Неділя 23 квітня 1876

Все йшло добре: ми весело покинули готель, я була люб'язна з Альтамурою, і букет від Сен-Жозефа слугував нам темою для розмови; але це вже моя звичка — багато говорити ні про що й розвивати іноді просте слово протягом двох годин. Все йшло добре, кажу я, — до тієї хвилини, за п'ять хвилин до відправлення поїзда. Я стояла на перроні, поставивши одну ногу на підніжку й обтрушуючи дверцята букетами від Сен-Жозефа, коли... здригніться!
Один пан кульгає, підтриманий ліворуч дамою в блакитному, а праворуч — паном у світлому пальті й маленькому круглому м'якому капелюсі, зсунутому назад.
— Хто це такі? — запитала я, по-дурному розкривши рота й підносячи до очей свій Сен-Жозеф.
— Це, — сказав Альтамура, — та йому не потрібно було говорити «Це Лардереї»: я вже й так впізнала його — і почервоніла.
— А той, що кульгає?
— Це старший брат, Гастон де Лардереї,
і безцінний Альтамура пішов їм назустріч і запитав у цього самого Гастона, що з ним. — Розтягнення, — відповів той по-французьки, — а далі я вже не чула, що вони говорили.
— Ах, — сказав Альтамура, повернувшись до нас, — цей Гастон де Лардереї був найвишуканішим і найелегантнішим молодиком в Італії.
— А тепер?
— А тепер він одружений.
— А молодший?
— Не знаю, чи Олександр одружений.
— Хто ця дама?