Субота, 13 травня 1876

Показала тітці Колізей, навколишні руїни й церкву Сан-Джованні-ін-Латерано. Потім пішла до Рубіні й замовила пару червоно-золотих черевиків — бо цей вправний підлесник аж рота роззявив і очі вирячив, побачивши мою ніжку.
На Боргезе мало людей; на Пінчо ж бачимо Плаудена, страшенно здивованого, — знайомлю його з тіткою, він прийде сьогодні ввечері. А ось і Антонеллі у фіакрі з Лардерелем — обидва в світлих пальтах.
Невже він справді має намір представити мені його? І дуже серйозно — бо, залишивши Лардереля, він підходить до нас, а я між тим говорю йому, що погано гуляти з Лардерелем.
— Я його приведу до вас, — каже він.
— Погоджуюся, якщо ви вважаєте, що це пристойно.
— Але ж послухайте: я вам першим сказав... що, словом, усе, що я говорив, — а ви мені відповіли: «Та ні, я його дуже люблю. Він чарівний, і це нічого».
— Я це сказала!
— Так, ви це сказали.
— Ніколи!
— Ну, знаєте!
Нема такої майстрині дражнитися, як я. Я почала з того, що сказала йому, що він поводиться погано, що вже втратив половину репутації, а після трьох-чотирьох прогулянок з Лардерелем — і другу втратить. Що він напивається в кабаре з цим самим Лардерелем і добре робить, що тримається людини, такої схожої на нього вдачею й поведінкою.
Монах* слухав і дивився на мене так, наче питав, до чого я веду. Але я все нагромаджувала дурницю на безглуздість — і тепер сама дивуюся, де я знайшла стільки цього добра.
Два-три рази він робив кілька кроків, щоб підійти до Лардереля, який був зовсім поруч, — я щоразу його зупиняла, і тітка також, і казала, що страшенно вагаюся, — що було правдою.
— Послухайте, — кажу я, — представте мені мого дорогого Лардереля, але тільки якщо ви поручитеся, що він ніколи не заговорить до мене в чиїйсь присутності.
— Але як же я можу за таке поручитися! Я ж вам казав, що Лардерель не буває у світі, що його вигнали з усіх клубів...
— Ось бачите!
— Але це дуже симпатичний хлопець.
— Ваш товариш!
Поки тривали ці та інші суперечки, герой походжав поряд, ходив туди-сюди.
— Вчора Бельмонте запропонував мені купити його коней.
— Коней?
— Коней, так, але я не захотів.
— Чому?
— Бо в мене немає грошей.
— Яке нещастя!
— У вас є годинник?
— Ні, — відповів, сміючись, монах, — мої годинники у друзів.
— У Торлонії?
— Так.
— Той, що ви йому дали в обмін на сідло?
— Саме так.
— Котра година?
— Я подивлюся на сонце.
— Ні, підіть подивіться на годинник на Пінчо.
— Це занадто далеко пішки.
— Тоді сідайте в карету.
Він відчинив дверцята, вклонившись.
— Зачекайте, — зупиняю я його, — скажіть мені спочатку: ви порядна людина?
— О! О! — вигукнула тітка.
— Так, мадам, мені потрібно це знати.
— Сідайте, сідайте, — каже вона.
І ми поїхали намотувати незліченні кола по Пінчо, і щоразу бачили Лардереля — самого у фіакрі посеред порожньої площі під чудовим заходом сонця.
Сто разів я змушую переповідати спочатку — як Лардерель просив, щоб його познайомили, а він таки просив, — і щоразу, коли оповідь добігає кінця, питаю: «Що?» або «Хто?» — так що сама себе доводжу до шаленства.
на поляхAnnotation de Marie
[примітка]
Пригадайте картину — можливо, вона багато що пояснює.
О сьомій ідемо до Шпільмана сподіваючись зустріти Лардереля — бо я дуже серджуся через те, що сталося, — і Антонеллі приносить мені троянди. Потехін та Антонеллі провели у нас вечір; майже весь час розмови йшли окремо: тітка з Потехіним, я з Антонеллі. Результат такий, що, коли ці два пани пішли, я не побажала тітці на добраніч — і ось я замкнена, або, точніше, замкнула тітку в її кімнаті, залишивши собі спальню й салон, щоб лютувати.
Щойно залишилась сама, я сіла на канапу, заплющила очі й почала думати, що напишу тут, — бо не знаю нічого з того, що говорилося, бо нічого не говорилось, або, точніше, наговорили надто багато. Моя манера, моє вміння, моє прикидання! Геть такі дурниці! Я лише дитина, шестирічна дитина. Я нічого не знаю і поводжуся просто, не приховую ні свого почуття, ні думок, і немає в мені сили гідно зносити все — бо я плакала, і, поки пишу, чую, як сльози падають на папір: великі сльози, що течуть без зусиль і без гримас на обличчі. Я лягала на спину, щоб загнати їх усередину, але це не допомогло.
Замість того щоб сказати, чому плачу, я розповідаю, як плачу. Та й як я можу сказати — чому? Я нічого не розумію: як, говорила я собі, закинувши голову на спинку канапи, — як, невже так! То, виходить, нічого не було, або все, що було, — лише жарт, образа! А те, що я сама сказала тоді ввечері, — він забув? Забув!!! Очевидно, так — бо він вів байдужу розмову, пересипаючи її словами, сказаними так тихо, що я не могла їх почути, і врешті-решт він знову повторив, що любить мене тільки зблизька, що я — крига, що поїде до Америки, і що сподівається, що я навскоси «О, яка я нестерпна! 1881.» більше не повернуся до Рима, бо коли бачить мене — любить, а здалеку — забуває. Я дуже сухо попросила його більше не говорити про це. Ах! Я не можу писати! Ви самі бачите, що я маю відчувати і наскільки я ображена!
Я хотіла припинити писати тут, бо не можу писати, — і все ж щось наказує мені, поки я не розповіла всього — щось мене мучить; але хай це «щось» змилується наді мною: мені холодно, мені жарко, я тремчу, я плачу, хочу говорити про свою гордість, про образи, про дурниці — і зупиняюся на кожному слові.
Спочатку я багато сміялася і розсмішила Потехіна з тіткою кумедними суперечками з Антонеллі, потім почалася ота подоба розмови наодинці, під час якої я змогла переконатися, — та ні, я ні в чому не переконалася, хіба тільки в тому, що ця людина, навмисно чи випадково, мене мучить.
Жодного ясного слова! Завжди ухильні фрази на байдужі теми, погляди, образливі самою своєю палкістю, спроби стиснути руку, торкнутись ноги — наче з першою-ліпшою, наче з якоюсь, з якоюсь... не знаю ким!
Ось воно, ось воно! Якби я бувала у світі, як усі, — мене б поважали! Боже, Боже, Боже!
І він іде, як сьогодні, на обіди до друзів, де розповідає всілякі жахи, і Рим говорить — Рим пліткарський, я маю на увазі, — і ось пляма на моїй жалюгідній репутації! Не раз уже мені хотілося вбити себе. Для чого мені залишатися в цьому світі, коли все від мене тікає й мене ображає?!
Як себе поводити? Прогнати його чи пояснитись? Але пояснюватись у чому, як, що казати, коли при найменшому моєму слові він починає говорити про мій характер або про краватку Торлонії!
Я ніколи ще не була така нещасна. Бо раніше — з Емілем*, наприклад, — це була лише уява, а тут я справді, по-справжньому принижена.
Заради Бога, перечитайте мої останні дні в Римі й подивіться, який тепер вигляд має Антонеллі. Я... я, я не знаю, чого хочу! Хочу поговорити з ним — і боюся вчинити якесь нове безумство, бо мої прямі й відверті слова не мають жодної влади над цим хитрим, ухильним, незбагненним розумом!
Я до знемоги наказую собі бути спокійною; груди стиснуті, вся в сльозах, голова палає, — я не знаходжу собі місця в цих двох кімнатах, і я плачу, як дитина, — о! ні, як жінка, скривджена в своїй гордості!
То я — вулична жінка! Виходить, кожен має право плюнути мені в обличчя!
О, який спритний прийом! Тепер він приходить і каже, що я крига і що хоче тікати від мене, щоб забути. Що я можу відповісти після того, що я сказала тоді! І хіба цього не досить, щоб збожеволіти від люті й сорому?!!
Чому мучить він, а не я? Що це означає? Що думає ця людина? Навіщо приходить? Чого хоче?
Думаю, він питав мене сьогодні ввечері, чи люблю я його. Я не почула й не зрозуміла.
Після мого «так» і мого поцілунку — він ухиляється!
Я помилилася, і цей щоденник не може бути наукою нікому — бо, що б хто не казав і що б я не казала, нема на світі іншої такої слабкої й такої вразливої до мук істоти.
Дивіться — мені вже краще. Завтра перегони, завтра опівдні в нас Антонеллі — його запросила тітка. Завтра я буду з ним так, як він зі мною, — якщо матиму сили. Бог дасть мені цю силу, я Його проситиму цієї ночі або цього ранку — бо вже майже третя.
Добре, ось я спокійна — або, точніше, здатна міркувати й писати. Яка жахлива звичка, я вже не можу її позбутися...
В Антонеллі чудові очі.
Досить! Я беру і кладу перо сто разів на хвилину — це може тривати всю ніч. Досить. Помолімося Богу — і спати: мені пощастило, я можу спати.
Антонеллі обідав сьогодні зі Сен-Жозефом, де Роза, бароном Фольєю, Торлонією і Массою. Масса — той симпатичний італієць, у якого мені ввижалися гамільтонівські очі, коли він ходив до Румпельмайєра, а я бувала там зі своїми Граціями. Він казав, що бачив мене зовсім маленькою в Ніцці.
Що більше я намагаюся, то менше розумію Антонеллі. Він ухильний не лише в коханні, а й у всьому. Ніколи від нього не добʼєшся простого слова, як від інших.
Спитайте його про найзвичайнішу річ — він не відповість і без причини дратуватиме вас цілу годину.
Справді, я таки дурна, що мучуся. Так, у теперішньому. Але минуле? Чи можу забути? Чи можу замовчати? Чи можу змусити себе вважати це цілком природним і добрим! Та й сама ж я винна. А чому це я винна, Боже милий?
Хіба я могла передбачити, що хтось може бути такий зухвалий і такий негідний!
на полях
[Навскоси сторінки] Кулаками?
Завжди дивіться на підборіддя чоловіків і вивчайте їх. У Одіффре підборіддя квадратне, сповнене злоби, сили й волі. У Антонеллі — довге й округле, і якби він став священиком — стало б одним з тих жирних, ухильних та лицемірних підборідь, які так часто бачиш у католицьких священиків.
Уже годину шукаю яку-небудь чудову фразу й рішення, щоб закінчити, і нічого не знаходжу, бо рішення — безглуздя, і всі вони залежать від обставин та хвилини. Скажу просто: оголошую себе недосвідченою, слабкою і дуже юною, або, що вельми ймовірно, дуже закоханою. Проте ні — бо поки він був прямим і відвертим, я була дуже щасливою і не закоханою.
У мене є дві руки, якими я звикла користуватися і які мене ніколи не підводили — тому я не відчуваю ні їхньої необхідності, ні їх зручності; якби в мене відняли одну, я б збагнула всю ту користь, яку вона давала, — і тільки тоді.
А що, як це саме воно?

Примітки

В оригіналі італійською: «di San Giovanni in Laterano». Архібазиліка Святого Івана Латеранського, Рим. Марі природно вживає італійську назву. ↩