Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

П'ятниця 5 травня 1876

Римські перегони перенесені на 11 або 14 — отже, час для телеграми ще є. Зранку я послала одну, власникові готелю, із замовленнями до Риму, — виходила з Марі. Але вже об першій повернулась і цілий день не рушала з місця, нудьгуючи, як остання нещасниця. Мені можуть сказати, що нудьгувати неможливо, коли є книжки й розум, щоб їх розуміти. Згодна — але не можна читати цілий день; завжди є дві-три години, що відводяться на туалет і прогулянку. Ось саме під час цих двох-трьох годин я й нудьгую найбільше — бо знаю, що виходити даремно: нікого нема.
Іноді, часто, завжди я думаю, що так краще: світ мене б замордував. Так, але й це місто, набите ніццькими тваринами, нестерпне. Ґалула і Саетон, Саетон і Ґалула! Ах! Та пропади вони пропадом!
За обідом я зовсім тупію — і для цього навіть пити не треба; о сьомій ми всі йдемо пішки до Сапоженікофф, а я — без капелюха, в бедуїні, задрапованому, як той Турок із східного магазину.
Застаємо їх за вечерею: Коліньйон вивертається навиворіт — варить горошок, готує салат, прислуговує пану й пані, пестить дітей, змушує їх розмовляти англійською, витирає тарілки. Чому ж доводиться завжди розчаровуватись у людях! Я вважала цю особу жінкою прямою, гордою, доброю — а бачу підлесливу, плазуючу, лицемірну!
Марі називає її Катериною і кричить їй усілякі фамільярності, що жахливо бентежать Коліньйон у нашій присутності.
Кажу мало, тупію й хмурюсь — і злюся, що ходила після вечері пішки й набрала піску в черевики — ті самі, що були на балу на Капітолії.
По дорозі назад згадали Петі-Поля (його ім'я — Поль Леру), який підійшов до мене в театрі «Аполло» і сказав:
— Що з тобою? У тебе одна волосинка?
— Можливо, дві, — відповіла я, справді бувши у поганому настрої.
— Три, — каже він.
— А в тебе чотири, — сказала йому Діна.
— О, ось як! — каже він зі сміхом. — Знаєш, це схоже на нахабність!
Справді — Поль Леру лисий у тридцять років.
Потім говорять про графа Ґергарда, про Денхоффа, який залицявся до мене по-своєму... по-німецьки. А тепер, коли думаю про це! Знаєте, що на наступний день після першого дня перегонів ми мали о другій їхати до Амальфі: Денхофф просив маму, щоб представити нас принцові Карлу, який там буде і якого «засліпила» моя фотографія, — а також принцесі, яка тримала її в себе цілий день і повернула Денхоффу лише наступного.
І подумати тільки, що цей розпусник Лардереї змусив мене пропустити це представлення, натхнувши мені думку піти до Опери в надії його там зустріти!
Потім кілька слів про Плоудена й Антонеллі.
До речі, знаєте, що Брушетті знову написав — цього разу мамі. Він довго говорив із нею напередодні від'їзду. Ах! Якби я занотувала всі його виходки — їх назбиралось би цілий мішок: усіх відкинутих, зневажених і наплюваних.
Але я його ненавиджу; все, що я про нього кажу, — лише з марнославства.
У мене є інша думка.
Думаю, що Мілорадович підійшов би мені чудово, якби тільки він сам цього захотів.
Ах! Шахрай Антонеллі!
Проте не варто й зовсім звинувачувати його, якщо не пише. Він такий невпевнений у моєму мінливому настрої — а я нічого не зробила, щоб заспокоїти. Ніколи не вимовила жодного слова від серця — і виправдовувалась перед ним на вокзалі:
— Справді, добродію, ви говорите так невизначено, так розмито, так дивно...
— Я не хочу говорити, як Брушетті, і ніколи не говорю, як усі, — перебив він.
— Що, — продовжую я, не звертаючи уваги на перебивання, — мої слова звучать як суддівські запитання.
— Отже, ви самі це визнаєте! — вигукнув він.
— Так — суддівські запитання порівняно з вашими хитаннями, вашими смішними ваганнями.
Отже, я казала... що? Ах! Так — я казала, що П'єтро вибачний, бо не впевнений у мені. А може, він просто не зважується — я не можу зрозуміти ці страхи й вагання, я, яка не кохаю.
Я читала в романах, що дуже закохана людина часто здається байдужою й забудькуватою саме через своє кохання. Хотілось би вірити романам.
Я засинаю й нудьгую — і в такому стані завжди хочу бачити П'єтра й чути, як він говорить про кохання. Хотіла б уві сні бачити, що він тут, — хотіла б гарного сну. Дійсність небезпечна.
Найнер, власник готелю «де ла Вілль» у Римі, пише, що перегони призначені на 11 і 13 цього місяця,
Умовились, що Антонеллі телеграфує за сорок вісім годин до дня перегонів — отже, його телеграма мала б прийти в наступний вівторок, 9 травня. Якби він мене кохав, у нього виникла б моя думка — тобто прийти самому.
Сад повен ромашок — і я тільки й роблю, що обриваю пелюстки: прийде — не прийде. Вони кажуть: прийде. Та хіба можна вірити?
Нудьгую — а коли нудьгую, стаю дуже ніжною.
Нудьгую — і покинутість із боку П'єтра мене засмучує. Знову потопаю в океані невизначеності.
Коли ж скінчиться це життя нудьги, розчарувань, заздрощів і смутку! Коли ж нарешті зживу так, як люблю! Заміжня за великим статком, за великим іменем і за людиною симпатичною, — бо я не така меркантильна, як ви думаєте; до того ж, якщо я і не така — то з егоїзму. Жити з чоловіком, якого ненавидиш, було б жахливо — і ні багатство, ні становище мені не допоможуть. Я не вибаглива: не вимагаю, щоб кохати, — задовольняюсь тим, щоб чоловік хоча б не був мені огидний, аби тільки давав те, чого я хочу.
Ах! Боже і Свята Діво, простіть і захистіть мене.

Примітки

Бедуїн — накидка з капюшоном у бедуїнському стилі; модний екзотичний одяг, натхнений Північною Африкою. ↩
Бал на Капітолії (Campidoglio) — урочистий прийом у Римській ратуші. ↩
Поль Леру (Petit-Paul) — знайомий із ніццького кола. ↩
«Tu as un cheveu?» — жартівливий французький вираз: буквально «у тебе є волосинка?», тобто «що з тобою?» (натяк на похмурий вигляд). ↩
Денхофф — знайомий із германського кола, що залицявся до Марі. ↩