Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Неділя 7 травня 1876

О восьмій двадцяти ми були на вокзалі, де нас зустріли Сапоженікофф і Коліньйон.
Я трохи сонна — але це не завадило мені трохи попозувати для огрядного Бореля, який від'їжджав із матір'ю.
Чернихов і Антонов прийшли з букетами. Я прогулювалась із Жиро, а тіточка сиділа на лавці поруч із бідною Ніною в жалобі.
Що за необхідність — розлучатись! Я так шкодую за цими дорогими створіннями, з якими вперше й від душі дурила, — і які так часто змушували мене забувати про мою муку, про те смертельне горе, що гризе мене.
— Це мій найщасливіший час, — каже Жиро. — Що скажеш, Бібі?
Перед розлукою ми нагадуємо одне одному найпесикуватіші наші прізвиська — ніби щоб зберегти пам'ять про рік, проведений разом.
Плакала лише Люба; я ж відчула справжній жаль тільки тоді, коли побачила їх усіх у вагоні — вони висовували голови й кричали всі разом: прощання, жалі, спогади, надії зустрітись, обіцянки писати.
— Щоразу проходячи повз нашу церкву, — каже мені Ніна, — хрестіться на мою пам'ять — я тут дуже страждала. Я схиляюсь, нічого не кажучи.
— Передай цю троянду Діні, — закричала мені Жиро, коли потяг уже рушив.
— Добре, — кажу я, підбираючи квітку й передаючи Діні.
Потім я пішла на кінець перону й розкрила білу парасольку, щоб, розмахуючи нею на сонці, бути краще видною нашим дорогим мандрівникам, що шалено махали носовичками.
Потім ми — я, тіточка, Діна, Коліньйон і Валіцький — повернулись пити чай. О одинадцятій я пішла з тіточкою до церкви, яка замість місця зосередженості є для мене місцем муки.
— Заїдьте до London House, — кажу тіточці виходячи, — і купіть сигарет.
— Яка погана звичка — курити! — каже вона.
— Це не звичка, мадам, — я курю лише тоді, коли... нудьгую; і беру Дюма і тютюн не для того, щоб розігнати нудьгу, а щоб отупіти. Я шукаю отупіння. Більше не піду до церкви!
— А чому?
— Чи думаєте, що приємно, коли всі ці росіяни дивляться скоса, і бути серед них, наче паршиві пси!
Тіточка замовкла, поділяючи мої почуття, і повернулась така ж нещасна, як і я.
Навпаки — буду часто ходити до церкви: Бог, який бачить, як мені там нещасно, може взяти до уваги це добровільне мучеництво і змилується наді мною.
Але ні Дюма, ні сигарети не допомагають — і я врешті стаю навколішки, плачу й молюсь. І мені здалось, що цього разу молитва була почута.
І прийшов Віктор, тисячу разів мене пестячи, — ніби розуміє, що мені сумно й нещасно.
Мадам де Балот у нас: тіточка приймає її сама — мама в ліжку, і я ні на що не здатна. Фортюне Шоколад стукав до моїх дверей і сповістив «пана з тією круглою лінзою в оці — пана Ґалулу». Хай тіточка його прийме.
Ну годі мені плакати — іду одягатись і виходити.
Знаєте, навіщо Жиро передала Діні ту троянду? Щоб відвезти її Емілю. Ну що ж — беруся виконати доручення.
Я була гарна — що даремно витрачається, — і ми з радістю поговорили з Антоновим, Ґалулою і командиром 3-го лінійного полку Отьє.
Коліньйон була з нами. Ввечері заговорили про П'єтра — і я сказала, що не варто вже про нього думати, бо за мою відсутність Торлонія, Чезаро і Зуккіні його остаточно занапастили.
І водночас запитала: їхати чи ні до Риму на перегони.
Тіточка сміючись називає мене «мадам архієпископ» — і оскільки Коліньйон висловила бажання бачити тітку Барноли мертвою, я висловила бажання бачити мертвими також батька й братів Антонеллі.
Знаєте, що кажуть про тітку Барноли? Кажуть, що вона йому зовсім не тітка, а Барнола — просто її ніжний друг, що жахливо, бо ця жінка хвора на проказу — тому й сидить вдома завжди під вуаллю. Але Барнола від цього отримує ренту. До речі, я знаю цю історію вже не вперше й не цього року, і сам Барнола майже зізнався в цьому Коліньйон.
Знаєте, навіщо приходив Ґалула? Щоб першим привітати мене з моїм одруженням у Римі! Він знову про це говорив на концерті — з купою загадкових натяків, яких я не зрозуміла.
Ах! Carpo di Bacco! Хотіла б одного разу і назавжди вийти заміж — і вони б закінчили з своїми здогадами.
Всі ці люди стверджують неправду, щоб дізнатись правду.
Мені так нещасно насправді, що я поспішаю лягти спати й заснути, складаючи собі чарівну історію, яку розпочала два дні тому, — і сьогодні ввечері добираюся до дуже цікавого місця.
П'єтро в ній є.
Я намагаюсь якомога більше перебувати поза своїм справжнім, таким ницим, життям і ношусь між романом Дюма та своїми золотими снами. Якщо телеграма не прийде у вівторок — більше вже не прийде. Втім, я чекаю на це розчарування, і вже давно не вірю ні в що й не поважаю нічого, крім Бога.
Є якесь відчайдушне задоволення в тому, щоб зневажати всіх з повним правом. Принаймні немає ілюзій.
Якщо Антонеллі лише грав — якщо він мене обманював, — він завдав мені кривавої образи, і ось ще одне ім'я на моїх табличках ненависті й помсти. Якби я була менше отупіла — плакала б від люті й сорому.

Примітки

Борель — знайомий із ніццького кола. ↩
Фортюне Шоколад — слуга в родині, ймовірно, темношкірий, звідси й прізвисько. ↩
Рімський-Корсаков — не композитор, а представник іншого знатного роду з тим же прізвищем. ↩
«Carpo di Bacco!» (іт.) — «Тіло Вакха!»; евфемістична присяга, що замінює сакральну. ↩