Неділя, 11 червня 1876

У Вільфранші — сільський бал. Ми поїхали, але надто рано; і оскільки мені не хотілося їхати вдруге, довелося вдовольнитися тригодинною прогулянкою містом. Я була зовсім сонна. Втім, окрім нудьги Ніцци влітку — порожньої й одноманітної, — мені добре.
[ДВАДЦЯТЬ РЯДКІВ ЗАКРЕСЛЕНО]
Але те хвилинне блаженство надвечір поступилось місцем солодкій задумі, чарівній млості — бо море було спокійне, рівне, мов дзеркало. Небо синє, повітря чисте, місяць срібний. Я сіла в саду на лаву, оповиту плющем. І слухаючи, що казала тітка, Я намагалась думати гарячу молитву, Щоб заспокоїти спокій своєї душі тремтливої [ПІВТОРА РЯДКИ ЗАКРЕСЛЕНО] І відривалась від цього життя помалу, Пускаючи на волю блукати свою фантазію, Цілком віддавшись тому солодкому й хибному чаруванню, Тій ілюзії, що я сама обрала собі на муку. Я була у Шлангенбаді під зеленим і свіжим склепінням Довгої алеї — таємничої і темної. То була галерея, вся вгорі вкрита Деревами, ніжно поєднаними незліченним листям. А в кінці тунелю сліпуче небо Показувалось, залите промінням сонця, Що вже освітлювало той день літній новонароджений І мало пестити природу, що пробуджувалась. З тими прекрасними променями я побачила, як іде до мене Той, кого я чекала, не наважуючись чекати, Хто сповнив мене радістю, щастям і острахом, І він був проникливий, лагідний, запобігливий, навіть... ніжний. Я не здивувалась, коли він простягнув мені руку, І так ми пройшли кілька кроків разом. Він говорив мало, я відповідала тихо, Бо серце моє збуджене, мені страшно й голос тремтить...
Але мушу також додати прозою, що спогад про привида був достатній лише для цього майже-сну, і що дійсність не раз похитнула будівлю моєї фантазії; і що, якими б вони не були, ті поцілунки в уста кілька разів схвилювали мене цього вечора — тобто я хотіла інших, не думаючи ні про самолюбство, ні... ні про що взагалі. І щохвилини мені здається, що він прийде, і якщо він прийде цього вечора — я поведуся боягузливо. О! вранці я бачу ясно. Ні, без жартів, хіба Антонеллі вчинив зі мною погано? О! так, дуже погано, так погано, що... але мені соромно скаржитися. Це так прикро, коли думаєш, що бачиш чоловіка, який тебе кохає, — а потім бачиш, що то був лише хлопчисько, який був закоханий.
[примітка] Те, що я часто знаходжу перебільшення, — через те, що я записую найменші думки, не надаючи їм важливості; але записані вони стають такими формальними й важкими, що вже не впізнаєш.
Чоловік чи хлопчисько — він лихий чоловік, і я кажу це холоднокровно. Так поводитися з молодою дівчиною — адже в іншої, яка б його справді любила, серце б розбилося! Скільки б я не казала, я ніколи не скажу всього про це. Втім, ані сам чоловік, ані його поведінка не потребують коментарів. Я завжди намагалась знаходити для нього виправдання, хотіла, щоб він був... дивний, оригінальний, дуже молодий, але то не все. Мені боляче вирішити, що він... лихий чоловік. Не хочу вірити в це... шкода. Не хочеться руйнувати ілюзії... І невже у цьому світі є лише ілюзії! І проте мені нічого іншого не залишається. Ні, я не розумію. Якщо він не кохав мене серйозно, навіщо було говорити з батьком? І з іншого боку — його поведінка... дивна. Я нічого не розумію, але... я не розумію цього чоловіка: негідний він чи слабкий і жалюгідний?

Примітки

Вільфранш-сюр-Мер — невелике рибальське містечко одразу на схід від Ніцци, популярне для літніх розваг.