Понеділок, 8 травня 1876

Дощить, і я проводжу день за грою на фортепіано, читанням і передусім буркотінням, лайкою та скаргами — то сміючись, то плачучи, — так що всі навколо регочуть, а я виголошую найнеймовірніші речі, ніби дрібниці.
Нарешті ввечері знову заговорили про Сапогенікових, про Юрькова й про всю цю справу. Коліньйон, яка гадала, що, бачачи її обожнювання моїх Грацій, я візьму назад сказане або принаймні замовчу, була вкрай здивована, коли побачила, що я все повторюю і нагадую їй, що вже казала це одного разу.
Найбільше її шокує те, що Марі сказала мені напередодні від'їзду, на терасі:
— У кожній родині є щось таке (тобто свій Юрьков), і дуже добре мати відкритого коханця, бо якщо жінка його не має, світ каже, що вона належить усім.
— Марі дуже змінилась відтоді, — мовить Коліньйон із великою вірою у своє благотворне вплив на дівчину.
— Але це було не тоді, мадемуазель, а за день до її від'їзду.
— Не може бути!
— Тоді, мабуть, я це вигадала.
— Що за думка, мила дитино...
— Е! Судячи з вашого тону... Але щодо минулого — послухайте, ви ж, певно, пам'ятаєте, що я розповідала вам про своє невдоволення, коли приходила скаржитись на махінації цих панночок з їхньою покоївкою Меланьою стосовно розвідок про Одіфре?
— Ні, і що?
— Ви вже не пам'ятаєте... Це було ввечері, ми йшли пішки Променадом, і я радила Марі вийти заміж за Антонова.
— Знаєш, казала я їй, у нього є купе, вікторія, вас лише двоє, а коли вас стане троє — є місце на сидінні. Я мала на увазі дитину, яка могла б у неї народитись, але Марі, хибно зрозумівши мої слова, відповіла:
— О, мила моя, Пепіно завеликий, щоб сідати на сидіння.
Коліньйон у жаху, і я насолоджуюсь її станом. Я не пліткую: Сапогенікові самі розповідають свої справи всім і всьому, й Коліньйон теж. До того ж я часто казала їм, що думаю про їхній спосіб мислення, і це аж ніяк не заважає мені їх любити.
Моя головна думка — телеграма; я чекаю на неї з вельми відчутним серцебиттям — кардіалгічним (грецькі слова: кардіо — серце, альгос — біль).
Цього вечора мама довго говорила про П'єтро з моєю тіткою; пустка, нудьга, самотність роблять його в моїх очах чарівним, і я питаю себе, чи знову мене спіткає розчарування. Е! Певна річ — то моє ремесло на цьому світі.
До речі, я пригадала чарівний сон, який мені наснився цієї ночі. Я сиділа на верхньому щабелі сходів з принцом Доріа, який освідчувався мені в коханні, і була така щаслива, що приємне враження лишилося на весь день. Втім, про свого страхополоха я й не думала.
Дуже кумедна ця історія з П'єтро... Але... послухайте, мені щойно спала на думку ідея, яка здається мені справжнім поясненням усього: він мене кохає, але розум наказує йому — саме через це кохання — бути цілком слухняним і покірним перед батьками, котрі не проти його намірів, але дотримуються обачної стриманості — як для того, щоб упевнитись у всьому, так і для того, щоб тримати в узді свого молодого мучителя, який завдав їм стільки прикрощів і стільки клопоту.
Але тепер скажу, що все це дуже мудро і дуже безглуздо. Бо я не якась нещасниця, яку можна брати або лишати, не чекаючи від мене жодного руху. Ця мудрість П'єтро мене ображає і змушує сумніватись у його коханні; втім, я не нарікаю на його повільність (якщо то лише повільність), бо поспішаючи він змусив би мене в хвилину домашньої досади зробити непоправну дурницю; тоді як так я маю час міркувати. Ніс свербить... а раптом кардинал? Та й що мені з того?
Я маю боягузтво знаходити йому виправдання: він не пише, бо чекає на мене на перегонах, але... зрештою, треба, щоб я знала дату, адже він не відає, що Найнер написав мені про неї, а щоб я знала дату, треба отримати телеграму, і цю телеграму я маю отримати завтра — або ніколи, бо перегони призначені на наступний четвер.
Але він не надішле, так само як не надіслав свій портрет, обіцяний мамі.
Я вже збиралась починати цілу низку пояснень, аби дати зрозуміти, яке моє обурення й гнів, але задовольняюсь тяжким зітханням.
Невже я мала починати ненавидіти Брушетті — людину серця, людину розуму, серйозну людину, — щоб запаскудитись із цим jeune chien щенком, як кажуть у Росії; щенок — слово дуже виразне, що перекладається французькою як «молодий пес» і не передає ані його характеру, ані справжнього сенсу.
На все, що зі мною відбувається нині, я ставлю спокійне й зневажливе обличчя, але часом замикаюсь, щоб поплакати. Я зараз отупіла — хай же це отупіння минає лише для того, щоб поступитися місцем радості. Ах! Я в цьому сумніваюсь.
З Антонеллі це було б приниження куди образливіше, ніж та уявна дурниця з Одіфре. Одіфре нічого не сказав, нічого не зробив — я сама собі задурила голову, і побачивши, що все не так, як я уявила, розлютилась. До того ж з Одіфре то була скоріш звичайна знайомість, як я вже казала. Саме тому я так кричала, гиготіла, лютувала — кохання було там дуже мало й лише з мого боку. Тут же інакше: тих образ, що ви знаєте, немає жодної, — але є, скажете ви, образа більша й тяжча! Так, але вона не пов'язана з моїм мученням і через це, порівняно з іншими, здається мені м'якою й приємною.
М'якими й приємними — порівняно, і тому що любовні образи — то лише більш чи менш болісні розваги порівняно з іншими образами: ображаючими, принижуючими, брудними, потворними, огидними!
Серце б'ється при думці про те, що завтра мої сумніви розвіються — на добре чи на лихе.
Втім, я погоджуюсь прийняти образу, аби тільки світ нічого не знав — це могло б мене скомпрометувати перед близькими. Е! Але світ, весь світ — бридкі тварюки, що складають те, що зветься людським родом.
Боже мій, я сама, мабуть, перша з цих бридких тварюк — але я не вірю в жодне добро від людей. Я вірю в дружбу — зі свого боку; заради друга я зробила б що завгодно: поїхала б до Парижа, до Росії, до біса, аби лише мала кошти, і зовсім не вважала б це послугою, яку треба оплатити тим самим, — бо робила б це тому, що мені приємно служити й чинити добро, отже, робила б із егоїзму. Я не просила б і передусім не сподівалась би на жодну вдячність, бо думаю, що дружба, яку сповідую я, — така ж невідшукувана й химерна в інших, як страус із чотирма ногами. Ось жахливі максими для такої молодої дитини, — скажуть лицеміри й ті, кого ще не зраджували друзі.
Жахливі, але правдиві. Мене ще не зраджували — і проте я переконана в тому, що кажу, ніби зраджували мене сто разів. Не нудьга і не розчарування змушують мене так говорити, і якби зараз мене зробили багатою, шанованою, поважаною, жаданою — я б не змінила думки, лише заплющила б очі на весь цей бруд і замість висловлювати свою думку, як нині,
Та попри все, людський рід такий, яким він є, — мені подобається, і я його люблю, і я сама його частина, і живу з усіма цими людьми, і від них залежать і мій добробут, і моє щастя.
Про бридкість людського роду я скажу те, що колись сказала Бенса.
— Усі люди божевільні, — сказав він мені.
— Ну що ж, мосьє, якщо всі люди божевільні, то це їхній природний стан, отже, вони не божевільні.

Примітки

Щенок (рос.) — цуценя, молодий пес; вживається зневажливо щодо незрілого, легковажного юнака. Марі цитує слово по-французьки (jeune chien), зізнаючись, що російський оригінал виразніший.