Середа, 7 червня 1876

Треба їхати. Я намагалась утішитись тисячею міркувань і двома тисячами виправдань — забути, вважати все природним. І не змогла. Єдиний засіб — забути; але забути в Ніцці неможливо: щоб забути, треба бачити нове.
Ця образа гнітить мене. Поведінка цього чоловіка підла, характер — ниций.
Невже він тільки те й робив, що обманював мене? Тоді треба вірити, що він брехав? Мабуть, так. Це бридко. О! Тоді, коли він цілував мені руку, — то лише з простої галантності? Він лише кохався в мені! Тоді, коли вперше я дозволила йому взяти мої руки, обняти мене, коли нарешті, вся тремтячи, я дала йому перший поцілунок — не перший поцілунок нашого кохання, а перший поцілунок мого життя, вважаючи, що даю йому найдорожче, що маю, — тоді це було ніщо! Поцілунок між двома дверима, банальна легковажність — ніщо! Якщо він мене не зрозумів, то це не доводить, що він дурніший за інших, — лише що він не кохав мене так, як я гадала, що мене кохають. Я себе заплямувала — без кохання! Його кохання здавалось мені гідним нагороди — я заплямувала себе від захоплення, від... чистоти душі. О!
Державну справу з поцілунку — і я не говорю про сцену на таємних сходах і в темній кімнаті. Для інших це може здатись дивним — для тих, хто мене не розуміє, хто не має цих вищих тонкощів. Але є такі, що розуміють, — і вони бачать, з якої висоти я впала. Тож ні в що не можна вірити? Кохання, яким я його уявляла, не існує? Це лише фантазія, ідеал, якого немає? Вища соромʼязливість, вища чистота — то слова, що я їх вигадала?
Тоді, коли я зійшла поговорити з ним напередодні відʼїзду, — він побачив у моєму вчинку лише просте галантне побачення? Коли я схилялась на його груди — ті груди билися лише від бажання? У моїх пестощах, що я їх давала серйозна й зосереджена, мов жриця стародавніх часів, — він бачив лише дотик двох молодих, гарячих тіл? У поцілунках, в які я вкладала всю душу, — він знаходив лише чуттєву насолоду, принизливу для мене? Тоді, коли я цілими хвилинами залишалась, схилившись на його плечі, торкаючись волоссям його уст, а руками — в його руках, не кажучи слова, поки його подих пронизував мої коси й палив голову, — в ті мовчазні хвилини він нічого не зрозумів? Тоді його серце билося лише від жару крові? Тоді він нічого не бачив? Нічого, крім жінки, нічого не відчув, крім дотику плоті? Тоді він розтринькував свої обійми, мов на куртизанку, — без кохання й без захоплення!
«Для початку», як він казав? Він не проти б і довести до кінця — але Бог мене врятував. Отже, ці поцілунки були безглуздими поцілунками, без тонкощів і без серця — а я приймала їх містичними устами! О! Але хіба ж я його кохала? Ні, радше — я кохала його лише його коханням до мене. Але оскільки я нездатна на легковажність у коханні, я любила й відчувала, мов кохала сама. То було захоплення, фанатизм, містицизм, дурість! Так — дурість. Якби в мене було більше розуму, я б краще зрозуміла характер цього чоловіка.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Якби він був більше плобстер, більше Гамільтоном, я б його покохала; але що вдієш, коли він мені зовсім не подобався.
Він кохав мене, як міг. Розпізнати це мала я. Зрозуміти, що не кидають перл перед свинями. Покарання жорстоке. Ілюзії розбиті надовго — і докори; докори собі самій. Я помилилась, думаючи, як раніше, — треба бути, як усі: цинічною й вульгарною. Мабуть, це моя надмірна юність штовхала мене на непотрібні речі. Що це за ідеї з іншого світу? Їх більше не розуміють — їх ніколи не розуміли, бо світ не змінився.
Ось і я впадаю в загальну помилку — звинувачую весь світ у підлоті одного-єдиного. Через те, що один був ницим і дурним, — я заперечую велич душі й розум. Я заперечую кохання цього чоловіка, бо він нічого не зробив заради нього. Він боявся втратити кишенькові гроші, боявся батька — і поступився. Це надзвичайно розумно, і я запевняю вас: на його місці я вчинила б так само. Він мав достатньо волі, щоб стати солдатом, хоча, правда, зробив це не відкрито — нікому не кинув виклику, просто пішов уночі. Не знаю, що його батько зробив чи сказав; знаю лише: якби в сина була воля — він міг би робити, що хоче. А якщо йому погрожували позбавити спадщини, прокляти? Хіба це могло перешкодити написати мені? Ні. Але оскільки це ні до чого б не призвело — він волів одразу порвати. Ні — він боягуз.
До того ж що могли їм сказати про мене, про нас? Перед Богом клянусь, що в усій моїй родині немає нічого ганебного... Але вороги, погана репутація! Ось велике слово. Погана репутація, створена кількома заздрісниками, кількома нікчемами — і оскільки ми продовжували жити осторонь, мовчати замість того, щоб показати себе, — одне лихе слово породило десять; а коли вже починають погано говорити — кінець. Більше не питають, — про що? Більше не шукають зла — його констатують, не роздумуючи й не переймаючись.
Все це чудово, але не менш правдиво й те, що все сказане мною про Антонеллі — справедливо. Коли кохають — беруть шлюб із селянкою. А я голосно вимагаю від усіх наклепників уточнити свій наклеп — і якщо вони здатні відповісти, я дозволяю кому завгодно прийти й плюнути мені в обличчя! До того ж, правду кажучи, — всі ці виправдання принизливі. Я дурна, що все це пишу: роблю це, щоб прояснити собі, щоб створити виправдання цьому чоловікові, щоб пояснити собі всю цю справу. Я сказала все це нарешті, бо треба мати дуже серйозні підстави, щоб вчинити, як Антонеллі, — або не кохати зовсім. Але тоді навіщо було говорити з батьками? О! Доводиться таки вірити в маленьке кохання — але воно випарувалось при першому опорі, і годі. О! Він міг би мені написати — навіть якщо йому це заборонили. Значить — він мене більше не кохає. Гарне оце «більше».
Дуже спекотно. Близько пів на восьму я йду в сад; ділимось на дві групи: дідусь, Діна й Коліньйон — коло хвіртки; мама, тітка і я — сидимо на землі біля підніжжя тераси лівого кипарисника, влаштованої як маленький пагорб, увесь вкритий густою зеленню, зеленою, мов оксамит. Але, як завжди, замість розмови — посварились: мама й тітка встали обидві розлючені. А я, оскільки сиділа посеред стежки, що веде на терасу й дуже чиста, простяглася на весь зріст — знесилена, у відчаї. Уже стемніло, коли прийшла Данілова й вирвала мене з важкого заціпеніння.
Я співала й ще раз переконалася, що в мого голосу три октави без двох нот. Данілова, яка на правах красуні позувала для Брюллова, для Гораса Верне та інших і яка терлася в мистецькому світі, як і в інших, а отже, й коло мистецтва, — хвалить мій портрет Коліньйон. Вона дуже слушно зауважує, що обличчя Коліньйон надзвичайно важко писати й що я впоралась з ним з честю й чудово. Справді, у Коліньйон блідо-рожеве широке обличчя, великий ніс, великі сіро-зелено-білі очі, червоні повіки, майже без брів. Ніяких різких рис, і, головне, зовсім рівний колір шкіри, зазвичай рожевий, потворна шкіра з величезними порами. Проте вся ця некрасивість складається в дуже приємне обличчя — але й невловиме: весь шарм у посмішці й у розмові. Зате в неї казкове волосся — довге й густе, мов ліс. Воно всіх кольорів: є пасма чорні й дуже світлі. Я помітила, що таке виняткове волосся завжди відстає якістю й кольором.
Я піднялась до себе досить спокійна — але коли я зупинилась у Діни, тітка, яка там була, спровокувала мене сказати, що я помру, що мені не хочеться жити, що це, до речі, заспокоїло б усіх: не треба було б шукати для мене особливих кухарів, платити за плаття, витрачати гроші на мої примхи — розпис дверей передпокою, меблі туалетної кімнати тощо. Що, до речі, я втомилась від цього жалюгідного життя — у відчаї й виснажена навіть для сцен. Що я кричала й плакала — мене відвезли до Риму; там було те саме. Що мені досить. Тоді тітка сказала, що я не знаю, чого хочу. Це звичайна й вічна фраза. Я відповіла, не гніваючись, що хочу виїжджати в світ.
— Тепер уже не зарано, до того ж я прошу про це вже два роки — тоді ще не для себе, але я просила вас їхати, бо, маючи доньку, так треба. Тепер мій час настав — і нічого. Я нічого не бачу, жодних змін — звідки б вони взялись? Ви кажете — кінець процесу? Він тягнеться пʼять років і може тягнутись іще пʼять. Чи треба чекати? Ні — ви самі бачите. — Ти цим зобовʼязана своїм дорогим родичам Тютчевим: до їхнього приїзду нас шанували й поважали. — Я знаю, це правда; я знаю також, що дуже зобовʼязана цій дорогій тітці. Але чому це вона зводить на вас наклепи, а не ви на неї? Ах! Ні, ви бачите: нічого не вдієш, — отже, залишіть мене, як я є, і не змушуйте мене виходити й стрепенутися — я не можу. Лише скажу вам: я знесилена, дуже знесилена, і якщо за кілька місяців ви не влаштуєте мені інше життя — то цьому життю недовго тривати. — Тому що ти пересичена, зіпсована — не знаєш, чого хочеш! — Ні: якби я була пересичена — хотіла б екстравагантностей, а хочу лише найпростішого, найбанальнішого — хочу танцювати. — Влітку не танцюють. — Так, але ж була зима. — Вона минула. — Буде іще одна. — Танцюватимеш наступної зими. — У пані Данілової? Ні, ні, нічого не вдієш; до того ж я нічого й не кажу — це ви почали цю розмову; я сиджу собі тихо вдома...
— Та саме в цьому й є зло, — вигукнула Діна, — ти сама собі вигадуєш безпросвітну меланхолію, справді! — Я зовсім нічого не вигадую, я сиджу вдома й нікому не заважаю — чого ж іще від мене хочуть? І, засунувши крісло в нішу вікна та підсунувши інше крісло перед собою, я занурилась у якесь заціпеніння — з очима нерухомими, відкритими й повними сліз. Так я просиділа довго: шия моя вся змокла, потім висохла, й очі теж, а о другій я пишу цей монотонний щоденник.

Примітки

В оригіналі англійською (спотворене): plobster. Вигадане слово Марі (імовірно, від англ. lobster, «омар»); у тексті передано транслітерацією, що зберігає викривлення. ↩
Алюзія на Євангеліє від Матвія 7:6: «Не давайте святого псам і не кидайте перл своїх перед свиньми». ↩
Карл Брюллов (1799–1852) — уславлений російський художник-романтик, відомий портретами світських красунь. ↩