Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер, 1 червня 1876

Щойно я реготала, як навіжена. Друга ночі; я якраз допивала вечерю, коли блакитний п'ятираменний канделябр перекинувся, упав — і я опинилась у повній темряві. Ані сірника! Треба було обходитись без писання й без пиття — я хотіла пити й боялась, що пляшка «Шато-Марго» теж перекинулась. Треба ж було перевірити: я вийшла з кімнати, пройшла крізь блакитну кімнату, натикаючись на всі меблі, й увійшла до Діни.
— Ну що там! — вигукнула вона. — Що таке!
— Моя свічка згасла, вогню більше немає! Дай мені сірник.
— Нема.
— Не може бути!
— Тільки один.
— Ах, давай.
— Ось.
— Дай мені запалити — боюсь, що ти промахнешся.
— Ні, ні.
І коли вона запалювала, то зробила незграбний рух рукою — і столик-ґеридон, увесь заставлений склянками, графинами, варенням, молоком, водою, ліками, покотився на підлогу з жахливим гуркотом.
Я вибухнула сміхом, сідаючи на щось — не знаю на що; Діна так само.
— А сірник? — вигукнула я у відчаї.
— Є ще один.
Але свічка, намочена в різних рідинах, не хотіла запалюватись і погасила сірника, тріскаючи, мов мініатюрна рушнична стрілянина.
— Ще один.
Я побігла по інший канделябр, ми його запалили, — але коли побачили уламки, що вкрили килим, то розреготались ще дужче; найбільше нам здавалась жалюгідною ця одинока свічка, що горіла в канделябрі й освічувала своїм зловісним промінням всю картину спустошення.
Я принесла зі своєї кімнати совок і почала змітати все до каміну, роблячи опис побитих речей та уявляючи, що скаже тітка, побачивши ці уламки й варення, що плавало в якомусь такому змішаному рідкому місиві, що воно виходило... кумедним.
Я говорила про голос і тон Одіффре — не знаю чому, — а потім подумала про П'єтро.
— Досить, досить, — кричала Діна, роблячи мені найкумедніші знаки з-під ковдри, — ти мене вбиваєш — і що скаже тітка!
— Ох! Хо-хо-хо!
— Тітка буде плакати. Ах-ха-ха!
— Хо-хо!
— Уф.
Я повернулась до себе зовсім сумна, тому, перш ніж продовжувати, піду читати трохи.
Отже, ось я. Уранці я плакала, бо не було двохсот франків, щоб надіслати до Феррі, який не надсилає мої замовлення, а вони мені вкрай потрібні. Цього ще бракувало — грошових прикростей. Я не могла малювати, просиділа вдома вся холодна й згасла, потім пішла до Толона по дзеркала — і, вірите? — я була гарна й мала живий вигляд. Неймовірно.
О шостій з'явився граф Лоренті; під час обіду тато тримав мене як на голках, виголошуючи, як завжди, непристойності про Коліньйон і Барнола, до яких ревнує старий дурень.
Потім перейшли в сад, у зали. Дивились фотографії — я була цілком відсутня думками й лише випадково відповідала та підтримувала розмову, і, їй-Богу, непогано.
Натрапивши на портрет Антонеллі, Лоренті почав критикувати цю голову — він знав його п'ять років тому у де Чессоле. Не знаю справді, що він мав проти нещасного П'єтро — він так жорстоко з ним обійшовся.
До півночі провели час, перемиваючи кісточки ближнім і декламуючи вірші.
Уявіть мене — я напівлежу на дивані в курильні й декламую вірші, а Лоренті пожирає мене очима. Я мала б багато дотепного сказати, якби була заміжньою, але моє становище незайманої дівчини занадто часто замикає мені рота.
Гортаючи книжку, видану в Ніцці, — щось на кшталт огляду сезонних розваг і портретів відомих осіб, «Зима в Ніцці й Монако», — я натрапила на кілька рядків про колекцію коштовностей кардинала Антонеллі.
Честолюбство й марна пихатість підійнялись — чи, точніше, опустились з голови до серця, і я сиджу та гризу нігті від приниження, кохання й найперше від невизначеності.
Я телеграфувала з Генуї, послала квітку з Ніцци... і нічого!
Невже треба вірити, що він мене обманув, зіграв комедію заради розваги, щоб отримати від мене ці поцілунки, що досі палять мене, знаючи, що після мого від'їзду йому нема чого боятись? Ні, ні — бо тоді він не говорив би про це матері й не надсилали б наводити довідки.
Всемогутній Боже! Ви допомагали мені більше, ніж я заслуговувала, ви виводили мене з ускладнень стільки разів, ви захищали й оберігали мене серед епідемій (у Відні), серед малих і великих небезпек, — всемогутній Боже, будьте добрими, будьте добрішими, ніж я заслуговую, освітліть мій бідний розум!
Антонеллі, певно, замкнений або поза Римом — інакше він відповів би мені: цього вимагає ввічливість, проста ввічливість!
Де моя гордість, де та певність у собі, яку повинна мати жінка такої як я?!
Боже мій, Боже мій, благаю — зробіть, щоб ця невизначеність скінчилась — хай на добро, хай на зло.
Якщо перешкода йде від батьків П'єтро, він може мені відповісти, хоч щось сказати.
Може, він не наважується... Ні, його немає в Римі.
Чи можу я, не збожеволівши від люті, думати інакше?
[примітка]
Його немає в Римі! Та яке це має значення! Хіба він не може написати мені звідкись?
Хіба він не знає, де я.
Безумство, безумство, жалюгідність!
Безумство.

Примітки

«Ma chandelle est morte, je n'ai plus de feu!» — алюзія на французьку дитячу пісеньку «Au clair de la lune»: «Моя свічка згасла, вогню більше немає». ↩
guéridon — невеликий круглий столик на одній ніжці, зазвичай біля ліжка. ↩
sur des charbons brûlants — букв. «на палаючому вугіллі»: вкрай незручно, як на голках. ↩
fumoir — курильна кімната, чоловіча вітальня, де незаміжніх панянок зазвичай не приймали. ↩
mange des yeux — букв. «їсть очима»: дивиться на неї з палким бажанням. ↩