Вівторок, 21 березня 1876

Я малювала дві-три години, а тоді ми вийшли, як завжди.
Холодно, час від часу йде сніг, але мені до погоди байдужісінько, до того ж сонце світить.
Ми зустріли Торлонію, підіймаючись на Пінчо, а він спускався в закритому екіпажі, бо саме тоді почав падати сніг, але піднятий верх його вікторії не завадив йому підняти капелюха якомога шиковніше. Він іще сподівається продати своїх коней. Фе! яка ж убогість. Сьогодні я обожнюю його ще дужче саме тому, що він далеко й не дивиться на мене.
Я щойно переглянула свій попередній зошит і бачу, що з Торлонією ще не все втрачено. Антонеллі нам представили 20 лютого, 21-го він прийшов із візитом, а після того ми не бачили його аж до 28-го. 28-го він з’являється на балконі, і його запросили прийти до нас того ж вечора.
З Торлонією ми познайомилися 13 березня, 14-го він прийшов із візитом. 16-го ми снідали в Шпільмана й провели половину дня разом. Але продовжмо: Антонеллі вдруге прийшов увечері 5 березня, між двома вечорами — п’ять днів. Продовжуймо й далі, ці підрахунки мене втішають. Наступного дня, 6 березня, ми їздили верхи з Плауденом, Лебеке й Антонеллі. 8-го знову прогулянка верхи, але вже віч-на-віч. 9-го Антонеллі знову провів вечір у нас; відтоді рахувати вже нема чого. Але головне — це початок, погляньте: 26 лют. — 28 — 5 березня!
Отже, зневірятися нема чого. Торлонія просто не встиг (утішся, тварюко!).
Погляньте на дати: 13 березня — 16 березня. Поки що це все. Сьогодні 21-ше. Від 16-го до 21-го лише чотири дні, а разом із 21-м — п’ять. Не плачмо, ще не все втрачено. Ах, ну й ну! Яким жалібним вийшло б це «ну й ну», якби я його не писала, а вимовила!
Король оголосив семиденну жалобу за старим Дорією. Оце шик! Ось що відправляє бідолашного Антонеллі під три чорти! Ось яка велич мені потрібна!
Я аж стогну від цього, слово шляхтянки!
На Корсо ми зустріли маркіза Борґальї, давнього знайомого з Ніцци, про якого я, на свій подив, досі не сказала ні слова. Він щойно повернувся з Каїра й прийде сьогодні ввечері розповісти про свою подорож.
Борґальї родом із… чорт! забула місто, але байдуже! він майже римлянин, а його дядько двадцять років був тут міністром. Йому може бути від тридцяти п’яти до сорока, він невтішний удівець: дружина недавно померла, залишивши йому сина.
Нарешті Антонеллі привів Фості, найзатребуванішого й наймоднішого вчителя співу в Римі. Він дає уроки принцесі Марґеріт, і всі римські вельможі подають йому руку й терплять його майже як рівного.
Уперше за півтора місяця я спробувала заспівати. Я змогла показати лише половину свого голосу, і Фості знайшов його дуже гарним.
І ось ціла лавина гостей (помилуйтеся вишуканістю стилю). Обидва Сведомські, Борґальї, Россі й барон Вісконті. Цей останній сидить свій звичний час, протягом якого, як я довідуюся пізніше, каже зовсім не звичні речі.
Антонеллі рано йде разом із Фості.
— Залишіться, — сказала я йому.
— Не можу!
— Ну то я розсерджуся.
Я наговорила йому зухвалостей і відпустила його, а сама лишилася сміятися з іншими, із Борґальї, який, як і Даніс, пам’ятає мої сукні і який «вивчає мене вже чотири роки». Він дивується, яка я стала висока, та й ще дечому. Ідемо до моєї студії, що поруч із великою вітальнею. Але мені було нудно без П’єтро. За пів години цей пан, якого сьогодні так чекали, повертається.
Россі нас розглядає, щоб потім доповісти монсеньйорові й Антонеллі. Цього поганого хлопця так хочуть оженити, він сам казав мені це сто разів.
Я поводилася сьогодні дурно. Я перешіптувалася з цим шибеником і дала всі підстави вірити в те, чого ніколи не буде. П’єтро на людях мене не розважає, він розважає мене, коли ми вдвох, тоді він говорить мені про кохання й шлюб. Ми знаходимо спосіб усамітнитися в студії. Попівський син ревнує, шалено ревнує. До кого? До всіх: до Д… Дзуккіні, до Торлонії, до всіх чоловіків. Ну й чудово. Я слухаю ці промови, сміючись із висоти своєї холодної байдужості, і водночас дозволяю взяти себе за руку, беру його руку з майже материнським виглядом, і якщо він ще не зовсім отупів від своєї пристрасті до мене, як він каже, то мусить бачити, що, проганяючи його словами, я втримую його очима і що, кажучи йому, що не кохаю й ніколи не покохаю його, я кохаю його або принаймні поводжуся так, ніби кохаю. Я кажу йому всілякі дурниці й поводжуся з ним, як на балу в Капітолії. Інший був би задоволений, інший, старший, але П’єтро роздирає серветку, ламає два пензлі, проколює полотно. Усі ці вибрики дають мені змогу взяти його за руку й сказати, що він божевільний.
Тоді він дивиться на мене з якоюсь дивною пильністю, я теж, і коли його чорні очі губляться в моїх сірих, я кажу йому без усмішки:
— Скривіться, — і він сміється, а я вдаю, що невдоволена.
Але приносять депешу, я читаю її, показую і вдаю роздосадувану, знуджену, трохи розлючену. Мені купили коней у Ніцці, тоді як я хотіла коней Торлонії! Це жахливо. П’єтро віднесе депешу Клементе. Мені страшенно прикро.
Цей бовдур лишається після всіх і, проходячи через передпокій, зупиняється біля моїх дверей.
— Це ваша кімната?
— Так, це моя кімната.
Валіцький повертається до вітальні, знаючи, що це означає.
— Як же мені вам вірити, коли ви щойно сказали у вітальні, що одружуватися до тридцяти п’яти — дурість!
— Але ж я жартував у вітальні, хіба ви не бачите?
— Ні.
— То спробуйте, і самі побачите.
Виходить, я не поїду з Рима, бо це неможливо: без мене жити не можна, за мною поїдуть, або я залишуся. Мене тепер мусять бачити, інакше жити стало неможливо.
Бачите, яка зухвалість. Але є російське прислів’я: «Поганий той солдат, що не мріє стати генералом».
Добрий солдат цілує мені руку, ледь торкаючись її губами, як завжди.
— Ви навіть руку поцілувати не вмієте.
— Отже, вам уже цілували руки інші, коли ви знаєте, як це робиться! — вигукує він, сподіваючись мене присоромити.
— Звісно, пане, руки панночок для того й створені; а втім, чому саме вам така честь?
Він люто міряє кроками кімнату й повертається, щоб сказати:
— То ви мене не кохаєте?
— Ні.
— Навіть трошки?
— Анітрохи.
— Мені не можна сподіватися?
— Боже мій, пане, сподіватися треба завжди, бо надія в природі людини, але я вам її не дам.
І оскільки я говорила зі сміхом, він іде досить-таки задоволений. Я взяла собі за правило говорити так, щоб ніколи не можна було зрозуміти, чи я кажу правду, чи глузую. Це надзвичайно зручно.
До речі, Торлонії він нічого не звірив.
А знаєте, що сказав Вісконто Вісконті? Розпитував про мене й про П’єтро. Де ви бажаєте видати заміж свою доньку. Папа втручається в усі справи Антонеллі й дасть згоду на шлюб лише за умови, що діти будуть католиками. Юнак дуже милий і дуже багатий, і він успадкує величезні статки, матиме дуже гарне становище І таке інше, і так далі! Ну точнісінько ніби… та що вдієш, добрий солдат, певно, сказав рідним, що хоче стати генералом. Але яка зухвалість — просити моєї руки! Мама відповіла, що вважає П’єтро дитиною, що її донька теж надто молода, що вона не має жодних певних планів, ні про що не думає і твердо вірить, що людські долі написані там, угорі.
Там, угорі, угорі на горі, Бачите ви цей гарний замок, Я…
Ах, ну й ну, та це ж жалібна пісенька Джирофли.
Ах! якби Король не був господарем Рима, це сталося б негайно.
А тим часом тягнімо якомога довше.
викреслено[Кілька слів викреслено]

Примітки

Victoria — легкий чотириколісний відкритий екіпаж зі складаним верхом (capote), модний для прогулянок у 1870-х роках. ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩
«Жалібна пісенька Джирофли» (La complainte de Girofla): власна жартівлива пісня-плач Марі про Еміля дʼОдіффре, «Джирофлу», написана в Ніцці 21 вересня 1875 року (043.0368–0379, чистовик 044.0002–0011); її перші рядки Марі щойно навела (055.1000). ↩