Субота, 11 березня 1876

Учора Россі був дуже задоволений, дізнавшись, що Антонеллі своєю поведінкою не виправдав прізвиська pazzerello.
— Зізнаюся вам, панно, — каже він, — що, бувши у Флоренції, я тремтів за вас, відрекомендувавши його.
Яка ж чарівна потрійна прогулянка — Боргезе, Пінчо й Корсо. Сила-силенна вишуканого товариства. Ці корони й герби мене аж приголомшили. Дорія в купе, він опускає очі й майже всміхається, попри свій вигляд тричі доброго, як каже П’єтро, він мене морозить. Ось чоловік, якому я ніколи не насмілююся глянути в обличчя; а гладкого короля й принца Умберто я дивлюся просто в очі, мов тварин. Торлонії ніде не видно. Осоружний Брускетті ходить за нами всюди. Я сама з Діною, і холодно, тож я не знімаю хутра.
А мені говорять про Ніццу! Не хочу її, не хочу їхати туди ані восени, ані навесні, ані влітку, ані взимку. І чого б я туди їхала? Захоплюватися Одіффре? Ах! авжеж! то ці дві краси мене, либонь, займають! Хай йому грець, ні! Коли тут такі гарні молоді люди, то я поїду до Ніцци, щоб бачити Ґалулу. Фе! яка ж убогість!
П’єтро роз’їжджає у фіакрі по віллі Боргезе, по Пінчо й по Корсо і вклоняється при кожній зустрічі. Гадаю, це такий звичай в Італії.
Мені дуже хотілося зійти й погуляти пішки чи бодай зупинити екіпаж біля музики, але Брускетті за мною стежить, П’єтро теж, тож я наказую їхати позаду екіпажів, замість проїхати алеєю; вони думають, що ми зупиняємося, і прямують до екіпажів, але ми лише проїжджаємо мимо й рушаємо з протилежного боку. Дуже забавна ця витівка, і топографія Пінчо їй чудово сприяє, тож я повторюю її двічі. Та нарешті я угледіла Торлонію! Він спускається, ми теж спускаємося, його чудові коні мчать утричі швидше, і ми гублимо його з очей на Корсо.
Папаріґопулоса більше не видно; позавчора він знову був у нас, і знову нас не було вдома.
Немає нічого забавнішого за Рим. Тепер я всіх знаю в обличчя, я навчилася відрізняти бридких вуличних позерів від достойних і вже не зважаю на цей натовп, чиї погляди так мене лякали попервах. Перед дверима Каччіа-клубу — з…з…з… Дзуккіні, Бельмонте, Дон Альфонсо; цей Дон Альфонсо має своєрідну манеру вітатися: він підкидає тростину. А сьогодні він причепив клаптик паперу до одягу одного зі своїх, а той нічого й не знав.
Проїжджаючи вдруге, я бачу п’ятьох-шістьох із них на балконі, а решта ще перед дверима.
Пан де Монтеррено завжди мені вклоняється, хотіла б я знати чому?
Ах! песький песе! Яка ж я нещасна, що нікого не знаю! Як же я хотіла б приймати в себе все це товариство! Хоч сядь та й плач, слово честі! Ах! песький сину! Орел і папуга! Вібріон і коловертка!
Я від цього сконаю!
Ось знову Торлонія, спинився посеред Корсо й повернувся ліворуч, щоб поговорити з кимось. Я обертаюся й дивлюся на нього, цієї миті він теж обертається, я вдаю легке збентеження й повертаюся до Діни. За мить він обганяє нас і теж, обернувшись, дивиться на мене.
Ото перевертання! Зрештою, байдуже: я його бачила, він мене бачив, ми побачили одне одного. Бідолашний П’єтро! я тільки й мрію, щоб пустити його за вітром. Тільки не думаю, що він мене кохає, він для цього надто навіжений.
Сьогодні ввечері у Валле вперше дають «Паризьке життя», тож ми нікого не чекаємо. Приходить Вісконті і, поки я вдягаюся, іде, побачивши лише Діну, бо мама все ще в ліжку. Тож я сіла писати й почула, як вибило десяту, не без легкого розчарування.
— Панно, — каже Леоні, заходячи, — до вас гість.
— Хто?
— Той пан, не знаю його імені, що приходив днями.
Я підвелася сердита, гадаючи, що це Брускетті і що Леоні, яка не на моїй службі, хитрістю хоче виманити мене у вітальню, але це був не Брускетті, це був Антонеллі.
Спершу він удав, ніби хоче піти, дізнавшись, що мама все ще хвора.
— Бувають дні, коли ви миліша, а бувають, коли менш мила.
— А сьогодні я миліша чи менш мила?
— Миліша.
— Тим краще.
Я й без нього це добре знала. Поки ми були самі, він спробував узяти мене за руку з вельми закоханим виглядом, але я відсунулася, заборонивши йому. Тоді прийшли Валіцький і Діна, і вечір минув у тому, що ми борюкалися, гралися в скакалку, в коники й ще в інші дурниці.
[Навскоси: Це Валіцький і Антонеллі мірялися силою.]
Він дуже забавний, але я хотіла б когось важливішого. Він негарний, та попри це, коли я торкаюся його такої негарної руки, я тремчу від насолоди. У нього гарний рот. Я хочу Торлонію. Торлонія служив у війську разом із ним, і вони ще й досі друзі, але він його не відрекомендує, і щоразу, коли я вимовляю ім’я Торлонії, він змінює тему. Нам дуже хотілося б поїхати завтра верхи, але мама хвора…
Замість цього ми поїдемо до сновиди, це буде дуже забавно.
Я навчила його наслідувати муху, перш ніж вимовити «Дзуккіні», і він тепер каже лише «з…з…з… Дзуккіні».
Бідолашний Дзуккіні!
Я хочу Торлонію, чи Дорію, чи когось іншого. Безглуздо не бути знайомою з цими добродіями. Це нісенітниця.
Якби я виходила у світ, я мала б великий успіх, бо й без того знайшла двох закоханих, а може, навіть трьох. Я могла б навіть вийти заміж. А чом би й ні?
Ні, серйозно, мені треба вийти заміж. Не так задля того, щоб мати чоловіка, як задля того, щоб жити, як належить.
Чому це Брускетті, а не Торлонія? Яке гарне ім’я: герцог Клемент Торлонія. Герцогиня Марі Торлонія. Який це був би тріумф перед ніццькими свиньми! під свиньми я не маю на увазі Одіффре; до речі, про цього пана тітка пише, що він знову залицяється до Робенсон і що мовиться про весілля. Хай їх Бог благословить. Усе це видається мені таким дрібним і мізерним поряд із величчю Рима.
Плутарх подає етимологію назви Рим: romo чи rumo — соски.
Безглуздо приходити щодня, як Антонеллі. Я йому набридну.
— Коли ви пізнаєте мене краще, ви, можливо, мене покохаєте, трішки?
Він хоче, щоб я пізнала його краще. Це марно: якби він відповідав програмі, усе було б уже залагоджено. Але, на жаль! ні, справді, Антонеллі — не чоловік для шлюбу. У нього навіть годинника немає.
Вони дуже багаті, сказав Россі, а Россі міряє багатство по-римському. Олімпія Дорія матиме мільйон п’ятсот тисяч франків посагу, і Россі вважає, що це небагато.
Та ні, ні, Антонеллі, ні. Торлонія — так. Торлонії я геть байдужа. Хтозна? Побачимо.
— Чи знаєте ви новину? — як каже Барнола. Новина в тому, що Антонеллі так і не перестав вірити, ніби рожеве доміно — то була я. Він переконаний, і я марно його запевняю.
Батько Антонеллі, може, й багатий, але сам він — лише дитя.
Що ж! та що тут вдієш.

Примітки

pazzerello — по-італійськи, пестливо: «навіженець», «шаленець».
«з…з…з…» — Марі наслідує дзижчання мухи, перш ніж вимовити ім’я Дзуккіні.
«Вібріон і коловертка» — мікроскопічні організми; один із характерних вигуків Марі, запозичений зі словника природничих наук.
romo / rumo — Плутарх виводить назву Рима від грецьк. «rhome» (сила) чи «ruma» (соски), маючи на увазі вовчицю, що вигодувала Ромула.