Неділя, 12 березня 1876

Мама, Діна, я та Антонеллі в ландо, а Валіцький їде за нами у фіакрі — ми вирушаємо до сновиди. Ця поважна пані засинає, занурена в магнетичний сон паном своїм чоловіком, і я її розпитую, але, оскільки це при всіх, я не питаю нічого особливого; зрештою, вона досить добре вгадує. Потім черга П’єтро, і сновида змальовує його вдачу дуже точно, і в цьому немає нічого дивного, цей паночок дуже відомий.
— Якби ви знали, пані, скільки сліз пролила його мати! — сказав Россі того вечора.
Після сновиди ми їдемо подивитися на розіграш телеграфної томболи на Народній площі. А потім я кажу їхати додому, щоб П’єтро пішов, але він про це й не думає, тож ми разом робимо безліч кіл по віллі Боргезе. Цей хлопець нам анітрохи не заважає, я говорю при ньому, мов при рідному, розповідаю, що Дзуккіні мене смішить, пані Суковкіна змушує мене плакати, а Дорія мене лякає. Що до останнього, то я нічого не вигадую. Ми зустрічали його кілька разів, він опускав очі й усміхався. Цікаво, чому? Раніше він ніколи цього не робив.
З…з… Дзуккіні смішить мене до сліз. П’єтро розповідає всі свої родинні справи, він — чарівне дитя.
— Ось Торлонія, — каже він.
— Ах! так, у нього дуже гарні коні.
— Так, дуже гарні, здається, він їх продає.
— Справді!
— Хочете, я в нього запитаю?
— Так, так, запитайте, вони ж чарівні?
Коні Торлонії — ось то ідея.
З вілли Боргезе ми їдемо на Пінчо, на Корсо й додому.
— Чи не пообідаєте з нами, — спитала мама, — але попереджаю вас, що обід у готелі не дуже добрий.
Безмежно щасливий, поза сумнівом. Цілий цей день, проведений із П’єтро, остаточно зробив його в моїх очах одним із наших.
Неймовірно, як маскаради зближують людей. Усі, з ким я була на «ти» на балах, видаються мені друзями. Чомусь увесь цей день ми наче в подорожі. Після обіду всі запалюють цигарки, і я теж, але з безліччю гримас, мов та, що ніколи не курила.
Трохи згодом подають чай, і я йду сісти на мармурову приступку у віконній ніші. Це чарівне місце, ледь завішене білими фіранками. І Антонеллі, повагавшись кілька хвилин, приєднується до мене. Нарешті! Ця лампа, ця Діна, ця мама, цей Валіцький мені набридли.
А проте ми говоримо доволі голосно, і мама заходжується читати вголос газету.
Дякую, бо це було, щоб зробити мені приємність.
Так розмова змогла набути інтимнішого характеру, він попросив мене поїхати ввечері верхи й подивитися на Колізей у місячному світлі.
— У мене настала моя хвилина поезії, — каже він, — це буде поетично для нас, адже ми обоє матеріалісти.
— Кажіть за себе, бо я зовсім не матеріалістка.
— То ми їдемо.
— Гаразд.
— Ви когось кохаєте в Римі?
— А ви?
— Ви не повинні ставити мені це питання.
— А чому?
— Наче ви й не знаєте.
— Звісно, не знаю.
— О невинність!
— Боже мій, так, тільки ви, ви не здатні повірити в невинність, ви для цього надто розбещений.
— Це неправда!
— Перекажіть Плауденові, щоб прийшов.
— Ах! то ви цього хочете. Він до вас залицяється, чи не так?
— А хіба я знаю? всі за мною впадають.
— Але не я.
— Це виняток.
— Просто я не вмію залицятися, я завжди кидався в обійми доступних жінок, і це вони впадали за мною, тож я не вмію.
— Чому, — провадив він, — ви не хочете мені вірити?
— Вірити чому? тому, що ви сказали мені верхи?
— Так.
— Бо це неправда й це дурниці.
— Так, ось воно! ви весь час кажете, що я брешу, що я лицемір, ще й на Капітолії як ви мене образили!
[Навскоси: Як ви можете бачити, цього Антонеллі варто було виставити за двері. Я нікого [не] приймала, нікуди не ходила й проводила вечори серед кількох чоловіків, серед яких — Антонеллі! Мені було сімнадцять, це не моя провина.]
— А подумати тільки, що тоді я вас не знав, тепер я сказав би вам куди більше.
— Ні, послухайте, — і він втупився в мене так, що я опустила очі, — мені треба мати з вами довгу розмову на цю тему. Коли?
— Коли поїдемо верхи, — його погляд тяжів наді мною, я не володіла собою — ні думкою, ні язиком.
— Та благаю вас, — каже він майже благальним тоном, — без Плаудена, самі, благаю вас.
— Гаразд, гаразд, побачимо, я не знаю.
Він відвів очі, і я знову відчула в собі силу.
— Треба, щоб був Плауден, — кажу я.
Він знову говорить мені про своє кохання, але я слухаю упіввуха й іду сісти за стіл, і ми говоримо про кардинала. Кардинальчик каже, що той на нього сердиться, бо він вступив до Каччіа-клубу, водиться з «білими» й вітається з Королем, Принцом і Принцесою.
— Треба піти до нього, — каже мама, — і вимолити прощення.
— О! ні, я не можу просити пробачення, інакше наговорив би йому зухвалостей. Я просив іншого свого дядька повести мене з собою до кардинала, він сказав, що подивиться. Мав би батько, але й він на мене дуже сердитий. Ні, щоб помиритися з дядьком, потрібна нагода, поважна обставина.
Гадаю, він узагалі не пішов би, якби Валіцький не дістав свого годинника й не сказав, що час лягати спати.
Він розповідав про всі свої сварки з татом і мамою.
— Тож не забудьте про коней Торлонії, — кажу я вдесяте.
— Я не забуду про чуба Торлонії.
— Не чуба, а коней, не плутайте, прошу вас. Я страшенно хочу мати цих коней, скажіть йому, що я хочу їх купити.
— Я йому скажу, до того ж він дуже добре знає вас в обличчя.
— Я розкладу пасьянс на коней Торлонії.
— І на чуба, — каже П’єтро.
— І на чуба, гаразд.
Ах, схоже, я матиму і те, і те, якщо вірити картам.
— Гадаю, — каже Антонеллі, — що з… Дзуккіні виходить з моди і що тепер у моді коні Торлонії.
Бідолашний малий насміхається з огрядності Торлонії і ні про що не здогадується. Тим краще.
— Коли ми поїдемо верхи? — каже він перед тим, як піти.
— Післязавтра, — каже мама, — і попередьте Плаудена.

Примітки

Somnambule — тут: ясновидиця або медіум, що впадає в транс; месмеризм і сомнамбулізм були модними формами спіритичної розваги в товаристві 1870-х років.
Tombola télégraphique — лотерея, результати якої передавалися телеграфом; новинка, що поєднувала сучасну техніку з традиційною забавою.
«Білі» (les blancs) — прихильники італійської монархії (Савойського дому), на противагу «чорним» — папським вірянам, що відмовлялися визнавати італійську державу.