Вівторок, 13 червня 1876

Моральних неприємностей, яким не запобіжиш, і так достатньо; фізичних не повинно існувати. Найдурніша й мало не найгостріша неприємність — та, що відчуваєш, коли погано їси. А я їм погано. Кухар, замість вигадувати страви, що спонукають їсти попри цю спеку й сум Ніцци влітку, є митець вельми посередній — менш ніж посередній. Голі кімнати вже обтягнуті атласом; тепер потрібно змінити харчування й обслугу. Я простежу за цим — але мені це коштуватиме зусиль.
Я без угаву повторюю, що хвора, — і справді хвора. Такий горем не може не пригнічувати. Я не відчуваю нічого, крім глибокої знемоги, великої туги серця й духу — від безлічі дрібних неприємностей і великих приниження. Я не живу — я животію. І якоюсь мірою я цим задоволена: мама й тітка турбуються, особливо через мій вигляд — суто знеохоченого й байдужого від надміру роздратування. Може, вони нарешті щось зроблять для мене. При генералові зайшла мова про коней, і я сказала, що мене так довго примушують чекати на все, що коні, мабуть, знадобляться лише везти мене на цвинтар. Тоді мама заплакала, і я, не бажаючи скандалу при сторонній людині, взяла на себе роль умиротворительки й посередника, запевняючи, що треба ні про що не турбуватися і дотримуватися приписів Епіктета.
Коліньйон стверджує, що це погане читання. Навпаки — воно мене заспокоює. Коли генерал пішов і в маленькій курильні лишилися лише тітка, Валіцький і Діна, я взялася наводити найкращі докази на пояснення своєї апатії й бажання вмерти. Я викладала з відчайдушною логікою, голосом, що наслідував сухі, одноманітні й різкі удари машинного молота, необхідність моєї поведінки у світі. Мені казали, що я марнославна, — я відповідала, що я зроблена з марнославства так, що якби мене здерли живцем, виявилося б, що я ним набита. Мені казали, що дівчата мого віку не повинні ні про що думати; я погоджувалась і додавала, що аж ніяк не претендую бути як усі, що я хочу, — і оскільки я можу наказувати, то й наказую. Що я примхлива, навіжена, егоїстична, марнославна, лиха, горда, — але якщо я вже така, то треба приймати мене такою, яка я є, і задовольняти мої примхи замість того, щоб їх дратувати. Мені казали, що лягаючи так пізно я вмру. Я відповідала, що нічого кращого й не прошу.
— Відкиньмо все це, — сказала я після години завзятого виступу на захист, спокійна від зосередженого відчаю. — Розглянемо лише молоду гарну сімнадцятирічну дівчину, кокетливу й трохи легковажну, як усі, — яка вмирає від нудьги. Вимагати палаців, діамантів і королів — то безумство; але вимагати пристойного становища — то розум. Що ви відмовляєте мені в оксамитовій сукні й мюлях, вишитих перлами, — добре; але що ви відмовляєте мені в сорочці й шкіряних черевиках — ось чого я не приймаю! Мені не заперечували, погоджувались, казали лише, що якщо мені цього не дають — то тому що не можуть. — Це абсурд! Інтригуйте, намагайтеся, благайте, розоряйтеся — але робіть! І, чорт забирай, подивіться на гарних персон, яких приймають, — а потім придивіться до себе!
Мені тоді сказали, що в Ніцці є невблаганні вороги — чорт зна чому... Це правда. І вороги ці — зразка пані Тютчевої. Ви розумієте: якщо з'явиться нове руське обличчя, про нього підуть розпитувати до вже знайомих росіян. До кого? До Бутовської, Скар'ятіної, Тютчевої. Мене запевняли, що в Римі я виїжджатиму у світ. Але для цього треба мати рекомендаційний лист до посольства, без якого нікуди не можна бути представленою — ані на Квіриналі, ані деінде. У Римі є лише один світ: або ти в ньому, або нікуди.
Я виснажила себе поясненнями всього цього і поясненням того, що я прийшла не влаштовувати сцени, а просити поради й підтримки. Мені казали, що я роздратована. — Ще б пак! Якби я говорила про свої старі фіолетові капці, я була б спокійна; але тут ідеться про мою смерть чи моє життя. Я вас попереджаю — ви й самі це бачите. Я не прикидаюся скромною, не треба мені наводити приклади; я не заперечую, що знаю себе: вперта, розпещена. Така, яка я є, я хочу наказувати. Ви слухаєтесь чудово. Навіщо ж мене дратувати? Два роки тому я була надто молода — але я благала вас навколішки виїжджати у світ, вас! Це була моя примха, і оскільки вам це було легко зробити — чому ви цього не зробили? Чому ви мучили мене? Я не давала часу робити зауваження — я їх попереджала, знала наперед і відповідала на них.
— Ні, ні, я не прошу нічого надзвичайного — ви самі це бачите. Це ви уявляєте, що при такому способі життя і, відповідно, при такій репутації та в білій сукні можна все. Я з'являюся від двох до чотирьох на прогулянці, з восьми до дванадцяти в театрі — і якийсь король закохується й приходить запропонувати мені на кінці своєї тростини корону й серце. Зачекайте!.. Ви вважали, що чотири-п'ять молодих людей — то найвища слава. Але кожна гарна жінка це має — чи вона королева, актриса, воротарка чи торговка рибою, — коли вона гарна! Ви чекаєте прекрасного принца — добре. Такий знаходиться, звісно, він зачарований, він запитує, хто я така, — і йому відповідають: ніхто, як циклопу Улісса. І він іде. І так буде завжди. Запитаєте ви мене завтра, чого я хочу? Закричите мені знову, що я не знаю, чого хочу? Я відповім: я хочу виїжджати у світ. І зі стомленими грудьми, палаючими щоками й блискучими очима я піднялася до себе, а за мною — тітка, яка лякалася, заспокоювала, турбувалася й плакала від горя і злості, бачачи мене в такому стані й не маючи змоги заспокоїти.
Вмерти? А чому б і ні? Що ще мені залишається терпіти? Я зазнала зневаги суспільства — цього ганебного й постійного приниження, яке знищує все: радість, доброту серця, чистоту душі, довіру. Я зазнала також найбільшого приниження, яке може зазнати жінка. Мене просили заміж, я дала згоду — і мене покинули. Тепер я гнию, як той нещасний Одіффре. Схоже, вони не помічають інциденту з Антонеллі. Крім самої пригоди, є ще й те, що я могла б полюбити цю людину. На щастя, я позбавлена цього нещастя. Я не страждаю від кохання, але страждаю не менш. Від сорому — так, від сорому. Навіщо ж жити?
Бог великий, Бог добрий, Бог справедливий. Я ховаюся в Бога. Бог, який мав би бути першим прихистком людини, є останнім. Бо людина в своїй шаленій марнославності вважає, що може обійтися без Нього, і вдається до Нього лише в крайньому разі — коли втратила всю надію на людей. Але хіба я не молилась завжди? Хіба я просила людей? Ніколи, відколи я збагнула, що таке Бог, я молилась лише Йому. У Баді, п'ять років тому, я хотіла гру в крокет; я просила про це Бога — і тітка мені її дала. Якби я наважилась, я сказала б: Бог мені її дав. Так, є Бог, є лише Бог. Але я зношена. Я, яка хотіла жити сімома життями одразу, — живу й чвертю. Я закута в кайдани. Бог матиме надо мною жалість, — але я відчуваю себе слабкою, мені здається, що я помру.
Так, як я вже сказала. Або я матиму все, що Богу було завгодно дозволити мені провидіти й збагнути, — і тоді це означатиме, що я гідна цього мати. Або я помру. Бо Бог, не маючи можливості без несправедливості стільки дарувати негідній, не матиме жорстокості змусити жити нещасну, якій дав розуміння й амбіцію того, що вона розуміє. Бог не зробив мене такою без умислу; Він не міг дати мені здатності все бачити, щоб мучити мене, не даючи нічого. Це припущення суперечить природі Бога — Істоти доброти і милосердя. Матиму або помру. Так, як я вже сказала. Нехай Він робить, як знає. Я люблю Його, вірую в Нього, благословляю Його і благаю простити мені те, що я роблю погано. Він дав мені це розуміння — щоб задовольнити його, якщо я покажу себе гідною. Я негідна: Він дасть мені вмерти. Це, отже, моя провина — треба було заслужити. Боже мій, не приймайте цих слів за хибну покору; втім, Ви бачите глибини сердець. [//]: # ( 2025-07-19T19:58:00 RSR: Entry extracted from book 8 raw carnet, lines 4506-4590. Major breakdown day: Poor food/service complaints. Mother's tears when Marie jokes about horses taking her to cemetery. POWERFUL FAMILY CONFRONTATION: Hour-long speech justifying her need for social life, using brilliant metaphors of basic necessities vs luxuries. Identifies family's three enemies at Nice. Culminates in complete despair about marriage humiliation with Pietro and life purpose. PROFOUND THEOLOGICAL REFLECTION: Marie's covenant with God - she'll either get everything or die, because God wouldn't give understanding without fulfillment. )

Примітки

Mules (мюлі) — туфлі без задника, модний різновид будуарного взуття.
Алюзія на циклопа Поліфема в «Одіссеї», який, осліплений, не міг назвати свого кривдника, бо Одіссей сказав, що його ім'я — «Ніхто» (Outis). Марі вживає це у значенні: не можна впізнати чи здобути того, хто не має імені в суспільстві.