Вівторок, 7 березня 1876

викреслено[Один рядок закреслено]
Ми знову спізнюємося на мисливський збір. Бачимо, як проходить П’єтро попідруч із величезною жінкою, здається, герцогинею Санте.
На Пінчо мені доволі сумно, Плауден це помічає й нарікає, що Антонеллі заважав йому розмовляти зі мною під час кінної прогулянки.
Виїжджаючи з Пінчо, наш екіпаж раптом зупиняють — це Антонеллі. Стоїмо кілька хвилин, і він проситься прийти ввечері. Ми обідаємо в Шпільмана. Така прикрість: Вісконті приходить, але лишається недовго й не встигає зустріти кардинальчика, який з’являється лише о десятій.
Оскільки я ніяк не хотіла вірити, що він був військовим, він приносить свою фотографію в мундирі та лейтенантське посвідчення. Він розповів, що якось у гніві качався по підлозі, трощив усе й викидав меблі з вікна.
Щоб реабілітувати Шпільмана-старшого, який нас днями так погано почастував і якого він нам порекомендував, Антонеллі просить піти завтра поснідати на Пінчо в павільйоні, а Шпільман-старший обслуговуватиме.
Стільки наговоривши дурниць, я закохалася в цього шибеника. Не можна сказати, що це кохання, але це примха.
Валіцький на полюванні з Брускетті. Антонеллі подарував свій портрет мамі, і, щойно він пішов, я несу портрет до себе, і дивлюся на нього, і бачу, який він чарівний, і люблю його, і засинаю, мріючи про нього, і бачу його в уяві, і знаходжу стільки всього, що хотіла б йому сказати.