Середа, 31 травня 1876

Я вчора навіть не могла писати — а це ознака зовсім незвичайного стану, бо я звикла жити й думати, пишучи. Я провела вечір у Діни, якій краще, — ми співали Ґалула на всі лади й на всі голоси. Я реготала, як навіжена, а потім повернулась додому й узялась писати, але на позначеному місці мусила зупинитись і впасти в крісло поруч. Насилу опритомніла, але, дописавши решту, кинулась на підлогу й лежала мало не без свідомості аж до другої ночі. Заснула легко — я була зламана й напівбожевільна. Снилось мені безліч ченців-капуцинів, що щомиті опинялись переді мною, поки я їхала залізницею.
Мене кличуть їсти! Що ж, піду: боюсь захворіти, а якщо моє тіло буде в такому самому стані, як душа, ні за що не поручишся. Ох! Ні, сподіваюсь, цього не станеться! Нехай бачать мене отупілою, майже блідою, завжди сумною, байдужою... Зовні — а всередині сточеною й нещасною!
Завжди це саме життя, нічого іншого! Мама й тітка не рухаються з місця, живуть сьогоднішнім днем — і ця тупа байдужість доводить мене до сказу, душить мене, зводить з розуму!
Ох, Боже мій! Маю лише Тебе — що ж зі мною стане, якщо Ти мене покинеш? Я не можу бути набагато нещасніша душею, ніж тепер. Щоб переповнити чашу, мені лишається тільки втратити статок. Але навіть тоді я не буду нещаснішою, ніж зараз.
— З нами ти ніколи не зможеш жити інакше, — повторює пані моя матінка з розрадливою холодністю.
Вона думає, що каже щось найприродніше, що найкраще мене заспокоїть! Вона спокійна — може жити так, як живе.
Ох! Я думала, що це матиме кінець, ох, я вірила в зміни! «Наступного року», — завжди мені казали.
Ох! Це була лише брехня! Ох, Боже мій! Ні... ні, це неможливо.
Певною мірою я задоволена — бо відчуваю, що дійшла до такого стану нестями й горя, що сама його лютість доводить мені: він не може тривати.
Отже, трапиться щось, що трохи підніме мене, або ж убʼє зовсім.
Колись я благала маму або тітку жити інакше, але тепер бачу, що це нічому не допомагає, і я навіть не маю задоволення (яке вже там задоволення!) розлютитись, мучити інших, влаштовувати сцени; я нічого більше не можу, хіба що плакати сама й при інших давитись горем, заганяючи його в себе.
Це важко — особливо для мене, натури вкрай відкритої й поривчастої. Це може мене вбити. Я не хочу вмирати!
Хіба не кажуть: великі уми сходяться?
Ось я читаю Ларошфуко — і знаходжу в нього чимало того, що я вже писала тут. А я думала, що відкрила щось нове, — а виявляється, це знали й казали вже так давно.
За сніданком говорили про те, щоб облаштувати вʼїзд для екіпажів з боку вулиці де Франс; Коліньйон особливо наполягала на цьому.
— Екіпажі псують сад, — сказала вона.
— Ох! — заперечила я, — усього один нещасний екіпаж...
— Але, — продовжила вона, — ви ж не будете жити так завжди, і...
— Навпаки, — сказала я хоробро, — я думаю, що ми завжди житимемо саме так.
І, не витримавши, я сіла на підвіконня, схилила голову й розплакалась.
Цього або не помітили, або зробили вигляд, що не помітили.
— Ходімо, — сказала Коліньйон, беручи мене під руку, — ходімо малювати... Ох! Що це таке? Сльози! Ось що буває, коли серденько цок-цок.
— Ох! — сказала я роздратовано, опоряджаючись перед дзеркалом, — невже всі навкруг дурні, що бачать лише кохання чи хворобу!
Діна і дідусь були присутні на сеансі, і я мстилась за своє горе, гострячи на них язика.
Потім я читала Горація, Лабрюйєра і ще когось третього.
Увечері я вийшла до родини в сад, але майже не говорила — думала про те, що через цю родину я терплю все це, і особливо — останнє приниження.
Чи є більше приниження для самолюбства молодої дівчини?
Усі йдуть до театру. Коліньйон і Діна заходять до мене, я читаю; потім вони повертаються й оголошують величезну новину: Саетоне одружився! З однією з панянок Лакруа. Вони були створені одне для одного!
Амінь...
Проджерс остаточно виїхала з Ніцци до Парижа, Саетоне одружився, Одіффре продає свій замок. Бідна Ніцца!
Я боюсь за очі: під час малювання мусила зупинятись кілька разів — переставала бачити. Я занадто їх навантажую, бо весь час малюю, читаю й пишу. Сьогодні ввечері я переглядала свої конспекти класиків — це мене зайняло; а потім я відкрила дуже цікаву книгу про Конфуція, в латинському і французькому перекладі. Немає нічого кращого за зайнятий розум, праця долає все — особливо розумова праця. Я не розумію жінок, що проводять дозвілля за вʼязанням чи вишивкою — руки зайняті, а голова гуляє... Напевно, набігає маса непотрібних, небезпечних думок, а якщо щось лежить особливо на серці, думка зосереджується саме на цьому — і наслідки жалюгідні. Якби я була щаслива й спокійна, я, мабуть, могла б займатись ручною роботою, щоб думати про своє щастя,... ні, тоді я б хотіла думати про нього, заплющивши очі — я була б нездатна ні до чого.
Ґалула і Лоренті прийшли до ложі — це Ґалула сповістив велику новину.
Лоренті завтра обідатиме у нас.
Запитайте всіх, хто мене знає, — яка, на їхню думку, моя вдача, — і вони скажуть вам, що я найвеселіша, найбезтурботніша, найтвердіша характером і найщасливіша з усіх дівчат. Бо мені велика насолода здаватися сяйливою і гордою, неприступною з усякого боку, і я охоче схрещую шпаги в суперечках — і серйозних, і навіжених. Тут мене бачать зсередини; зовні я зовсім інша — можна подумати, що мені ніколи нічого не йшло впоперек і що я звикла, щоб люди й обставини мені корилися...
Ох! Коли я думаю про Антонеллі — не знаю, куди дітись від сорому і гніву!
І все це — завдяки моїм рідним!
Їм мало того, що вони нічого мені не дають, — вони ще й відбирають усе!