П'ятниця, 9 червня 1876

Льоббеке пише сьогодні вранці (він листується з мамою), що за кілька днів іде у відпустку, і оскільки мама їде в Шлангенбад, він приїде туди зі своїми кіньми, що будуть до розпорядження мадемуазель Марії, та сідлом — своєї сестри, на випадок якщо я не візьму своє. Обіцяє бути чарівно. І Фостер, який робить мені такі самі пропозиції для Спа — і Росія, що на мене чекає! Та ось, напишу Фостеру.
Добре роблю, що записую враження одразу: перечитуючи своє перебування в Римі й свої хвилювання через зникнення П'єтро, я дуже дивуюсь, що написала стільки... різкостей. Читаю й знизую плечима — і все ж не повинна б дивуватись, я-бо знаю, як легко мені запалити голову. Та це неможливо... мабуть, можливо, оскільки я написала. Є хвилини, коли я не знаю: ні що ненавиджу, ні що люблю, ні що бажаю, ні чого боюсь. Тоді все мені байдуже, і я намагаюсь розібратись у... в усьому — і тоді в мозку здіймається такий вихор, що я трясу головою, затикаю вуха й люблю своє отупіння набагато більше, ніж ці пошуки й дослідження себе самої. Проте все, що я казала спокійно, — я й досі думаю.
Мені знову хочеться повторити все, що я сказала про Антонеллі. Я відповіла де Дайєнсу й Барнолі. Як завжди, після обіду пішла в сад із Коліньйон і Діною. Нас знайшли там Біховець і Данілова, а близько десятої наш гурток поповнився мамою з тіткою й Валицьким, що повернулись із Монако. Валицький телеграфував Антонеллі, повідомляючи виграш у дві тисячі франків. У Римі вони розважалися, разом розраховуючи майбутні виграші. Оскільки я лише читала власний щоденник — нічого більше не знаходжу сказати. Ах! Так, ллє як з відра.
Послухайте: раз і назавжди встановлено, правда ж, що весь цей розумовий галас з приводу Антонеллі — лише через образу. Зрештою, добре видно: поки він поводився comme il faut — я нічого не казала, лише що знаходила його симпатичним і що, якщо він відповідає програмі, я б узяла його з найбільшим задоволенням. Але хто б не повірив на моєму місці? Ви, що прочитали все, мусите мене розуміти. Я залишалась у саду й уявляла, що він прийде... потім мрії у себе. Ось я пригадала Лардереї, Дорію й інших незнайомців — і П'єтро, дуже знайомого; мій П'єтро. У такому стані я зовсім його не кохаю — він навіть здається мені жалюгідним, тоді як інші видаються чарівними, прикрашеними серпанком незнайомства. До того ж П'єтрові достатньо бути серед цих інших, з модними дамами, й говорити, мов лев, — і він мені здається набагато кращим. Не забувайте: перш за все я марнославна й горда.
Все ж прикро нудьгувати й думати про Антонеллі — тоді як він не думає про мене, бачиться з друзями й розважається в Римі. Якщо він мене кохає — я не розумію. Це кохання, яке мені лише завдає образи. Подумайте: він нічого не робить для мене, нічого, щоб побачитись; не розумію. Ось — тепер, прочитавши все, я добре себе розумію: я мучилась, бо він казав, що кохає, а діяв зовсім по-іншому. Ця невизначеність жахливо мене дратувала — я не знала, що думати. Тепер я заспокоїлась; я ні в чому себе не звинувачую — було природно діяти й думати, як я діяла й думала, але той момент минув. Замість усієї цієї невизначеності краще одразу казати собі, що він мене не кохає. Ось — на моє переконання — дивна річ: хіба мені треба мучитись? Коли чоловік кохає — він просить руки й одружується, якщо погоджуються. Це так просто. Антонеллі мене не кохає. В цьому я спокійна. І знову кажу: Антонеллі — людина презирлива. Як? Я кажу так — а він кидає мене! Та годі. Це пояснено, прокоментовано, знаємо напам'ять.
Мені залишається лише великий жаль за цією плямою в моєму житті. І якщо я засмучена — то тому, що бачу: все моє існування вкрите плямами невдач. Розумієте: я поклала якусь гордість у те, щоб зробити своє життя зовсім прекрасним і славним. Я дивилась на нього з тим егоїстичним коханням художника, що працює над полотном, з якого хоче зробити свій шедевр. Запам'ятайте ці слова, підкреслені двічі: вони є справжньою й найбільшою причиною всіх моїх тривог — і точним виразом та поясненням усіх моїх минулих, теперішніх і майбутніх горестей. Я влаштована так дивно, що дивлюсь на своє життя як на щось стороннє мені — і в це життя вклала все своє щастя й всю свою гордість. Якби не це — я була б жінкою, яка ні про що не переймається. Запам'ятайте ці слова: вони пояснюють все й позбавляють мене потреби розповідати свої почуття й пояснювати їх. Вперше в житті я пояснила й причину свого відчаю з приводу павільйону минулого року, й усього, всього — одним словом. Запам'ятайте ж ці слова, зрозумійте цю абстрактну ідею так само добре, як я. [//]: # ( 2025-07-19T19:34:00 RSR: Entry extracted from book 8 raw carnet, lines 4142-4212. Letters from Löbbecke and Foster offering travel arrangements to Germany and Spa. Marie re-reading her own journal entries about Pietro, amazed at her emotional intensity. CRUCIAL SELF-ANALYSIS: Marie explains her fundamental psychology - she views her life as an artwork she's creating, and failures feel like stains on her masterpiece. This key insight explains all her past and future anguish. )

Примітки

Фр.: comme il faut — «як належить», «пристойний, бездоганних манер».