Вимагати палаців, діамантів і королів — то безумство; але вимагати пристойного становища — то розум. Що ви відмовляєте мені в оксамитовій сукні й мюлях, вишитих перлами, — добре; але що ви відмовляєте мені в сорочці й шкіряних черевиках — ось чого я не приймаю! Мені не заперечували, погоджувались, казали лише, що якщо мені цього не дають — то тому, що не можуть. — Це абсурд! Інтригуйте, намагайтеся, благайте, розоряйтеся — але робіть! І, чорт забирай, погляньте, яких хороших людців приймають, — а потім придивіться до себе!
Мені тоді сказали, що в Ніцці є невблаганні вороги — чорт зна чому... Це правда. І вороги ці — зразка пані Тютчевої. Ви розумієте: якщо з'явиться нове російське обличчя, про нього підуть розпитувати до вже знайомих росіян. До кого? До Бутовської, Скар'ятіної, Тютчевої. Мене запевняли, що в Римі я виїжджатиму у світ. Але для цього треба мати рекомендаційний лист до посольства, без якого нікуди не можна бути представленою — ані на Квіриналі, ані деінде. У Римі є лише один світ: або ти в ньому, або нікуди.
Я виснажила себе, пояснюючи все це й доводячи, що прийшла не влаштовувати сцени, а просити поради й підтримки. Мені казали, що я роздратована. — Ще б пак! Якби я говорила про свої старі фіолетові капці, я була б спокійна; але тут ідеться про мою смерть чи моє життя. Я вас попереджаю — ви й самі це бачите. Я не прикидаюся скромною, не треба мені наводити приклади; я не заперечую, що знаю себе: вперта, розпещена. Така, яка я є, я хочу наказувати. Ви слухаєтесь чудово. Навіщо ж мене дратувати? Два роки тому я була надто молода — але я благала вас навколішки виїжджати у світ, вас! Це була моя примха, і оскільки вам це було легко зробити — чому ви цього не зробили? Чому ви мучили мене? Я не давала часу робити зауваження — я їх попереджала, знала наперед і відповідала на них.
— Ні, ні, я не прошу нічого надзвичайного — ви самі це бачите. Це ви уявляєте, що при такому способі життя і, відповідно, при такій репутації та в білій сукні можна все. Я з'являюся від двох до чотирьох на прогулянці, з восьми до дванадцяти в театрі — і якийсь король закохується й приходить запропонувати мені на кінці своєї тростини корону й серце. Зачекайте!.. Ви вважали, що чотири-п'ять молодих людей — то найвища слава. Але кожна гарна жінка це має — чи вона королева, актриса, двірничка чи перекупка риби, — коли вона гарна! Ви чекаєте прекрасного принца — добре. Такий знаходиться, звісно, він зачарований, він запитує, хто я така, — і йому відповідають: ніхто, як циклопу Улісса. І він іде. І так буде завжди. Запитаєте ви мене завтра, чого я хочу? Закричите мені знову, що я не знаю, чого хочу? Я відповім: я хочу виїжджати у світ. І зі стомленими грудьми, палаючими щоками й блискучими очима я піднялася до себе, а за мною — тітка, яка лякалася, заспокоювала, турбувалася й плакала від горя і злості, бачачи мене в такому стані й не маючи змоги заспокоїти.
Вмерти? А чому б і ні? Що ще мені залишається терпіти? Я зазнала зневаги суспільства — цього ганебного й постійного приниження, яке знищує все: радість, доброту серця, чистоту душі, довіру. Я зазнала також найбільшого приниження, яке може зазнати жінка. Просили моєї руки, я дала згоду — і мене покинули. Тепер я гнию, як той нещасний Одіффре. Схоже, вони не помічають інциденту з Антонеллі. Крім самої пригоди, є ще й те, що я могла б полюбити цього чоловіка. На щастя, це нещастя мене минуло. Я не страждаю від кохання, але страждаю не менше. Від сорому — так, від сорому. Навіщо ж жити?
Бог великий, Бог добрий, Бог справедливий. Я ховаюся в Бога. Бог, який мав би бути першим прихистком людини, є останнім. Бо людина у своєму шаленому марнославстві вважає, що може обійтися без Нього, і вдається до Нього лише в крайньому разі — коли втратила всю надію на людей. Але хіба я не молилась завжди? Хіба я просила людей? Ніколи, відколи я збагнула, що таке Бог, я молилась лише Йому. У Баді, п'ять років тому, я хотіла гру в крокет; я просила про це Бога — і тітка мені її дала. Якби я наважилась, я сказала б: Бог мені її дав. Так, є Бог, є лише Бог. Але я зношена. Я, яка хотіла жити сімома життями одразу, — не проживаю й чверті одного. Я закута в кайдани. Бог змилується наді мною, — але я відчуваю себе слабкою, мені здається, що я помру.
Так, як я вже сказала. Або я матиму все, що Богу було завгодно дозволити мені провидіти й збагнути, — і тоді це означатиме, що я гідна цього мати. Або я помру. Бо Бог, не маючи можливості без несправедливості стільки дарувати негідній, не матиме жорстокості змусити жити нещасну, якій дав розуміння й амбіцію того, що вона розуміє. Бог не зробив мене такою без умислу; Він не міг дати мені здатності все бачити, щоб мучити мене, не даючи нічого. Це припущення суперечить природі Бога — Істоти доброти і милосердя. Матиму або помру. Так, як я вже сказала. Нехай Він робить, як знає. Я люблю Його, вірую в Нього, благословляю Його і благаю простити мені те, що я роблю погано. Він дав мені це розуміння — щоб задовольнити його, якщо я покажу себе гідною. Я негідна: Він дасть мені вмерти. Це, отже, моя провина — треба було заслужити. Боже мій, не приймайте цих слів за удаване смирення; втім, Ви бачите глибини сердець.

Примітки

Mules (мюлі) — туфлі без задника, модний різновид будуарного взуття.
Алюзія на циклопа Поліфема в «Одіссеї», який, осліплений, не міг назвати свого кривдника, бо Одіссей сказав, що його ім'я — «Ніхто» (Outis). Марі вживає це у значенні: не можна впізнати чи здобути того, хто не має імені в суспільстві.