Вівторок, 6 червня 1876

Я перечитала вчорашній запис — останню сторінку. Мене не зрозуміють, бо я писала в міру того, як страждала, і після кожного слова — три слова болю й сліз.
Нестерпна спека.
Султан Абдул Азіз покінчив з собою — або його вбили. Я розумію: його боялись; Мурад V погано починає — втім, ні: адже смерть скинутого володаря може бути корисна для спокою держави, Мурад має рацію.
Та до біса все!
Я жахливо страждаю, і спека дозволяє мені зітхати й нарікати без кінця. Я немов на другий день після того вечора, коли Антонеллі мене образив: щохвилини я забуваюсь — і щохвилини згадую, і тоді мені бракує і подиху, і сили, кулаки стискаються від люті. Близько другої я вже так розпалилась, що розлютилась і зітхала тільки від... зневаги.
«Хай небо впаде на мене — аби тільки відомстити! Якщо я проливаю сльози — то сльози люті...» Не памʼятаю, де я це читала. Ні, я не думаю про помсту. Але коли зможу — відімщу. Та ні! Навіщо? Удень я лютувала й зневажала. Надходить вечір — і я знову поринаю в нещастя й смуток. Ці думки негідні: памʼятати про образи треба лише тоді, коли можна помститись. Думати про це — значить надавати надто велику вагу негідним людям, значить принижуватись.
Тож я думаю не про людей — я думаю про своє жалюгідне становище, про все, чого воно мені коштувало, і про все, чого ще може коштувати. Бо всі біди звідси. Якби Антонеллі підняли питання про релігію — це б мене тільки розсмішило, і я щиро вважаю, що навіть якби вони благали мене взяти Пʼєтро — я б не взяла, і ви добре знаєте, чому. Але ця ганьба! Ця думка, що їм наговорили мерзотин — і що я жертва скандалів Жоржа та злочинної недбалості моєї матері!
Адже про цей шлюб говорили всі — і, звичайно, ніхто не скаже, що відмова виходить від мене. Та й мають рацію: хіба я не погодилась?.. Щоб тягнути, щоб у будь-якому разі утримати його... Я не шкодую про це. Я вчинила правильно, і якщо все обернулось погано — не моя провина. Чи могла я передбачити, що це прокляття, яке тяжіє наді мною, переслідуватиме мене й сюди? О! Ось у чому весь жах!
— Хто вона така? — Росіянка, мадемуазель Башкирцева. — Їх не видно у світі? — Їх ніде не видно, думаю, їх ніде не приймають. — Хто їх знає? — Ніхто. — Що вони за люди? — Не знаю — у них якісь судові справи в Росії, вони під судом, ціла історія, і т. д., і т. д. І не забудуть додати всього, чого я навіть уявити не можу. Нас не знають, чують тут-там, говорять, перебільшують, вигадують. Ах! Господи Боже! І нічого не вдієш!
Генерал був тут до одинадцятої, і я пішла посидіти з усіма в саду — подихати повітрям, але його немає. Погода така гарна, хоч помирай, та повітря надто сухе для моїх пересохлих легень. Розпухла ступня не дозволяє мені ходити — інакше я б виходила вранці. Шкідливо для здоровʼя ніколи не виходити, а сидіти, важчаючи й тупіючи, як я.
Мама сьогодні розлютилась через Сапоженікових — вони вже двічі написали Коліньйон. Я не злюсь — просто вважаю, що це бридко. Не кажучи про моральні зобовʼязання, їм надали зобовʼязання фізичні: Валіцький із шкіри пнувся, дістаючи їм гроші; тітка кілька разів підписувалась за Ніну; тітка жертвувала собою — проводила, мов пес, всі дні й частину ночей у Ніни під час горя Юркова. Я ніколи про це не говорила — вважала це таким природним; але тут кажу, щоб показати, які вони невдячні тварини.
Ах! Що б не казали — мужики, а особливо купці, завжди такими й залишаться. Немає нічого мерзеннішого за цю середню породу. Великі серця трапляються серед простих селян — але ніколи серед цих брудних істот, облагороджених грошима. Я була таки змушена кинутись у це товариство — краще б триматись осторонь, але це означало б позбавити себе єдиної нагоди обмінятись кількома словами з живими істотами. Зрозумійте мене правильно: я не скаржусь на них — я розповідаю, як є, і годі. Я глибоко зневажаю всіх, тому не можу скаржитись і злитись ні на кого. Невдячність — така поширена чеснота! Правда, мені прикро, що я так багато наговорила: ще, чого доброго, мене образять підозрою, що ницість цих людців мене зачіпає.
Перо моє стомлене, хочеться спати. Безглуздо не давати ради своєму станові, особливо знаючи ліки. Поїхати. Змінити повітря й обличчя. Як я зробила цієї зими: через три тижні я вже не думала про образи з Ніцци. До речі, згадала. Я роздула з Одіффре державну справу. Це лише доводить, що я була закохана — інакше я б ніколи не надала такого значення подібній неввічливості. Доказ — Саетоне. Я просто погордувала говорити про це й дивитись на нього. Але Одіффре мені подобався, тож мені нема чого докоряти собі за перебільшення фактів і різних моїх почуттів
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Виходить, я забавляюсь тим, що закохуюсь у всіх
Я сказала все, що відчуваю, — але оскільки щодня думаю про одне й те саме, мені завжди здається, що я не все сказала, що мене не зрозуміли, і хочеться повторити знову. У романах речі кажуть один раз — і досить; тут же мені щодня здається, що я погано пояснила. Мабуть, це мені тільки здається.

Примітки

Султана Османської імперії Абдул Азіза скинули 30 травня 1876 р. і знайшли мертвим 4 червня — офіційно це самогубство, хоча багато хто підозрював убивство. Його наступником став Мурад V. ↩
Її мішень — Сапоженікови, російські друзі родини в Ніцці, з якими щойно посварилися (попередній абзац); ще в грудні 1875 року Марі зараховувала їх до «мужиків і купців». Російське суспільство за законом поділялося на стани, і купецтво стояло нижче за дворянство. ↩