Субота, 10 червня 1876

Зранку я харкала кров'ю — та забувши про це, близько четвертої готувалась дати лад нотам, коли Діна прийшла запропонувати ідею, яку я схвалила обома руками; і, вся пожвавіла, накинула бедуїна поверх своєї «рахилиної сукні», як каже Бібі, й надягла коричневий ток, що надавав мені вигляду якоїсь картини — вже не пам'ятаю, якої.
Ми сперечались із Коліньйон щодо ідеї Діни, коли ця дурепа Марі, нікого не попередивши, впустила Лоренті, сказавши йому, що панночки вдома й, мабуть, приймуть, — і прийшла мені сказати, що «ось пан, він тут». Відступати не було куди, тим більше що він вже бачив мене у вікно; я й прийняла його разом із Коліньйон, а до приходу останньої він встиг зробити мені кілька добре складених і досить жвавих компліментів. Оголосили карету — і ми вийшли одночасно; він запитав, чи можна знайти нас ввечері.
Ледве сіли в карету — Коліньйон розлютилась на Лоренті: вона ненавидить його, як я ненавиджу Брускетті. Вона приписує йому всі вади з такою запальністю й переконаністю, що моя власна думка про нього зовсім похитнулась. Давно я не виходила — але нічого не втратила: навіть Одіффре немає — він поїхав наступного дня після того, як я його бачила.
Ми зайшли в книгарню. Діна зійшла зі мною, і ми увійшли обидві сміючись. — Ви друкуєте повідомлення? — весело запитала я в продавця. — Так, мадемуазель. — Тоді зробіть для мене. — Про весілля? — запитав продавець, посміхаючись. — Ні, про смерть, — відповіла я теж із посмішкою. — Про смерть! А з такими обличчями, — ніби сказав чоловік. — Так, це жарт. — Ах, розумію. Не будете ласкаві продиктувати? Я продиктувала: «Пан Бабанін, пані Романова, пані Башкірцева і панна Башкірцева мають честь повідомити вас про болісну втрату, яку вони зазнали, в особі панни Діни Бабаніної, яка померла у вісімнадцять років. Помоліться за неї». — Надрукуйте два примірники. — За два — це буде дорого. — Ах, пане, краще б подібними листами не користуватись. І ми повернулись до карети, до Коліньйон, яка не переставала протестувати проти цього похмурого жарту.
Ми, зі свого боку, вважали, що це справить прекрасний ефект на Римлян — адже лист призначений Антонеллі. Уже уявляємо, що скажуть у Клубі. Коліньйон не перестає не схвалювати й казати, що це виставляти себе напоказ, що будуть погано говорити, що це нагадувати про себе людям і т. д. і т. д. Щойно повернувшись, я зрозуміла, що цього жарту не можна робити стосовно Антонеллі за нинішніх обставин — це справді означало б вимолювати увагу.
Ось я у захваті від Епіктета. Це читання мені надзвичайно корисне. Що ви скажете про це? — «Хвороба — перешкода для тіла, але не для волі, якщо та не хоче. Бути кульгавим — перешкода для ноги, але не для волі. Скажи собі те саме при кожній пригоді; і ти знайдеш, що це перешкода для чогось іншого, але не для тебе.» І ще: — «Коли ворон закаркає недобре, не піддавайся своєму уявленню; одразу розрізни в собі й скажи: у всьому цьому немає для мене жодного знамення; воно може бути лише для мого тіла, мого майна, моєї репутації, моїх дітей, моєї дружини. Щодо мене ж — усе добре знамення, якщо я хочу; бо яка б не трапилась подія — від мене залежить витягти з неї користь.» Ось щось, що стосується того, що я так підкреслила вчора. — Я була б жінкою, яка ні про що не переймається, казала я, бо дивлюсь на своє життя як на щось стороннє. — Але оскільки в це життя я вклала всю свою гордість, все своє щастя й всю свою славу — я дуже нещасна, коли це життя не йде, як я бажаю.
— «Якби твоє тіло передали першому зустрічному, ти б обурився: а ти, коли довіряєш свою душу першому зустрічному, щоб він бентежив і засмучував її своїми образами, — тобі не соромно?» Ось чудовий аргумент! Але послухайте це: «Не проси, щоб те, що трапляється, трапилось як ти хочеш; але бажай, щоб речі трапились, як вони трапляються, — і ти будеш щасливим.» Це надто стоїчно для мене. За такого підходу нічого не можна бажати. Я читала це, захоплювалась і широко розплющувала очі — тоді як Коліньйон і Діна їли суниці переді мною.
Я почула, що мої повернулись із Монако, і пішла до павільйону дорікати їм. Повертаюсь у захваті. До походу в місце згуби мама з тіткою заходили до пані де Вейкерслот; та запитала, чи пишуть Сапоженікови, — і дізнавшись, що пишуть лише Коліньйон, розлютилась, обурилась, сказавши, що пані де Музей мала цілковиту рацію, коли говорила, що Марія помиляється, нехтуючи своєю донькою й проводячи час із цими малими вертихвістками, які відплатять їй лише невдячністю. Це спричинило запевнення в дружбі, і Жанна (хочу звати її так — так простіше, і так ми всі її звемо) розповіла, як посварилась зі Скар'ятіною, що погано говорила про нас, сказавши їй, що вона та її мати знають нас п'ять років (це правда) і прекрасно знають, звідки та взяла бруд, який збиралась говорити. Жанна додала, що у нас є лише три вороги в Ніцці: Тютчеви, Скар'ятіна й Буковський. Але якщо й була погана думка — то три роки тому, а тепер усе змінилось. Вона запевняє й просить поїхати восени до Префектури, клянучись честю своєї матері, що маму там лише вшанують, бо дружина префекта — чарівна жінка, знатна дама й мила, і що, опинившись там, усе б змінилось. Пані де Баллор — [викреслені слова] родичка пані Дарсі, дружини префекта. Ви б не повірили, як добра дружба Жанни мене зворушує: вона не знає, що придбала в мені вічно віддану душу.
Але це ще не все. Я розповіла тітці про жалобного листа й про причини не надсилати його. — О! Це справді правда, — каже вона. — Звичайно, — кажу я, — ви розумієте: це не личить із таким чоловіком, як Антонеллі. Це не варто того. Виглядатиме, ніби він так потрібен! Чоловік, який кохає мене погано. Але ви знаєте, — продовжила я, — що я харкаю кров'ю й треба лікуватись. — Моя дорога, — каже Валіцький, — якщо ти далі лягатимеш о третій ночі — матимеш усі хвороби. — А чому, ви думаєте, я лягаю пізно? Бо в мене не спокійно на душі. Дайте мені спокій — і я спатиму спокійно. — Ти могла його знайти, мала нагоду в Римі. — З ким? — Утікши з Антонеллі... — О! Мій друже Валіцький, яка жахлива думка... І з таким чоловіком, як Антонеллі... Подумайте, що ви кажете! Чоловік без власної думки, без кохання, без волі. Яку безглуздість ви щойно сказали! О! Ні, справді!.. І я тихенько засміялась.
— Він не пише й не приїжджає, — продовжувала я, — це бідний хлопчисько, важливість якого ми перебільшили, і до якого ми марно принизились. Ні, мій друже, розумієте: це не чоловік, і справді ми помилялись думати інакше й марнувати час на нього. — Ви не отримали телеграми? — запитав Валіцький. — Ні, але яка була ваша? — Ось: «Я виграв дві тисячі франків — коли ви приїдете грати разом? Відповідь оплачено». — Ми нічого не отримали. — О! О, це погано. — Його немає в Римі, мій друже, його, мабуть, відіслали в село. Коли я казала, що не варто ним перейматись — нещасна ганчірка, важливість якої ми перебільшили: нічого більше. Ці останні слова я вимовила з тим самим спокоєм, що й протягом усього діалогу. Спокій, що походив із переконання: я сказала правдиво й правильно.
Я повернулась додому — і в мене в думках немов спалахнуло велике світло. Нарешті я зрозуміла, що помилилась, дозволяючи поцілунки й призначаючи побачення біля підніжжя таємних сходів; що якби я не ходила ні в коридор, ні деінде, і не шукала розмов віч-на-віч — чоловік ставився б до мене з більшою повагою, і я не мала б ні образи, ні сліз, ні сорому. Треба завжди дотримуватись своїх принципів. Я відступила від них, поводилась шалено — через принаду новизни, через легкість, з якою мій розум захоплюється [примітка] Париж, 1877. Як я себе люблю, говорячи так! Яка я мила. — і через недосвідченість. О! Як я щойно добре все зрозуміла! І родина Антонеллі повелась би зовсім по-іншому, якби я трималась зі своєю звичною гідністю, — і я не мала б ні прикростей, ні докорів собі. Ніколи не слід захоплюватись. Ах! Мої добрі друзі, що поробити: молоді — робимо помилки. Одіффре навчив мене поводитись із чоловіками, Антонеллі навчив поводитись із залицяльниками. — «Вік живи, вік учись». Не брак досвіду винен у тому, що я так вчинила, — а те саме, що я так гірко дорікала Антонеллі в щоденнику минулої середи... Жар крові, електричний струм, що пронизав мене від дотику закоханих слів цієї людини. О! Як ясно я бачу, о! Як я спокійна! І як же я не відчуваю жодного кохання!
Перше, що я зробила, увійшовши додому, — стала на коліна й подякувала Богові. О! Якби слова Жанни були правдою! Все б змінило вигляд — мені більше нічого б не боятись, нічого оплакувати! Бог нарешті почув мене! Я була б, як усі! О! Яка я б була щаслива, Господи Ісусе! Ось я спокійна з усіх боків. Питання Антонеллі прояснено, муки скінчено. І це інше велике питання. Я не знаходила місця від щастя й вдячності. Більше я ні про що не шкодую, бачу, що нікого не кохаю — нарешті житиму спокійно. Спокійно! Ви не розумієте, скільки радощів містить для мене це слово! Бог допомагає мені. Бог дивиться на мене. Бог надсилає мені розраду вустами дорогої Жанни. Кінець! Меланхолія, нудьга, смуток — геть від мене! Виходитиму щодня, буду весела, сподіватимусь. Кінець! Ah! son felice «Ah! son rapita... Я співаю «Міньйон», і серце моє таке повне, що я не знаю, куди себе подіти. Який гарний місяць, відбитий у морі, яка Ніцца чарівна! Я всіх люблю! Усі знайомі обличчя проходять перед моїми очима — приємні й усміхнені.

Примітки

Епіктет (бл. 50 — бл. 135 рр. н. е.) — грецький філософ-стоїк, народжений рабом, чиї «Енхірідіон» («Підручник») та «Бесіди» широко читали у Франції XIX ст.
Іт.: Ah! son felice... Ah! son rapita... — «Ах! я щаслива... ах! я в захваті...», рядки з опери «Міньйон» Амбруаза Тома.