Неділя, 14 травня 1876

Учора, коли я жалілася, що втратила нагоду познайомитися з Лардерелем, Антонеллі сказав мені:
— Це ваша вина: ви пропустили хвилину, коли на Пінчо нікого не було.
Як наважитися на знайомство після такої фрази?
Опівдні Антонеллі у нас, вигляд у нього — чи то мені так здається — млявий і нерішучий; я мало говорю і рада-рада піти снідати до Шпільмана. І Боже, яка несподіванка — Лардерель і Масса снідають за сусіднім столиком. Лардерель такий гарний. Я зʼїла лише чашку бульйону, але говорила весь час — і для тітки з Антонеллі, і для Лардереля, який довго на мене дивився.
По дорозі забираємо Потехіна й їдемо на рівнину Торре-ді-Кінто, де відбуваються перегони. Антонеллі навпроти мене; я страшенно отупіла, не знаю, як себе вести і що казати, і зрештою найвульгарнішим чином дозволяю притиснути собі ногу. Тільки цього й не вистачало. Але я сказала собі: що б не сталося, про те, що я тут роблю, ніхто не знає, і воно не залишить ні сліду, ні шкоди, — а життя таке коротке і так рідко прекрасне, що треба брати від нього все, що можна. Та й узагалі зараз я заціпеніла, і настає повне затемнення розуму, інтелекту, памʼяті й гордості. У такому стані я не звинувачую себе ні в чому й нічого від себе не вимагаю.
Іде дощ. Говоримо мало — тільки про погану погоду.
Трибуни майже порожні. Принцеса Маргерита у своїй ложі, одягнена в біле — втім, зараз це в моді. Жокей Лардерель падає, і Лардерель сам кидається його підіймати, за ним — чималий натовп і Пʼєтро*, який повертається розповісти нам про нещасний випадок якраз у ту хвилину, коли я бачу Лардереля, що сам веде свого жокея під руку. Це здалося мені таким чарівним, що я від нього шалію. Він побіг сам, і, справді, у жокейському костюмі, такому смішному й зовсім не кокетливому, він у сто разів кращий, ніж у звичайному вбранні.
Антонеллі скаржився, що хворий; я пропонувала відпустити його, відвезти куди він захоче, але він залишився до кінця й поїхав із нами на Пінчо. Біля Фарнезіни весь Рим стояв пішки й у каретах, бо погода прояснилась і всі, хто не поїхав на перегони, побоюючись дощу, прийшли подивитись на жалюгідне повернення тих, хто поїхав.
На мою праву ногу весь час ніжно тиснули, а ліва спиралася на його правий чобіт. Ніхто нічого не казав, але час від часу натиск ставав сильнішим.
Тож, вийшовши з карети о сьомій вечора, я відчула, як мерзнуть ноги без цієї опори й цієї мовчазної ласки. На Корсо був натовп, і Брускетті з поглядом шаленця, що хоче здаватись гідним і суворим. Мені не подобалося прогулюватися так із Антонеллі — і без того вже досить говорять. Він розповідав про всі свої пригоди до монастиря й закінчив тим, що монастир наполовину отупив його за сімнадцять днів, і що якби потримали ще стільки — він залишився б там назавжди.
Торлонія розповів йому про своє кохання до Мещерської — з чого я роблю висновок, що Антонеллі розповів Торлонії про своє до мене. Та й узагалі, Торлонія мене більше не цікавить. Лардерель мені дуже подобається, а Антонеллі мене дуже дратує й принижує, тим паче що бачу: він далеко не з тих, ким можна знехтувати, — і становище, і все інше. А потім — не треба витати в хмарах; є нагода, яка може покласти кінець моїм мукам, — треба з неї скористатися. Так, скористатися — але саме це й неможливо; та й узагалі я нічого не розумію, і дратуюся, і мучусь, і скаженію!
Найперше я оглянула свої ноги — вони не те що губи, і вони змінили колір: адже то були черевики з жовтої шкіри.
Я отупіла й знервована; шукаю нагоди вибухнути й висловити Антонеллі все, що давно мене душить, і — залежно від його відповіді — прогнати його або кинутися йому на шию.
На черевиках не лишилося слідів — то лише бруд з перегонового поля, геть мокрого від дощу.
Я була так стомлена сьогодні ввечері, що... ні, зачекайте, приляжу на хвилину на канапу й помрію — я насилу змушую себе це писати.
Добре, ось я готова: я була так стомлена сьогодні ввечері, що не мала сили зачесатись і залишилася в салоні з розпущеним по спині волоссям.
Сімонетті прийшов о девʼятій, приніс квитки на виставу римського музичного товариства та привіт від кавалера Россі. Я балакала й пригощала чаєм, як уміла, до половини одинадцятої, — тоді прийшов Антонеллі — уперше не у фраку, мабуть, через літню пору.
Сімонетті незабаром пішов, і нас залишилося троє. Говорили про мій щоденник, тобто про питання, які я там розглядаю, і Антонеллі попросив прочитати йому щось про душу або про Бога; тоді я пішла до передпокою і, ставши на коліна біля знаменитої білої скриньки, стала шукати потрібне місце, поки Пʼєтро тримав свічку. Але, шукаючи, я натрапляла на загальноцікаві місця й зі сміхом читала їх, — і це тривало майже півгодини; на мить я відчула його подих у своєму волоссі, бо читала, схиливши голову. І я не відсахнулася — я навіть не поворухнулася; він також.
Потім, повернувшись до салону, він почав розповідати всілякі анекдоти ще з вісімнадцяти років. Як, бувши солдатом, закутаний у великий плащ, він ходив «задавати тону» до кола шевців. Одного вечора, помітивши гарну жінку, він звелів їй танцювати лише з ним; шевці розлютилися й вирішили наступного дня побити його і його товаришів. Наступного дня він туди не пішов, а його товаришів, щойно вони ввійшли, жорстоко відлупцювали чарівні шевці, що перед тим перекинули лампи.
Це було б вельми огидно, якби він разом із тим не бував у доньки принцеси Бандіні та в інших такого ж штибу.
Я б так хотіла написати, але ніколи не зможу переповісти так, як розповідав той, хто розповідав про себе сам, — та й узагалі Антонеллі розповідає всі свої історії чарівно.
Під час революції 70 року батько з усією сімʼєю поїхав на три місяці до Монако і до Ніцци, щоб не бути свідком «королівських мерзот». Там-то пан Пʼєтро й почав жити, і оскільки його замикали в маленькій кімнаті, він одного дня, розважаючись тим, що стукав ціпком по стінах, виявив потаємні двері, що вели в кімнату покоївки своєї матері. Він домовився з дівчиною, і вона забезпечувала йому вільний вихід. Але брати, які завжди були підступні і проти нього, намагалися завдавати йому прикрощів, від яких він рятувався, лише погрожуючи донести батькові про їхні борги.
Спочатку він був дуже клерикальним і брав участь у всіх демонстраціях з великим запалом. Одного дня клерикали пишно оголосили, що в церкві Сан-Джованні-ін-Латерано співатимуть «Тебе, Бога, хвалимо», і ліберали, звісно ж, оточили церкву, щоб освистати їх на виході.
Свистіли собі — і тут один пан досить голосно кинув образу; Антонеллі, якому тоді було девʼятнадцять, підійшов просто до нього й щосили вдарив його кулаком. Спалахнула загальна бійка, і молодого півника відвезли до палацу австрійського посольства, звідки його відправили з тисячею любʼязностей і турботи додому, в батьківську домівку. Батько лютував, а коли Пʼєтро зʼявився до кардинала, той насварив його за цей надмір ревності — так що юнак, розлютившись тепер і сам, пішов просто до полку, чим усіх страшенно обурив.
на поляхAnnotation de Marie
[примітка]
Поки писала все це, я відчувала огиду до цього юнака, але нічого не казала, щоб не зруйнувати Роман.
Батько і всі його друзі писали йому листа за листом, щоб відвернути від цього хибного кроку. Та він узявся за військове життя, за борги й за безліч витівок, які, переказані тут, втратили б і свій шарм, і свій колір.
Після повернення, десь із рік тому, він відразу пішов до кардинала, який прийняв його чудово, і все, окрім боргів, починало йти добре, — коли його спонукали вступити до Caccia-Club. Це ще було б нічого, і кардинал погодився б обійти мовчанням, якби ненаситні на скандали газети — особливо ж тоді — не вхопилися за цей факт, щоб дошкуляти кардиналу, і йому надсилали з усіх кутів Італії газетні статті, де йшлося про графа Пʼєра Антонеллі, племінника кардинала, що вступив до Caccia-Club, почесним президентом якого є принц Умберто.
Ватикан розлютився, і брати, Домінік і Поль, прибігли налякати Пʼєтро*, розповідаючи, що кардинал у несамовитому гніві; наговорили стільки, що малий злякався і не насмілився постати перед страшним Антонеллі, який, як ви бачите, ні прогнав його, ні прокляв. З того часу все зіпсувалось, і сам Пʼєтро каже, що дуже безглуздо повівся щодо дядька.
на поляхAnnotation de Marie
[примітка]
Оскільки ця людина була мені ніхто, я любила виводити знамениті імена, пригадуючи Мемуари, що їх читала.
Йому залишається тільки це єдине примирення, щоб стати цілком розсудливим, і він цього щиро прагне, тільки треба, щоб батько прийшов разом із ним, а батько ще не наважується: «Бо він думає, що я зробив усе це так-от просто! Він не вірить у моє навернення».
Батько склав заповіт, у якому частка Пʼєтро менша, ніж частки двох братів; і там обумовлено, що якщо згаданий Пʼєтро* промарнує все своє майно, брати зобовʼязані надати йому житло, харчування й одяг. Існує закон про вільну половину — тобто одна половина незмінно ділиться порівну, а інша, вільна, може бути передана кому завгодно.
Брати підняли галас, дізнавшись, що Луї Антонеллі збирається сплатити борги Пʼєра, і старший примчав із Терачіни, щоб цьому завадити, або принаймні домогтися від Пʼєра письмового визнання, що ця сума буде пізніше вирахувана з його частки.
Отож його й віддали до монастиря, і він сам говорить, що перші пʼять днів був украй нещасний; потім почав розпитувати, чи сплачені борги, але йому незмінно відповідали, що треба ще почекати. Нарешті одного прекрасного дня до нього надіслали сімейного адвоката, але той, незнаний у монастирі, не міг увійти, — тим більше, що монах-воротар з незрозумілих причин прийняв його за масона.
З того часу сповідник мучив його щодо масонства, наказуючи зізнатися, що він до нього належить. Сповідь тривала три дні, священик хотів усіх подробиць — навіть про відвідання сомнамбули, а від цього священик жахнувся й заявив, що це — диявол.
— Але, батьку, якщо вона нічого не знала — значить, і диявол нічого не знає!
Хоч чарівний покутник і розповідав мені про лагідність, про доброту до нього з боку ченців і настоятеля, завдяки якому головним чином і відбулася сплата, — адже це шанований старець, якому всі цілують... руку, — хоч він і казав усе це, все одно жахливо.
Тепер граф Луї хоче, щоб Пʼєтро більше не бував у Клубі, але залишався його членом. Та й узагалі він знає все, що там відбувається, і кардинал теж — у нього там є шпигуни, так що найменші розмови панів лібералів стають відразу відомі у Ватикані.
— Неможливо, — каже Пʼєтро*, — ходити і в Клуб, і до Ватикану, бо мене прийняли б за шпигуна і... і навіть ненароком я міг би повторити слова дядька в Клубі, а слова з Клубу — в дядька, що завдало б мені неприємностей.
Я слухала все це й ще багато інших міркувань з певним жахом і певними ревнощами. Насамперед ця цілковита залежність проймає мене холодом. Йому заборонять кохати мене — і він підкориться: тепер я в цьому певна. І потім, уся ця мудрість, всі ці такі слушні й далекосяжні міркування, здається, виганяють мене з його серця. Хай би краще був розпусний духом, аби лише справді мене любив. Я слухала все це з живим задоволенням, затьмареним усілякими побоюваннями. Не знаю чому, але мені здається, що він більше мене не любить; він про це більше не говорить; та й не мав найменшої нагоди. Ми завжди з тіткою. Я була б у захваті від того, що почула, якби він водночас сказав мені: «Так, я тепер такий, і все це заради вас, і сподіваюсь, що ви оціните цю зміну і полюбите мене, як я вас люблю».
Але він не мав ні нагоди, ні, мабуть, бажання сказати це мені, і я неспокійна. Його сімʼя, священики, ченці — все це мене лякає. Хоч би що він розповідав про їхню доброту, мене обіймають подив і жах, коли чую про такі неподобства й тиранства. Так, вони мене лякають, і ці два брати також. Але не про це йдеться — я завжди вільна прийняти або відмовити; це моя самоповага, відчуття тієї шляхетної гордості, яку має відчувати кожна душа доброго роду, — бунтує!
Я чекаю й мучуся! Молю Бога вивести мене з цього скрутного становища. За три-чотири дні я їду до Ніцци; думка про розлуку, колись байдужа, тепер мене лякає. Але як залишитися і навіщо залишатися? Не мені чекати, не мені благати — фе! фе! фе!
Дякую Богу, що розвʼязав мені перо; вчора була мука — я не могла висловитися.
Усе, що я почула сьогодні ввечері, і все, що я з цього виводжу, і все, що було раніше, — заважке для моєї голови; та ще й просто жаль бачити, як він іде сьогодні ввечері, — так довго до завтра, — тож щойно залишилася сама, я сіла вся схвильована, з неспокійним і дивно сумним серцем, із піднятою головою й опущеними руками, і відчула велике бажання заплакати від невизначеності і, можливо... від кохання.
Потім, підпершись правим ліктем у ліву долоню, а підборіддям — у праву, зі зведеними бровами й зневажливими вустами я почала думати про... про все — про те, що мені потрібно, що я маю і, найголовніше, чого не маю; потім почала писати, але, відчувши невідпорне бажання помріяти, тихо забутися, на мить припинила і потім знову взялася писати все це.
Ідучи до своєї вбиральні, я зробила відкриття і поспішаю сповістити про нього мій щоденник. Я виявила деревʼяні ґрати, що загороджують двері маленьких гвинтових сходів. Я взяла свічку й, відсунувши ґрати, зійшла на шість сходинок вниз і знайшла ще одні маленькі дверці, що, відчинившись, показали мені перший майданчик нашої сходової клітки. Ось вільний прохід, тим більше що маленькі сходи — одразу за дверима моєї кімнати, ці маленькі дверцята, заховані за завісою з червоного дамаску, — жалюгідний залишок колишньої пишноти. Я не знала, навіщо мені цей прохід, але пішла по щоденник, кажучи собі: тепер Антонеллі лише попроси таємної розмови — і вона буде! Але він не попросить — йому нічого мені сказати, і йому заборонили думати про мене.
Однак у будь-якому разі я не жалію, що знайшла спосіб вийти на сходи самій або покликати чоловіка до вбиральні, куди виходять маленькі дверці й гвинтові сходи, — бо ви ж розумієте, що в мене й гадки немає таємно запрошувати його до себе. Не бійтесь, любі звірята, що ніколи не прочитаєте мене. Боїтесь? Тим краще — трохи страху потрібно, щоб підтримувати інтерес, але запевняю вас: ви помиляєтесь, — чим більше я запевняю, тим більше ви сумніваєтесь, — а це те, чого я й хочу.
Спочатку уста, потім нога... я рухаюся швидко, це правда, але рухаюся лише туди, куди сама хочу йти.
Мабуть, мені не спати! Знову відчиняю білу скриньку, щоб сказати ось що: кілька разів за ці два дні Антонеллі говорив, що наступної зими піде у світ. Він піде у світ, як неодружений молодик, один, — це ясно.
Тоді яка це підла й огидна людина! Я молилася, коли ця думка виникла в мене в голові, і я кинулася сповістити свого єдиного повірника про цю образу, завдану моїй гордості й серцю.
Господи, змилуйся наді мною цього разу! Невже Ти залишиш мене в такому стані! Після того, як він вирвав у мене визнання й поцілунок, він мені вклоняється й іде! Заради Бога — усе мусить скластися інакше!
Пресвята Діво Маріє, мати Господа нашого Ісуса, захисти мене! Якщо я не молюся тут довше — то лише тому, що вже майже четверта година ранку і я боюся занедужати від такого пізнього чування.

Примітки

Торре-ді-Кінто — рівнина на північ від Рима, де проводилися кінні перегони в 1870-х рр. (до відкриття іподрому Капаннелле 1881 р.). ↩
Принцеса Маргерита Савойська (1851–1926), дружина кронпринца Умберто (майбутня королева Маргерита Італійська). ↩
Faire de la prépondérance (фр.) — виявляти зверхність, «задавати тону». Марі цитує вираз самого Пʼєтро. «Коло шевців» — клуб ремісників, куди аристократ на кшталт Пʼєтро заходив, опускаючись нижче свого стану. ↩
«Революція 70 року» — захоплення Рима військами Королівства Італія 20 вересня 1870 р., що поклало кінець світській владі пап. ↩
В оригіналі латиною: «Te Deum» (гімн подяки). ↩
В оригіналі італійською: «casa paterna». ↩
Caccia-Club (Circolo della Caccia, «Мисливський клуб») — закритий чоловічий клуб, заснований у Римі 1869 р. Принц Умберто (майбутній король Умберто І) як почесний президент робив членство в ньому політично скандальним для родини Антонеллі, прихильників папської влади. ↩
«Закон про вільну половину» — італійське спадкове право: quota riservata (обовʼязкова частка) ділиться порівну між спадкоємцями, а quota disponibile (вільна частина) може бути заповідана на розсуд заповідача. ↩
Так у Марі: pour en [sic] obtenir. ↩
Так у Марі: Quoique [sic]. ↩
«Біла скринька» — скринька, у якій Марі зберігала зошити свого щоденника. ↩
Так у Марі: je suis courue [sic] (замість jʼai couru). ↩