❦
Вівторок, 30 травня 1876
Mardi 30 mai 1876
Ще немає полудня, а я вже раджуся з мармурником, який оглянув мою ванну кімнату й уже береться виготовляти мушлю щонайбільш... алегоричну, але опишу все разом. Буду рада, коли нарешті позбудуся цієї бляшаної ванни.
Il n’est pas encore midi et j’ai déjà une conférence avec le marbrier qui a visité mon cabinet de bains et qui travaille déjà à une coquille des plus... allégoriques mais je décrirai le tout ensemble. Je serai contente quand je serai débarrassée de mon bain en fer-blanc.
Але не для цього я пишу — хочу розповісти свій сон: мені приснилось, що я отримала листа з Риму, такого довгого-довгого, що аркуші були зшиті у два зошити.
Mais ce n’est pas pour dire cela que j’écris, c’est pour dire mon rêve : je recevais une lettre de Rome si longue, si longue que les feuilles étaient cousues ensemble en deux cahiers.
Само собою, сон не справдився.
Il va sans dire que le rêve ne s’est pas réalisé.
Я дожила до вечора — і не знаходжу жодного слова.
Je suis arrivée au soir et je ne trouve pas un mot à dire.
Мене змусили пройтись пішки, лякаючи, що від такої бездіяльності я можу захворіти, як у Спа. Справді, я більше не ворушусь, хіба що двічі йду до павільйону — снідати й обідати. Я говорю так тихо й маю такий крижаний вигляд, що мама запитала, чому я така холодна.
On m’a forcée de faire un tour de promenade à pied, me menaçant d’une maladie comme à Spa, qui peut bien résulter de cet état d’inaction. En effet je ne bouge plus, si ce n’est pour aller deux fois au pavillon pour déjeuner et dîner. Je parle si doucement et j’ai l’air si glacé que maman m’a demandé pourquoi je suis si froide.
— Як це, пані?
— Comment, Madame ?
— Та в тебе такий вигляд, ніби ти щойно вийшла з холодної ванни.
— Mais tu as l’air de sortir d’un bain froid.
Певно, його немає в Римі — бо таке забуття, така неввічливість навіть щодо байдужої йому жінки — річ неможлива. Це було б просто грубіянством.
Sans doute il n’est pas à Rome, car un pareil oubli, un tel manque de politesse même envers une femme indifférente est impossible. Ce serait de la grossièreté tout simplement.
Я ж казала, що все скінчиться після наведення довідок. Я чекала чого завгодно — але не цього. Я знала, що наше хибне становище мене мучить, але ніколи не думала, що воно може завдати мені ось такої шкоди. Воістину Бог безжалісний. Я думала, що вже так багато вистраждала, — і ось відкривається нове нещастя! Слухайте: я оплакувала наше становище й втішалась кокетством та думкою про заміжжя. Це була головна втіха, безвідмовний засіб. Я жалілась, а потім казала собі, що байдуже — адже мені потрібне заміжжя, воно стане кінцем усіх випробувань (отих, що я переношу тепер) і так чи інакше це станеться, хоч би як ми жили. Через це, хоч і страждала жахливо, я не впадала у відчай. Ось де мій злий геній мене й підстеріг. Якщо я, знаючи напевне, що все лише справа терпіння, що кінець буде той самий незалежно від шляху, — якщо, знаючи це, я вже стільки нарікала, то уявіть, що я маю казати тепер! Тому я більше не скаржусь.
J’avais bien dit que tout serait fini après les informations. Je m’attendais à tout mais pas à cela. Je savais que notre fausse position me tourmentait mais je n’ai jamais pensé qu’elle pût me nuire en cela. En vérité Dieu est impitoyable. Je pensais que j’avais déjà tant souffert et voilà que je découvre un malheur nouveau ! Écoutez, je pleurais notre position et je me consolais par des coquetteries et par l’idée de me marier. C’était là la principale consolation, le moyen infaillible. Je me lamentais, puis je me disais que peu importait puisque c’était un mariage qu’il me fallait, que ce serait la fin des épreuves (de celles que j’éprouve à présent) et que cela devait arriver de quelque manière que nous vécussions. Ce qui faisait que tout en souffrant horriblement je ne désespérais pas. C’est là que mon mauvais génie m’attendait. Si, en sachant pour sûr que ce n’était qu’affaire de patience, que la fin serait la même, n’importe le chemin, si, en sachant cela, j’ai dit, en fait de plaintes, tout ce que j’ai dit jusqu’à présent, pensez donc ce que je dois dire à présent ! Aussi je ne me plains plus.
Отже, мені — нічого. Нічого. Жити як нещасна й не бачити нічого в кінці цього нещастя. Я не розуміла, що ніхто не захоче взяти мене за дружину. Мені паморочили голову успіхами, дозволяли сміятися й жартувати, чути розмови про кохання, думати, що все це моє, — але то лиш для того, аби краще показати мені, що я божевільна. Так, за мною залицяються, я вродлива, — але мене не беруть заміж.
Ainsi, rien pour moi. Rien. Vivre comme une misérable et ne rien entrevoir au bout de cette misère. Je ne comprenais pas que personne ne voudrait de moi pour femme. On m’étourdissait par des succès, on me laissait rire et plaisanter, entendre parler d’amour, penser que tout cela était à moi, mais c’était pour mieux me montrer que je suis folle. Oui, on me fait la cour, je suis jolie, mais on ne m’épouse pas.
Щойно я так добре думала — і вже нічого не памʼятаю! Ох! Я була терпелива, хоч і нетерпеливилась на папері, я вірила в Бога, я сподівалась; ох! ніколи ще я не відчувала такого відчаю — бо ніколи ще так ясно не розуміла свого відчаю.
Je pensais si bien tout à l’heure et je ne me souviens plus de rien ! Oh ! j’ai été patiente tout en m’impatientant sur papier, j’ai cru en Dieu, j’ai espéré ; oh ! jamais je ne me suis sentie si désespérée car jamais je n’ai si bien compris mon désespoir.
Спочатку я сказала собі, що вся ця історія з Антонеллі — лише головний біль, не сердечний, хоч від того й не легший, навпаки. Що ж, сказала я собі, — годі про це. Але тут уся правда постала переді мною у всій ясності, я завмерла на кілька митей — доки збагнула її — і заплакала, ох!, як гірко. Як плачуть, коли не бачать нічого попереду, коли засуджені на смерть і дорожать життям. Я написала кілька слів і мусила зупинитись і перенести своє горе на сусіднє крісло. У грудях не було чим дихати, я дихала з усіх сил, а повітря не потрапляло в легені; я хотіла побігти до мами й тітки й вигукнути їм усе, що мене душило від сорому. Але навіщо? — запитала я себе. — Що вони можуть? Вони нічого не скажуть, а як я піду — порадяться між собою і з Валіцьким та вирішать: або я закохана, або хвора і треба давати мені фосфат заліза! Я не роздратована — я зламана. Ноги болять, наче я йшла цілий день, пишу насилу, але мушу. Продовжимо.
D’abord je me suis dit que l’histoire avec Antonelli n’était qu’une peine de tête, pas de cœur, sans être pour cela plus agréable, au contraire. Ainsi, me suis-je dit, passons, mais alors toute la vérité s’est fait comprendre clairement, je suis restée quelques instants immobile, le temps de me comprendre, et je me mis à pleurer, oh !, bien amèrement. Comme on pleure quand on ne voit plus rien devant soi, quand on est condamné à la mort et qu’on tient à vivre. J’avais écrit quelques mots et je dus m’arrêter et aller porter ma misère sur un fauteuil voisin. Je n’avais pas de souffle dans la poitrine, je respirais de toutes mes forces et l’air n’entrait pas dans mes poumons, je voulus courir chez mes mères et leur crier tout ce qui m’étouffait de honte. Mais à quoi bon, me demandai-je, qu’y peuvent-elles ? Elles ne me diront rien et quand je serai partie se consulteront et décideront avec Walitsky ou que je suis amoureuse ou que je suis malade et qu’il me faut donner du phosphate de fer ! Je ne suis pas irritée mais brisée, mes jambes me font mal comme si j’avais marché toute la journée, j’écris avec peine mais il le faut. Continuons.
Якийсь час я стримувалась, але, втративши мужність, терпіння, дихання, — я впʼялась нігтями в груди, ніби хотіла зробити в них дірки, щоб туди проникло повітря, і почала кричати, потім сміятись, потім злякалась, замовкла й знову заплакала.
Je me contins pendant quelque temps mais, perdant courage, patience, respiration, je m’enfonçai les ongles dans la poitrine comme pour y faire des trous pour que l’air y pénétrât, et je me mis à crier, puis à rire, puis effrayée je me tus et pleurai de nouveau.
Ох, яка ганьба!
Oh ! quelle honte !
Я була весела, я сміялась над чоловіками, бачила в них розраду від своїх мук — і не бачила, що це ганьба, що вони дивились на мене як на гарненьку й забавну дівчину, я не розуміла, що я гірша за...
J’étais gaie, je riais des hommes, je les prenais comme une distraction à mon tourment et je ne voyais pas que c’était une honte, qu’ils me regardaient comme une fille jolie et amusante, je ne comprenais pas que j’étais pire qu’une...
Як правий був Іссаєвич, кажучи, що в Росії ми завжди займали б те місце, яке нам належить, бо нас там знають, — «тоді як за кордоном ви завжди будете лише новоприбулими, чужинцями, невідомими людьми...» Так, він мав рацію: у Росії можна жити так, як живуть усі [Слово викреслено] дворяни в Харкові чи в Полтаві. Там ти вдома, тебе знають, ти рівний серед рівних, маєш своє місце в суспільстві.
Combien Yssayevitch avait raison de dire qu’en Russie nous occuperions toujours la position qui est la nôtre, parce qu’on nous connaît, - « tandis qu’à l’étranger vous ne serez jamais que des nouveaux venus, des étrangers, des inconnus... » Oui, il avait raison en Russie on pourrait vivre comme vivent tous les [mot raye] nobles à Kharkov ou à Poltava. Là on est chez soi, on est connu, on est l’égal des autres, on a sa place dans la société.
Але я вже не знаю, що кажу. Не про те я хотіла говорити. Ох, яка ганьба, Боже мій! І я, яка нічого не розуміла, я, що шукала, бажала знайомства з чоловіками... Я й не підозрювала, як на мене дивились! Ні! Я не можу пояснити! Не зможу!
Mais je ne sais plus ce que je dis. Ce n’est pas cela que j’ai voulu dire. Oh ! quelle honte, mon Dieu ! Et moi qui ne comprenais rien, moi qui cherchais, désirais à connaître des hommes... Je ne soupçonnais même pas comment on me regardait ! Non ! Je ne m’explique pas ! Je ne le pourrais !
Ах! Боже!
Ah ! Dieu !