Понеділок, 13 березня 1876

Я вдягаюся в чорне, і ми їдемо оглядати квартири.
— Раз уже я не в білому, — кажу я, — поїдьмо оглянути палац вілли Памфілі.
— Поїдьмо.
І ми їдемо. Та щойно ми зійшли з екіпажа й пройшли половину шляху, як я чую позаду чоловічий голос — це Антонеллі.
— Як ви тут опинилися, пане?
— Я тут, я бачив Торлонію, я просидів до другої ночі в клубі, щоб побачити Клемента Торлонію!
— Дуже добре, ви засиділися так пізно лише заради цього.
— Я з ним говорив, але, знаєте, він не хоче продавати своїх коней, хіба що задля того, щоб зробити вам приємність…
— Гаразд, гаразд.
— Вони тут, коні Торлонії, а от чуба я ще не зміг роздобути.
— Ах! так, гаразд.
— Я вам відрекомендую Торлонію?
— Гаразд, де коні?
— Там, я вам відрекомендую Торлонію?
— Гаразд, гаразд, так, де він?
— Там?
Ми всі підійшли до ґратчастої брами, Торлонія зійшов зі свого екіпажа й рушив до нас: ми всередині брами, він — назовні.
— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам герцога Торлонію.
— Сталося!
І наш гурт, що поповнився герцогом, повертає до палацу. Торлонія подає мамі руку, щоб піднятися сходами, а П’єтро в’ється навколо мене. Двері виявляються зачиненими, а підійматися на терасу нам зовсім не хочеться.
Ми спускаємося й сідаємо під тією подобою колонади, що там є. Підлога порцелянова, а над нашими головами кілька погрудь. Гадаю, Petruccio розповів Торлонії всі мої дурниці, бо він, схоже, цілком у курсі всього. Він знає, скільки їсть Пратер і що каже Фортюне на прізвисько Шоколад.
Виявляється, коли ми покинули його на Кампідольйо, граф Бруски (не плутати з жахливим Брускетті) знайшов його, як він плакав щосили, не знаючи, куди йти. Бруски говорив до нього французькою, італійською, англійською, але Шоколад не розумів жодної мови й заливався слізьми. Молодець, Шоколаде, ти не хотів нас зрадити! Бруски дав йому знак сісти на передок свого екіпажа, і, ледь діставшись Венеційської площі, Шоколад зіскочив із передка й кинувся бігти, не сказавши ні слова, безмежно щасливий, що впізнав Корсо.
Це, певно, ні до чого не призвело, і відданість Шоколада нікого не обдурила, але мене надзвичайно тішить поведінка малого: головне — намір.
Потім ми йдемо роздивитися зблизька славнозвісних коней.
На першому балу в «Аполло» Торлонія, відомий тоді під ім’ям милого блондина, підійшов до нашої ложі й заговорив зі мною.
— Облиш мене, — сказала я йому, — піди поговори з тією маскою, — і я показала на маму.
— О! — каже він, — про оту я не дбаю.
Ми посміялися з цього між собою й розповіли П’єтро, який одразу пішов переказати це Торлонії.
— О! про оту я не дбаю! — каже сьогодні мама.
— А ви, панно, ви не були на маскараді? — спитав він мене.
— Ні, пане, але мама була.
— Ось воно, я так і думав.
Він має цілковиту рацію казати так, бо вони з Діною мали на тому балу дуже ретельну розмовку.
Торлонія розуміє російську: його мати, уроджена Руспольї, удруге вийшла заміж за графа Кисельова, російського посланника у Флоренції. Тепер вона вдова. Він бував у Петербурзі. Торлонія — невисокий гладкий чоловік, білявий, елегантний, милий, на доказ чого й прізвисько, маленький свіжий рот, білява борода, сірі очі. Зовсім не італійський вигляд, а дуже французький, і говорить цією мовою, мов своєю.
Він пропонує запрягти своїх коней у легкий двоколісний візок для прогулянки, і ми домовляємося на четвер об одинадцятій.
П’єтро в’ється навколо й проситься поїхати верхи.
— Я бачив Плаудена, — каже він, — Плауден хворий.
— Гаразд, побачимо.
Ми їдемо на Пінчо і знову бачимо там П’єтро й Клементе в алеї неподалік обеліска.
— «Я хочу Торлонію!»
Ось він, Торлонія, це аж надто гарно, слово честі. Я почуваюся трохи незадоволеною, незрозуміло чому. А мама посилює це незадоволення, кажучи, що для Торлонії це чудова оборудка, що продати таких коней за чотири тисячі франків наприкінці сезону — то справжнє щастя тощо. Вона любить лише П’єтро.
— Торлонія надто захоплений своєю величчю, — каже вона.
— А хто б не був?
Торлонія не дитя, не навіженець, він чоловік, і, попри свій невеликий зріст, доволі поважний; може, це тому, що я ще ні в чому не певна, та байдуже, він поважний.
Та все ж я задоволена, аби лиш Торлонія не сприйняв надто серйозно купівлю коней і не обмежився простою торговою оборудкою. Так, ось чого я боюся.
Яка різниця! Торлонія в «Аполло» — і Торлонія тут.
Повернувшись, застаю книжку з візиткою Плаудена; книжка — це, здається, роман Вайт-Мелвілла під назвою «The white rose», оправлений у білий пергамент з моїм золотим вензелем.
Плаудене, який же ви люб’язний!
Застаю також листа від Рікардо. Він присилає мені свій портрет у костюмі з балу Сабатьє.
— Я хотів би, — пише він, — надіслати вам портрет rossignoù che vaia у костюмі Гамлета, чарівний і, на мою думку, найкраще вдягнений.
Бідолашний Рікардо, він гадає, що rossignoù che vola ще займає мої думки. Він не знає, які зухвалі задуми сповнюють мою голову.
— Повертайтеся до нас, — пише він ще, по кількох вельми люб’язних речах, — і не дайте надто звабити себе чарам синів Ромула.
Уявіть собі поведінку Брускетті! Він залагоджує свої справи через Леоні! Учора він прийшов просити в неї відповіді на свого листа. Чи ж не дурість! Як і після кінної прогулянки з Антонеллі, я відчуваю потребу простягтися на ліжку й будувати повітряні замки з герцогом, П’єтро тощо.
А вони хочуть, щоб я поверталася до Ніцци.
Прости їм, Боже мій, бо не знають, що чинять!

Примітки

Petruccio — пестливе італійське зменшене ім’я від Pietro.
Panier — легкий двоколісний екіпаж кошикової будови, який цінували за швидку їзду.
The white rose — по-англійськи: «Біла троянда», роман Вайт-Мелвілла, англійського романіста, популярного серед аристократії.
rossignoù che vola/vaia — по-італійськи: «соловейко, що відлітає», прізвисько (ймовірно, для Одіффре).
Біблійна цитата: Лука 23:34 — слова Христа на хресті. Марі вживає її з притаманною їй іронією.