Вівторок, 30 травня 1876

Ще немає полудня, а я вже раджуся з мармурником, який оглянув мою ванну кімнату й уже береться виготовляти мушлю щонайбільш... алегоричну, але опишу все разом. Буду рада, коли нарешті позбудуся цієї бляшаної ванни.
Але не для цього я пишу — хочу розповісти свій сон: мені приснилось, що я отримала листа з Риму, такого довгого-довгого, що аркуші були зшиті у два зошити.
Само собою, сон не справдився.
Я дожила до вечора — і не знаходжу жодного слова.
Мене змусили пройтись пішки, лякаючи, що від такої бездіяльності я можу захворіти, як у Спа. Справді, я більше не ворушусь, хіба що двічі йду до павільйону — снідати й обідати. Я говорю так тихо й маю такий крижаний вигляд, що мама запитала, чому я така холодна.
— Як це, пані?
— Та в тебе такий вигляд, ніби ти щойно вийшла з холодної ванни.
Певно, його немає в Римі — бо таке забуття, така неввічливість навіть щодо байдужої йому жінки — річ неможлива. Це було б просто грубіянством.
Я ж казала, що все скінчиться після наведення довідок. Я чекала чого завгодно — але не цього. Я знала, що наше хибне становище мене мучить, але ніколи не думала, що воно може завдати мені ось такої шкоди. Воістину Бог безжалісний. Я думала, що вже так багато вистраждала, — і ось відкривається нове нещастя! Слухайте: я оплакувала наше становище й втішалась кокетством та думкою про заміжжя. Це була головна втіха, безвідмовний засіб. Я жалілась, а потім казала собі, що байдуже — адже мені потрібне заміжжя, воно стане кінцем усіх випробувань (отих, що я переношу тепер) і так чи інакше це станеться, хоч би як ми жили. Через це, хоч і страждала жахливо, я не впадала у відчай. Ось де мій злий геній мене й підстеріг. Якщо я, знаючи напевне, що все лише справа терпіння, що кінець буде той самий незалежно від шляху, — якщо, знаючи це, я вже стільки нарікала, то уявіть, що я маю казати тепер! Тому я більше не скаржусь.
Отже, мені — нічого. Нічого. Жити як нещасна й не бачити нічого в кінці цього нещастя. Я не розуміла, що ніхто не захоче взяти мене за дружину. Мені паморочили голову успіхами, дозволяли сміятися й жартувати, чути розмови про кохання, думати, що все це моє, — але то лиш для того, аби краще показати мені, що я божевільна. Так, за мною залицяються, я вродлива, — але мене не беруть заміж.
Щойно я так добре думала — і вже нічого не памʼятаю! Ох! Я була терпелива, хоч і нетерпеливилась на папері, я вірила в Бога, я сподівалась; ох! ніколи ще я не відчувала такого відчаю — бо ніколи ще так ясно не розуміла свого відчаю.
Спочатку я сказала собі, що вся ця історія з Антонеллі — лише головний біль, не сердечний, хоч від того й не легший, навпаки. Що ж, сказала я собі, — годі про це. Але тут уся правда постала переді мною у всій ясності, я завмерла на кілька митей — доки збагнула її — і заплакала, ох!, як гірко. Як плачуть, коли не бачать нічого попереду, коли засуджені на смерть і дорожать життям. Я написала кілька слів і мусила зупинитись і перенести своє горе на сусіднє крісло. У грудях не було чим дихати, я дихала з усіх сил, а повітря не потрапляло в легені; я хотіла побігти до мами й тітки й вигукнути їм усе, що мене душило від сорому. Але навіщо? — запитала я себе. — Що вони можуть? Вони нічого не скажуть, а як я піду — порадяться між собою і з Валіцьким та вирішать: або я закохана, або хвора і треба давати мені фосфат заліза! Я не роздратована — я зламана. Ноги болять, наче я йшла цілий день, пишу насилу, але мушу. Продовжимо.
Якийсь час я стримувалась, але, втративши мужність, терпіння, дихання, — я впʼялась нігтями в груди, ніби хотіла зробити в них дірки, щоб туди проникло повітря, і почала кричати, потім сміятись, потім злякалась, замовкла й знову заплакала.
Ох, яка ганьба!
Я була весела, я сміялась над чоловіками, бачила в них розраду від своїх мук — і не бачила, що це ганьба, що вони дивились на мене як на гарненьку й забавну дівчину, я не розуміла, що я гірша за...
Як правий був Іссаєвич, кажучи, що в Росії ми завжди займали б те місце, яке нам належить, бо нас там знають, — «тоді як за кордоном ви завжди будете лише новоприбулими, чужинцями, невідомими людьми...» Так, він мав рацію: у Росії можна жити так, як живуть усі [Слово викреслено] дворяни в Харкові чи в Полтаві. Там ти вдома, тебе знають, ти рівний серед рівних, маєш своє місце в суспільстві.
Але я вже не знаю, що кажу. Не про те я хотіла говорити. Ох, яка ганьба, Боже мій! І я, яка нічого не розуміла, я, що шукала, бажала знайомства з чоловіками... Я й не підозрювала, як на мене дивились! Ні! Я не можу пояснити! Не зможу!
Ах! Боже!