Вівторок, 9 травня 1876

Перша річниця заснування товариства А.Т.Є.
Я вмираю від суму й нудьги — мене не розуміють! Ах, якби ви бачили моє зневіру, ви б пожаліли. На концерті Коліньйон підійшла до екіпажа й запропонувала повернутись пішки — я погодилась байдуже, як роблю нині все.
— Як я сумую за Марі й Ольгою, — каже мені Коліньйон. — Вони мене веселили, вони такі милі, такі свіжі.
— Так, правда, і бачите — відколи їх нема, я знову впала в свою заціпенілість. Коли поглинута однією-єдиною думкою, що панує над усім, — треба, щоб тебе відволікали, як відволікали мене Сапогенікові своїми балачками про дурниці; треба, щоб тебе стрясали — а інакше...
Мама була у пані де Кампрієн, і та сказала їй, що я розцвіла, і що такої думки всі, хто бачив мене в церкві. Правда — я дуже виросла й набула кольору в обличчі та жіночих форм.
Вона також повторила дурну байку про кохання Юрькова до Марі.
Чи повірять? Слухаючи, як усі повторюють одне й те ж, мені спадає на думку, що може це й трохи правда, тобто що Юрьков кохав Марі і, знаючи про неможливість цього почуття, застрелився. Щодо дівчини — з її боку нічого не було. Та й узагалі все це безглуздо. Але в цьому світі все, що не сумне, — безглузде, а все, що не безглузде, — сумне.
Само собою зрозуміло, що жодної телеграми не надійшло. І коли я думаю, що на кожен дзвінок, на кожен запечатаний конверт я червоніла й губилась.
Пані де Балоре запросила на сьогоднішній вечір — вона була така люб'язна, що прийшла першою, тож треба йти. Іду з моїми матусями. Там були лише дами, а з панів — старий де Балоре, старий де Нежан із дружиною, старий граф ді Клавезана, італійський адмірал — і все.
Пані де Балоре приймає цілком пристойне товариство, а її дочки — пані де Кенсі й особливо пані де Вейкерслоот — чарівні, але до одинадцятої я так занудилась, що відчувала нездоланне бажання або вийти надвір, або розбити голову об стіну.
Пішла вечеряти до павільйону — колись це означало б сваритись, але тепер я вже й говорити не говорю.
— Я впевнена, — каже мама, ніби у відповідь на наше мовчазне обурення, чи радше здивування, — я впевнена, що Найнер пішов і сказав Антонеллі, що ми вже знаємо дату перегонів, ось чому Антонеллі не телеграфував.
[Навскоси: ця бідна мама.]
Я не відповіла нічого й продовжила пити чай. Я ще в Римі добре бачила, що таке Антонеллі, і замість тягнути час і плутатись мала б сказати йому ось що:
— Мої манери вам не до вподоби, мосьє? Мені прикро, але я їх не зміню, і в такому разі краще, що ви можете зробити — це відступитись.
Це був би справжній спосіб його утримати, якби була потреба. Я мала б зрозуміти, що такий рід розмови найдієвіший у всьому, бо на вокзалі різкість і гордість одразу поставили його на місце.
Вдайте, що вам байдуже до людей, — і вони чіплятимуться за вас. Така людська природа. Нині я маю лише одне каяття: що не говорила з Антонеллі як господиня. Я говорила просто, без хвальковитості й без різкості — і ось що мала. Та й сама я переконалась у цьому десять разів — на собі й на інших.
Так, я була неправа. Я допустилась помилки не з незнання, а тому що довіряла цій людині й думала, що будь-яка бравада зайва. Тепер бачу: хоч би якою великою була довіра — треба завжди лишатись на своєму п'єдесталі й ставитись до чоловіків зверхньо. Так безпечніше.
Вік живи — вік учись, — мовить російська приказка.
Мені лише сімнадцять років.
Не те що я думаю, ніби кохання Антонеллі якось залежало від моєї поведінки, — ні, я цього не думаю, — але думаю, що для моєї гордості краще було б завжди бути напоготові й не вимовляти ані слова, яке унеможливило б почесний відступ і навіть вправну демонстрацію зневаги на той випадок, якби чоловік виявив схильність до зради.
Ось скільки розрахунків.
— У вас все розраховано, — казав мені Антонеллі.
(І як не розраховувати, коли маєш справу з усілякими негідниками.)
Замість відповісти на це «Зовсім ні, мосьє», треба було сказати, що мене дивує його зухвалість — критикувати мене й іти з такими дивними докорами. Але я сприймала все довірливо — я вірила, що він мене любить.
Гарно! Мало не забула сказати, що ходила до монастиря Доброго Пастиря — віднести портрет папи в гарній рамці, і мати-настоятелька відчинила мені своє ґратчасте вікно й тричі мене поцілувала. Потім я лишилась розмовляти з нею про такі серйозні й релігійні речі, що вийшла звідти приголомшена. Мене б ніхто не вважав здатною міркувати на такі теми. Насамкінець ця бідолашна заґратована жінка сказала мені, що я перебуваю під заступництвом Діви Марії — бо була в білому.
Дай Боже.
— Загальна покинутість — це лихо більш гірше за смерть для молодих, — каже за обідом дідусь.
Я завмерла від цієї фрази, і поки Леоні готувала мою сукню, я сиділа, закинувши голову на спинку крісла, і дивилась у стелю з помпадурівськими орнаментами мого туалетного кабінету. Мені дуже хотілось не йти на цей вечір, але треба було, і до того ж це позбавило мене пориву ридань. Я дуже нещасна зараз, хоча й занурена в якесь заціпеніння, що притупляє всі мої відчуття й дає мені їх відчувати так, як бачать світло крізь товсту тканину. І от — моє волосся вже не кучерявиться, і я стала негарна.
Завтра о третій їду до Рима — і щоб відволіктись, і щоб зневажити Антонеллі, якщо трапиться нагода.
Мені це потрібно для власного спокою. Щодо поцілунку — я вже не плачу за ним; він дав мені насолоду, а така невинна насолода справді не завдає шкоди. До того ж тим гірше для самих чоловіків — то вони не хочуть мати зовсім доброчесних жінок. Та все ж я була спокійніша, коли мені ні в чому не можна було докоряти. Мене мучить не сумління, а страх пліток — та й що дає бездоганність, якщо все одно щось вигадають.
Треба ж отупіти так, щоб перечитувати «Двадцять років потому».
Амінь.

Примітки

А.Т.Є. (A.T.E.) — таємне товариство, засноване Марі та її близькими подругами 9 травня 1875 р. Статут і перелік членів зафіксовані в записі від 3 травня 1876 р.
Mes mères («мої матері») — характерний зворот Марі, яка так називала і маму, і тітку — обидві материнські постаті в її житті.
Рос. прислів'я: «Вік живи — вік учись» (буквально: живи сто років і сто років учись). Марі цитує його по-французьки: Vis un siècle et étudie un siècle.
Конґреґація Доброго Пастиря (фр. Bon Pasteur) — католицький орден, що опікувався «занепалими жінками» і дівчатами з важкою долею.
«Більш гірше» (plus pire) — граматично неправильна подвійна порівняльна форма; можливо, відображає характерний французький Маріїного діда з російськомовним акцентом.
Помпадурівський стиль — рококо-орнамент із квітами й пасторальними мотивами, названий на честь маркізи де Помпадур (1721–1764), фаворитки Людовіка XV.
«Двадцять років потому» (Vingt ans après, 1845) — роман Александра Дюма-батька, продовження «Трьох мушкетерів». Марі читала Дюма впродовж усього травня як легке відволікання.