Щоденник Марії Башкирцевої
CZENUKFR

Четвер 4 травня 1876

Я ще й тижня не провела в Ніцці, а здається — місяць.
Відправили заупокійну месу за упокій душі Юркова, після якої Марі прийшла до мене — і ми міркували про шлюб і кохання, сидячи на моїй маленькій терасі й дивлячись на цілком безлюдний Променад.
Вона дивувалась моїй відмові Антонеллі — і я відповідала їй, що Мілорадович багатший, тому я й воліла б його, і за такої умови влаштувала б йому місце при посольстві, звідки завдяки своєму стану він легко міг би стати навіть послом... у Римі.
— І тоді, — каже Марі, — у тебе було б тридцять шість залицяльників.
— О! — мовила я цнотливо.
— Ні, ні, — каже вона, трохи збентежена, — я нічого поганого не кажу, вони б просто залицялись, і все.
— Моя люба, — кажу я, щоб їй полегшало, і тому, що думала те, що збиралась сказати, — моя люба, не вдаватимо між собою вигляду святих.
— Ну добре.
— Небагато жінок виходять заміж із твердим наміром зраджувати чоловіка.
— Без сумніву.
— Але, — продовжую я, — вони все ж таки приходять до зради. Це не їхня провина і не провина чоловіків. Кохати не починають за бажанням — і не перестають теж за бажанням. Не можна звинувачувати в цьому ні дружину, ні чоловіка. Поки кохаєш — вірний; але... потім...
— Це правда.
— Що стосується громадської думки. Ах! Моя люба, яка це жалюгідна, лютовита й зла звірина — цей світ. Він осуджує безрозсудних і наклепничає на розумних. Жінку, що має коханців, лають; а тій, що не має, — їх приписують на свій розсуд.
— Як мама і Юрков...
— Так, саме так, моя люба — твоя мама. Але її я не засуджую: вона не мала коханців, — додаю я зі сміхом, — вона лише взяла другого чоловіка, якому була дуже вірна, — отже, їй можна закинути хіба що двоєженство, і все; ти знаєш, коли я була у вас у Женеві — не хотіла в це вірити: чоловік там так злагоджено жив із другом Миколою і з дружиною, а твоя мама поводилась так вільно, що мені здавалось неможливим, щоб між ними було щось більше, ніж дружба.
— Саме так, — каже Марі, — це тато збивав підозри; але ти знаєш, що до Женеви я нічого не знала — це дорога Шпіцбарт відкрила мені очі. Я страшенно розсердилась і написала татові — і Боже, яка була буря вдома!
— Уявляю!
— Тато збивав підозри, як я тобі сказала; до того ж тато — янгол: він робив це заради нас, міг би викинути у вікно і маму, і Юркова — але мовчав із любові до нас, і саме тому ми маємо любити його ще більше, чи не правда?
— Так, але, відверто кажучи, я не розумію твого батька.
— Так, знаю — він може здаватись людиною презирливою й підлою, але коли знаєш, що він пережив, — поважаєш його, як янгола.
— Охоче вірю.
Ось які дивні звичаї. Ніколи нічого подібного не чула — і, мабуть, вже не почую.
Близько четвертої я пішла одягатись, разом із Марі — зрештою, вона добра дівчина. Ми пили чай, коли мене покликали прийняти мадам де Вейкерслот, яка прийшла. Ми оглянули будинок із цією чарівною жінкою, а коли вона пішла — вийшли на Променад. Марі повертається, щоб доглядати пакування. А я, уся в рожевому, зі своїми, їду на концерт — і до нашого екіпажа підходять Пепіно і Ґалула. Нічого проти них не маю — вони завжди однакові. Ах! До речі: матір Гострої попросила Еміля більше не приходити, бо він не зважується освідчитись — і тим самим компрометує дівчину. Це нам розповів Рікардо. Він приходив сьогодні прощатися. Завтра їде.
Справжній ніццький сезон — у травні. Така краса, що з розуму зійдеш. Після неминучої сварки з татом я вийшла блукати садом при світлі ще молодого місяця, під жаб'яче квакання в супроводі шелесту хвиль, що тихо розбиваються об каміння. Божественна тиша й божественна гармонія.
Про Неаполь говорять дива — а я, на жаль, волію Ніццу, хоча б тому, що тут море вільно облизує берег,
— Думайте іноді про мене, — а я думатиму тільки про вас.
Прости йому, Боже, він не знав, що говорив... Я дозволила йому писати — а він не скористався навіть цим дозволом. Чи пошле він хоча б обіцяну мамі телеграму?
У хвилину відвертості він розповів комусь із приятелів — Торлонії чи Зуккіні — про свої плани й кохання, і вони показали йому всю безглуздість цього задуму, особливо Антоніо з...з...Зуккіні, — ну, звичайно, йому є підстави не довіряти шлюбу. І П'єтро, керований такими добрими порадниками, схопився за голову з вигуком, що він був шалений, нерозважний, захотівши зв'язати собі руки й ноги вже в двадцять три роки, — і бідне щось-на-зразок-кохання до мене вилетіло, залишивши хіба що спогад, жаль.
А знаєте, як це зветься? Що? Та ось це! Ну, це зветься... Аж ні — не знаю, що ви збирались сказати, але я кажу: аж ні! Це зветься просто й пересічно — невезіння, і все тут!
Я занадто лінива, щоб лютувати, і занадто зайнята думками про Росію. Сьогодні рівно тиждень, як ми виїхали з Риму.
Якщо ви думаєте, що те, що я тільки-но сказала про П'єтра, — просте припущення, ви помиляєтесь. Я вірю в його кохання до мене настільки ж, наскільки вірю у своє кохання до... до Лардереї. І ще більше!
Лофтус закоханий у Ліч — я це помітила минулого літа, коли бачила їх обох у Вісбадені. Він скрізь за нею ходить. А я його всіляко підбадьорюю, прошу приїхати до Ніцци — і він навіть не ворушиться.
Він сказав мені, коли я говорила йому це, щоб довести, що він мене не кохає, — що зараз він не вільний, і не вільний через власний вибір. Він вів неможливий спосіб життя, щойно здобув прощення й примирення, і все це заради мене, — і перший час цього миру він мусить хоча б пасивно підкорятись, щоб заслужити трохи довіри, до якої давно вже відвикли. Що він іще нічого офіційно не сказав, бо хоча вся родина приймає його з честю — йому ще далеко до справжнього спокою в ній. І що цим неприємним примусом він зобов'язаний мені, бо це я навіяла йому думку виправитись, жити чесно. Без мене він продовжував би творити жахіття і тричі на тиждень чути погрози, що виженуть із дому.
— Я був би дуже задоволений, якби мене вигнали, — додавав він, — бо тоді мені дали б засоби для існування, і я міг би пити й тупіти на волі. Але ви все це змінили. Побачивши вас, я захотів жити інакше й погодився все терпіти, щоб знову помиритись із батьками, — бо я серйозно думав про вас.
Лихо в тому, що все це занадто розумно, щоб бути правдою. Я розумію, що можна зробити те, що він зробив, — змиритись заради того, чого бажаєш, — але не розумію, як можна не турбуватись про жінку, яка їде далеко, може зустріти інших людей, може... хто знає, що може статись. Щоправда, він змусив мене поклястись, що кохатиму його.
— Клянітесь, — каже він.
— Клянусь, — кажу я.
— Як ви це говорите!
Я й справді сказала це так, ніби мене спитали, чи хочу я заливного, — і я відповіла: «Так, хочу».
Я сказала це так, як відчула.
Невдачі зробили мене філософом: замість оплакувати те, що не вдалось, волію думати про інше й спробувати в іншому місці. Запевняю вас — це дуже мудро. До того ж я не оплакую, бо вважаю, що П'єтро — не серйозна втрата. Ах! Якби то був Дорія — я б плакала три тижні, а може й три роки, як через Гамільтона. Якби те, що казав Вісконті, було правдою, — я б, мабуть, розсердилась.
Ах! Треба подбати про раму для портрета Пія IX і відвезти його черницям.

Примітки

Мілорадович — знайомий, якого Марі розглядала як можливу шлюбну партію. ↩
Мадам де Вейкерслот — знайома, що нанесла прощальний візит. ↩
«Il est payé pour se défier du mariage» — іронічний зворот: Зуккіні, певно, зазнав нещасного шлюбу. ↩
Лофтус і Ліч — знайомі з англійського кола. ↩