П’ятниця, 10 березня 1876

Ми їдемо на віллу Дорія, але надто рано, бо інші вирушають туди лише тоді, коли ми повертаємося.
І ось Антонеллі у вельми гарному екіпажі з кимось. Зайве й казати, що екіпаж не його. Антонеллі — лише дитя, цілком залежне від батьків. Гм!
Я марно шукаю Торлонію. На Пінчо ми забираємо Валіцького. Мама була в пані Львової, відвезла їй листа від моєї любої княгині Голіцино. Ця пані Львова — донька пані Скрипіциної, тієї, що виховала всіх дітей імператора Миколи.
Торлонії немає. Я зву Торлонією Пратера, я говорю лише про Торлонію. А ввечері ми йдемо до театру Валле, дають «Le Panache», французька трупа.
Россі прийшов нас провідати, і ми беремо його з собою до Валле. У ложах майже нікого; у барккаччі Каччіа-клубу сидять Пандола, Дзуккіні та ще двоє.
До речі, про Дзуккіні: він смішить мене більше ніж будь-коли, ми жартуємо про нього з П’єтро й щомиті, з будь-якого приводу вимовляємо це ім’я.
Бідолашний Дзуккіні, він не перестає на мене витріщатися в лорнет. Нещаслива пристрасть, слово честі!
Я прийшла до театру заради Торлонії, а Торлонії тут немає, П’єтро теж.
Зате є хтось «кращий» — Брускетті; цей чоловік заходить у ложу: він був у нас, і, коли йому сказали, що ми у Валле, він приїхав сюди. Я геройствую, я з ним розмовляю.
Дзуккіні зникає, і за півгодини П’єтро з’являється в барккаччі (так звуть клубні ложі). Це приємно мене зворушує. Але вистава скінчилася, я підводжуся, П’єтро теж. Він зустрічає нас при виході. Мені не випадає сказати йому й слова.
Брускетті тут, Россі теж; останнього ми беремо з собою до палацу Руспольї.
У мене знову тик на П’єтро. Не можу сказати, що я його кохаю, але напевно можу сказати, що його жадаю. Шалена й розбещена! — скажете ви; у твоєму віці! — ще скажете ви. Ет! та що вдієш, я просто це визнаю, і думайте собі що завгодно, о всі ви, хто ніколи не прочитає цього щоденника. Ця примха, не маючи змоги вдовольнитися, набуде, можливо, важливішого характеру.
Чому б, дідько його бери, не зібрати докупи кохання Брускетті, маленькі любощі Антонеллі, Плаудена й Дзуккіні і не зробити з усього цього одне велике кохання Дорії чи Торлонії до мене?! Отак усе одразу й залагодилося б. Ах! хай йому грець, я й досі від цього вию. Я набула чарівних звичок останніми днями: при найменшому шумі, при найменшому слові наперекір я затуляю вуха, вию, закидаю голову назад або ховаю її під подушки, стогну чи кидаюся додолу; тоді мені кажуть: «Антонеллі», — і я підводжуся й сміюся.
Під час вечері Леоні передає мені листа від Брускетті. Ось він. Читайте. Прочитали? Так, чи не правда. Цей лист змушує мене впасти на килим від огиди й люті.
Я — його дружина, я належу йому, я торкаюся його, я в його обіймах! Я зношу його ніжності. Вовк, шакал, ягуар, тигр, леопард, пантера, пума, гієна! Я задихаюся й мало не зомліваю на втіху мамі, Діні й Валіцькому. Ух!
Ах! шибеник, ах! тварюка!
Облишмо його, облишмо його! Я думаю про П’єтро, я хочу П’єтро, я дивлюся на його портрет.
Я хотіла б бути в його обіймах; із заплющеними очима я доходжу до такої омани, що вірю, ніби він тут, а потім… а потім я лютую. Ось, я повторюю те, що він мені сказав.
— Раз уже Брускетті так тебе любить, — каже моя пані матінка, — скажи йому одружитися з Діною, ти ощасливила б двох людей.
— Яка ж із тебе буде жінка, — додає вона, — якщо ти не вмієш залагодити такої речі.
Та хіба це можливо? Він мав би право з мене насміятися.
П’єтро… П’єтро… П’єтро… П’єтро! П’єтро… П’єтро… серце моє не б’ється, я задихаюся. Він мені до вподоби.

Примітки

Barcaccia — по-італійськи: ложа в формі човна на партерному рівні італійського театру, відведена для членів клубу; буквально «старий човен».