Середа, 31 травня 1876

Певно, його немає в Римі — бо таке нехтування, таке нехтування навіть елементарної ввічливості навіть щодо байдужої йому жінки неможливе. Це було б просто грубіянством.
Я ж казала, що все скінчиться після наведення довідок. Я очікувала всього — але не цього. Я знала, що наше хибне становище мене мучить, але ніколи не думала, що воно може завдати мені ось такої шкоди. Воістину Бог безжалісний. Я думала, що вже так багато вистраждала, — і ось відкривається нове нещастя! Слухайте: я оплакувала наше становище й втішалась кокетством та думкою про заміжжя. Це була головна втіха, безвідмовний засіб. Я жалілась, а потім казала собі, що байдуже — адже мені потрібне заміжжя, воно стане кінцем усіх випробувань (отих, що я переношу тепер) і так чи інакше це станеться, яким би шляхом ми не йшли. Тому, як не страждала, я не впадала у відчай. Ось де мій злий геній мене й підстеріг. Якщо я, знаючи напевне, що все лише справа терпіння, що кінець буде той самий незалежно від шляху, — якщо, знаючи це, я вже стільки нарікала, то уявіть, що я маю казати тепер! Тому я більше не скаржусь.
Отже, нічого для мене. Нічого. Жити як нещасна й не бачити нічого в кінці цього нещастя. Я не розуміла, що ніхто не захоче взяти мене за дружину. Мене приголомшували успіхами, давали мені сміятися й жартувати, чути розмови про кохання, думати, що все це моє, — але то лиш для того, аби краще показати мені, що я божевільна. Так, за мною залицяються, я вродлива, — але мене не беруть заміж.
Щойно я так добре думала — і вже нічого не пам'ятаю! Ох! Я була терпелива, хоч і нетерпіла на папері, я вірила в Бога, я сподівалась; ох! ніколи ще я не відчувала такого відчаю — бо ніколи ще так ясно не розуміла свого відчаю.
Спочатку я сказала собі, що вся ця історія з Антонеллі — лише головний біль, не сердечний, хоч від того й не легший, навпаки. Ну й що ж, кажу собі, — пройде. Але тут уся правда постала переді мною у всій ясності, я завмерла на кілька хвилин — доки збагнула її — і заплакала, ох!, як гірко. Як плачуть, коли не бачать нічого попереду, коли засуджені на смерть і дорожать життям. Я написала кілька слів і мусила зупинитись і перенести своє горе на сусіднє крісло. Грудей не вистачало дихати, я дихала з усіх сил, а повітря не потрапляло в легені; я хотіла побігти до мами й тітки й вигукнути їм усе, що мене душило від сорому. Але навіщо? — запитала я себе. — Що вони можуть? Вони нічого не скажуть, а як я піду — порадяться між собою і з Валіцьким та вирішать: або я закохана, або хвора і треба давати мені фосфат заліза! Я не роздратована — я зламана. Ноги болять, наче я йшла цілий день, пишу з трудом, але мушу. Продовжуємо.
Якийсь час я стримувалась, але, втративши мужність, терпіння, дихання, — я вп'ялась нігтями в груди, ніби щоб зробити в них дірки, щоб туди проникло повітря, і почала кричати, потім сміятись, потім злякалась, замовкла й знову заплакала.
Ох, яка ганьба!
Я була весела, я сміялась над чоловіками, приймала їх як розраду від своїх мук — і не бачила, що це ганьба, що вони дивились на мене як на гарненьку й забавну дівчину, я не розуміла, що я гірша за...
Як правий був Іссаєвич, кажучи, що в Росії ми завжди займали б те місце, яке нам належить, бо нас там знають, — «тоді як за кордоном ви завжди будете лише новоприбулими, чужинцями, невідомими людьми...» Так, він мав рацію: у Росії можна жити так, як живуть усі [викреслене слово] дворяни в Харкові чи в Полтаві. Там ти вдома, тебе знають, ти рівний серед рівних, маєш своє місце в суспільстві.
Але я вже не знаю, що кажу. Не про те я хотіла говорити. Ох, яка ганьба, Боже мій! І я, яка нічого не розуміла, я, що шукала, бажала знайомства з чоловіками... Я й не підозрювала, як на мене дивились! Ні! Я не можу пояснити! Не зможу!
Ах! Боже!
Я вчора навіть не могла писати — а це ознака зовсім незвичайного стану, бо я звикла жити й думати, пишучи. Я провела вечір у Діни, якій краще, — ми співали Ґалула на всі лади й на всі голоси. Я реготала, як навіжена, а потім повернулась додому й узялась писати, але на позначеному місці мусила зупинитись і впасти в крісло поруч. Насилу опритомніла, але, дописавши решту, кинулась на підлогу й лежала мало не без свідомості аж до другої ночі. Заснула без труднощів — я була зламана й напівбожевільна. Снилось мені безліч ченців-капуцинів, що щомиті опинялись переді мною, поки я їхала залізницею.
Мене кличуть їсти! Справді, піду: боюсь захворіти, а якщо моє тіло буде в такому самому стані, як душа, ні за що не поручишся. Ох! Ні, сподіваюсь, цього не станеться! Нехай бачать мене отупілою, майже блідою, завжди сумною, байдужою... Зовні — і всередині з'їдженою й нещасною!
Завжди це саме життя, нічого іншого! Мама й тітка не рушаться з місця, живуть сьогоднішнім днем — і ця тупа байдужість доводить мене до скаженіння, душить мене, зводить з розуму!
Ох, Боже мій! Маю лише вас — що ж зі мною стане, якщо ви мене покинете? Я не можу бути набагато нещасніша душею, ніж тепер. Щоб переповнити чашу, треба ще втратити стан. Але навіть тоді я не буду нещаснішою, ніж зараз.
— З нами ти ніколи не зможеш жити інакше, — повторює моя матуся з розрадливою холодністю.
Вона думає, що каже найприродніше й найзаспокійливіше! Вона спокійна — може жити так, як живе.
Ох! Я думала, що це матиме кінець, ох, я вірила в зміни! «Наступного року», — завжди мені казали.
Ох! Це була лише брехня! Ох, Боже мій! Ні... ні, це неможливо.
Певною мірою я задоволена — бо відчуваю, що дійшла до такого стану розпачу й горя, що сама його лютість доводить мені: він не може тривати.
Отже, трапиться щось, що трохи підніме мене, або ж уб'є зовсім.
Колись я благала маму або тітку жити інакше, але тепер бачу, що це нічому не допомагає, і в мене навіть немає задоволення (яке задоволення!) від того, щоб розлютитись, мучити інших, влаштовувати сцени; я нічого більше не можу, хіба що плакати сама й при інших давитись горем, заганяючи його в себе.
Це важко — особливо для мене, натури відкритої й широкої до крайньої міри. Це може мене вбити. Я не хочу вмирати!
Хіба не кажуть: великі уми сходяться?
Ось я читаю Ларошфуко — і знаходжу в нього чимало того, що я вже писала тут. А я думала, що відкрила щось нове, — а виявляється, це знали й казали вже так давно.
За сніданком говорили про те, щоб облаштувати в'їзд для екіпажів з боку вулиці де Франс; Коліньйон особливо наполягала на цьому.
— Екіпажі псують сад, — сказала вона.
— Ох! — заперечила я, — усього один нещасний екіпаж...
— Але, — продовжила вона, — ви ж не будете жити так завжди, і...
— Навпаки, — сказала я хоробро, — я думаю, що ми будемо жити саме так завжди.
І, не витримавши, я сіла на підвіконня, схилила голову й розплакалась.
Цього або не помітили, або зробили вигляд, що не помітили.
— Ходімо, — сказала Коліньйон, беручи мене під руку, — ходімо малювати... Ох! Що це таке? Сльози! Ось що буває, коли серденько цок-цок.
— Ох! — сказала я роздратовано, поправляючи себе перед дзеркалом, — невже всі навкруг дурні, що бачать лише кохання чи хворобу!
Діна і тато були присутні на сеансі, і я мстилась за своє горе, вправляючись у дотепних шпильках на їхній рахунок.
Потім я читала Горація, Лабрюйєра і ще когось третього.
Увечері я вийшла до родини в сад, але майже не говорила — думала про те, що через цю родину я терплю все це, і особливо — останнє приниження.
Чи є більше приниження для самолюбства молодої дівчини?
Усі йдуть до театру. Коліньйон і Діна заходять до мене, я читаю; потім вони повертаються й оголошують величезну новину: Саетоне одружився! З однією з панянок Лакруа. Вони були створені одне для одного!
Амінь...
Проджерс остаточно виїхала з Ніцци до Парижа, Саетоне одружився, Одіффре продає свій замок. Бідна Ніцца!
Я боюсь за очі: під час малювання мусила зупинятись кілька разів — переставала бачити. Я занадто їх навантажую, бо весь час малюю, читаю й пишу. Сьогодні ввечері я переглядала свої конспекти класиків — це мене зайняло; а потім я відкрила дуже цікаву книгу про Конфуція, в латинському і французькому перекладі. Немає нічого кращого за зайнятий розум, праця долає все — особливо розумова праця. Я не розумію жінок, що проводять дозвілля за в'язанням чи вишивкою — руки зайняті, голова порожня... Напевно, набігає маса непотрібних, небезпечних думок, а якщо щось лежить особливо на серці, думка зосереджується саме на цьому — і наслідки жалюгідні. Якби я була щаслива й спокійна, я, мабуть, могла б займатись ручною роботою, щоб думати про своє щастя,... ні, тоді я б хотіла думати про нього заплющивши очі — я була б нездатна ні до чого.
Ґалула і Лоренті прийшли до ложі — це Ґалула сповістив велику новину.
Лоренті завтра обідатиме у нас.
Запитайте всіх, хто мене знає, — яка на їхню думку моя вдача, — і вони скажуть вам, що я найвеселіша, найбезтурботніша, найтвердіша характером і найщасливіша з усіх дівчат. Бо я знаходжу велику насолоду в тому, щоб виглядати сяючою і гордою, неприступною з будь-якого боку, і охоче вступаю в дискусії — і серйозні, і жваві. Тут мене бачать зсередини; зовні я зовсім інша — можна подумати, що мені ніколи нічого не йшло впоперек і що я звикла, щоб люди й обставини мені корилися...
Ох! Коли я думаю про Антонеллі — не знаю, куди дітись від сорому і гніву!
І все через своїх!
Їм мало того, що вони нічого мені не дають, — вони ще й відбирають усе!