Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер, 1 червня 1876

Щойно я реготала, як навіжена. Друга ночі; я якраз доїдала вечерю, коли блакитний п'ятираменний канделябр перекинувся, упав — і я опинилась у повній темряві. Ані сірника! Треба було обходитись без писання й без пиття — я хотіла пити й боялась, що пляшка «Шато-Марго» теж перекинулась. Треба ж було перевірити: я вийшла з кімнати, пройшла через блакитну кімнату, натикаючись на всі меблі, й увійшла до Діни.
— Ну що там! — вигукнула вона. — Що таке!
— Моя свічка згасла, вогню більше немає! Дай мені сірник.
— Нема.
— Не може бути!
— Тільки один.
— Ах, давай.
— Ось.
— Дай мені запалити — боюсь, що ти схибиш.
— Ні, ні.
І коли вона запалювала, то зробила незграбний рух рукою — і столик-ґеридон, увесь заставлений склянками, графинами, варенням, молоком, водою, ліками, покотився на підлогу з жахливим гуркотом.
Я вибухнула сміхом, сідаючи на щось — не знаю на що; Діна так само.
— А сірник? — вигукнула я у відчаї.
— Є ще один.
Але свічка, намочена в різних рідинах, не хотіла запалюватись і погасила сірника, тріскаючи, мов мініатюрна рушнична стрілянина.
— Ще один.
Я побігла по інший канделябр, ми його запалили, — але коли побачили уламки, що вкрили килим, то розреготались ще дужче; найбільше нам здавалась жалюгідною ця одинока свічка, що горіла в канделябрі й освітлювала своїм зловісним промінням всю картину спустошення.
Я принесла зі своєї кімнати совок і почала змітати все до каміну, роблячи опис побитих речей та уявляючи, що скаже тітка, побачивши ці уламки й варення, що плавало в такій мішанині рідин, що виходило вже зовсім... кумедно.
Я говорила про голос і тон Одіффре — не знаю чому, — а потім подумала про П'єтро.
— Досить, досить, — кричала Діна, роблячи мені найкумедніші знаки з-під ковдри, — ти мене вбиваєш — і що скаже тітка!
— Ох! Хо-хо-хо!
— Тітка буде плакати. Ах-ха-ха!
— Хо-хо!
— Уф.
Я повернулась до себе зовсім сумна, тому, перш ніж продовжувати, трохи почитаю.
Отже, ось я. Уранці я плакала, бо не було двохсот франків, щоб надіслати до Феррі, який не надсилає мої замовлення, а вони мені вкрай потрібні. Цього ще бракувало — грошових прикростей. Я не могла малювати, просиділа вдома вся холодна й згасла, потім пішла до Толона по дзеркала — і, вірите? — я була гарна й мала живий вигляд. Неймовірно.
О шостій з'явився граф Лоренті; під час обіду тато тримав мене як на голках, виголошуючи, як завжди, непристойності про Коліньйон і Барнола, до яких ревнує старий дурень.
Потім перейшли в сад, у зали. Дивились фотографії — я була цілком відсутня думками й лише випадково відповідала та підтримувала розмову, і, їй-Богу, непогано.
Натрапивши на портрет Антонеллі, Лоренті почав критикувати цю голову — він познайомився з ним п'ять років тому в де Чессоле. Не знаю справді, що він мав проти нещасного П'єтро — він так жорстоко з ним обійшовся.
До півночі провели час, перемиваючи кісточки ближнім і декламуючи вірші.
Уявіть мене — я напівлежу на дивані в курильні й декламую вірші, а Лоренті пожирає мене очима. Я була б набагато дотепніша, якби була заміжньою жінкою, але моє становище панни занадто часто замикає мені рота.
Гортаючи книжку, видану в Ніцці, — щось на кшталт огляду сезонних розваг і портретів відомих осіб, «Зима в Ніцці й Монако», — я натрапила на кілька рядків про колекцію коштовностей кардинала Антонеллі.
Честолюбство й марна пихатість піднялись — чи, точніше, опустились з голови до серця, і я сиджу та гризу нігті від приниження, кохання й найперше від невизначеності.
Я телеграфувала з Генуї, послала квітку з Ніцци... і нічого!
Невже треба вірити, що він мене обманув, зіграв комедію заради розваги, щоб отримати від мене ці поцілунки, що досі палять мене, знаючи, що після мого від'їзду йому нема чого боятись? Ні, ні — бо тоді він не говорив би про це матері й не посилали б наводити довідки.
Всемогутній Боже! Ви допомагали мені більше, ніж я заслуговувала, ви стільки разів виручали мене з біди, ви захищали й оберігали мене серед епідемій (у Відні), серед малих і великих небезпек, — всемогутній Боже, будьте добрі, будьте добріші, ніж я заслуговую, осяйте мій бідний розум!
Антонеллі, певно, замкнений або поза Римом — інакше він відповів би мені: цього вимагає ввічливість, проста ввічливість!
Де моя гордість, де та певність у собі, яку повинна мати така жінка, як я?!
Боже мій, Боже мій, благаю — зробіть, щоб ця невизначеність скінчилась — хай на добро, хай на зло.
Якщо перешкода йде від батьків П'єтро, він може мені відповісти, хоч щось сказати.
Може, він не наважується... Ні, його немає в Римі.
Чи можу я, не збожеволівши від люті, думати інакше?
[примітка]
Його немає в Римі! Та яке це має значення! Хіба він не може написати мені звідкись?
Хіба він не знає, де я.
Безумство, безумство, жалюгідність!
Безумство.

Примітки

«Ma chandelle est morte, je n'ai plus de feu!» — алюзія на французьку дитячу пісеньку «Au clair de la lune»: «Моя свічка згасла, вогню більше немає». ↩
guéridon — невеликий круглий столик на одній ніжці, зазвичай біля ліжка. ↩
sur des charbons brûlants — букв. «на палаючому вугіллі»: вкрай незручно, як на голках. ↩
fumoir — курильна кімната, чоловіча вітальня, де незаміжніх панянок зазвичай не приймали. ↩
mange des yeux — букв. «їсть очима»: дивиться на неї з палким бажанням. ↩