Середа, 8 березня 1876

День, повний подій і нових почуттів — і приємних, і жахливих.
Спершу дуже добрий сніданок у Шпільмана-старшого.
Говорили про те, чим римо-католицька віра відрізняється від нашої.
— А поїдьмо верхи!
— О! так, поїдьмо верхи.
Я йду вдягти амазонку і о пів на п’яту вже за Порта-дель-Пополо, де кардинальчик чекає на мене з двома кіньми.
Посадити мене в сідло — то ціла історія: Антонеллі двічі забракло сили чи спритності, потім Валіцькому, нарешті це вдається стайничому.
Мама, Діна й Валіцький їдуть слідом в екіпажі.
— Поїдьмо сюди, — каже мій кавалер.
— Поїдьмо.
І ми в’їхали в якесь зелене й гарне поле, місцину, що зветься Фарнезіна.
Мені було незручно в сідлі, та й кінь був поганий.
— Що вам спало на думку гнати мене в галоп, коли я не можу! — кажу я роздратовано.
Над цим полем здіймається пагорб, П’єтро звернув праворуч, і ми поїхали дуже нерівною дорогою, якою екіпаж уже не міг їхати слідом.
— Гляньте, моя рукавичка розірвалася, — кажу я, показуючи її йому.
— Я впізнаю цю руку, це рука з Кампідольйо, дайте її мені поцілувати.
— Ні, ні, не хочу, що це за вигадки!
— А на Кампідольйо ж!
— Там було інше, і там я наробила дурниць. Облиште, облиште, бо, присягаюся, я більше ніколи не поїду з вами верхи!
— Як, ви гадаєте, що це погано!
— Авжеж, та й ви не насмілитеся.
— Так, о, якби я насмілився, я…
— Але ви не насмілитеся.
— А чому?
— Бо порядний чоловік має знати, як поводитися.
— Оце правда. Зійдімо на цю гору, хочете?
— Але ж тут немає дороги.
— Так, так, я знаю, зійти можна.
— Ну гаразд.
І ми заходилися підійматися горою, без дороги й без второваної стежки.
— Як же тут гарно, — каже він, — їдьте, їдьте за мною.
І я їхала за ним.
— Знаєте, — провадив він, — я найменш поетична людина, а проте бувають хвилини, коли я стаю поетичним, от зараз, наприклад, тут.
— Так, — кажу я, — тут гарно, це повітря мені на користь.
Ми дісталися вершини, просто в гурт овець, яких стерегли двоє пастухів, біля халупи. Фаустул і Акка Ларенція?!
— Поїдьте подивіться, чи можемо ми спуститися отам, — кажу я йому.
— Ні, — каже він, — повертаючись, ми поїдемо тією самою дорогою, тільки ви будьте обережні, — додав він, беручи поводи мого коня й притягуючи його до себе.
— Як же я вас кохаю, — каже він, дивлячись мені в очі.
— Це неправда.
— Ви мені не вірите, але чому ж, Боже мій!
— Бо це неправда, не кажіть мені цього, не дратуйте мене!
— Та коли я кажу вам, що кохаю вас, як же це треба казати!
Я не чекала цього через те, що надто його чекала; я опустила очі, спантеличилася, розсердилася.
— О! вигукнула я не говоріть зі мною! Ще одне слово — і я відшмагаю вас хлистом, — вигукнула я люто; цей спалах гніву мене врятував, інакше я б його відлупцювала й залилася слізьми. Мені було соромно, мене захопили зненацька; стільки наготувавши фраз під час мого довгого римського дозвілля, я не знайшла що сказати, я була дурна. Він узяв мене за руку.
— Їдьмо отак, — каже він, — це так добре.
— Та погляньте-бо, ці пастухи дивляться на нас, посоромтеся перед ними! — казала я, відвертаючись.
— Вони нас не знають, їдьмо.
— Байдуже, лишіть мене, бо відшмагаю вас отут, — і я приклала хлист йому до обличчя.
— Я буду дуже щасливий, якщо ви мене відшмагаєте, — каже він, не ворухнувшись.
— Так, ви ж добре знаєте, що я вас не битиму, — і я вибухнула сміхом, — ну ж бо, спускайтеся.
— Я так вас кохаю.
Я втрачала голову.
— Та ні, ви мене не кохаєте, ви жартуєте.
— Жартую? — вигукнув він, — та присягаюся вам, що ні, як би я насмілився жартувати!
— Ах! це правда, ви б не насмілилися.
— Звісно, ні, але навіщо віддалятися, зачекайте хвильку, послухайте мене, я не вмію освідчуватися, я говорю, як відчуваю, — він говорив швидко.
— Обережно, мій кінь зараз упаде.
— Я б дуже хотів, щоб упав мій.
— Ох! ого!
— Я у відчаї.
— Що таке відчай?
— Це коли людина чогось прагне й не може цього здобути.
— Ви прагнете місяця?
— Ні, сонця.
— А де воно? — кажу я, дивлячись на обрій, — здається, вже зайшло.
— Ні, воно тут, осяює мене, — це ви.
— Ет! ет.
— Я ніколи не кохав, я ненавиджу жінок, у мене були лише інтрижки з доступними жінками.
— І, побачивши мене, ви мене покохали.
— Так, тієї самої миті, першого ж вечора, у театрі.
— Ви ж казали, що це минуло.
— Я жартував.
— Як же мені знати, коли ви жартуєте, а коли серйозно!
— Та це ж видно.
— Це правда, завжди видно, коли людина каже правду, але ви не викликаєте в мене ані найменшої довіри, а ваші гарні погляди на кохання — то й поготів.
— Та які мої погляди, я кажу вам, що кохаю вас, а ви мені не вірите!
— Ні, не вірю.
— О! — каже він, кусаючи губи й дивлячись убік, — тоді я ніщо, я нічого не можу.
— Ну ж бо, удавайте лицеміра, — кажу я сміючись.
— Лицеміра! — вигукнув він, обернувшись, мов несамовитий, — усе лицемір, ось що ви про мене думаєте!
— І ще дещо, замовкніть, послухайте! Якби зараз тут проїхав хтось із ваших друзів, ви обернулися б до нього, підморгнули б йому й засміялися б!
— Я, лицемір, ну гаразд, о! якби я був такий, о! добре, добре.
— Ви мучите свого коня, спускаймося.
— Хіба ви не бачите, що я вас кохаю, — каже він знову, шукаючи мого погляду й нахиляючись до мене з виразом запалу та щирості, від якого моє серце затріпотіло, як ніколи й ні від чого в світі.
— Та ні, — кажу я кволо, — ні, ах! Боже, спускаймося!
Усі ці ніжності перемежовувалися настановами з верхової їзди.
— Хіба можна вами не захоплюватися, — каже він, спинившись на кілька кроків нижче за мене й дивлячись на мене: — Шмагніть хлистом свого коня, тримайтеся міцно в сідлі, будьте обережні.
— Ви прекрасні, — провадив він, — тільки, гадаю, у вас немає серця.
— Навпаки, у мене чудове серце, запевняю вас.
— У вас чудове серце, а ви не хочете кохати.
— Залежить.
— Ви розпещене дитя, чи не так?
— Чому б мене не пещити: я не потвора, я дотепна, я не невіглас, я добра, тільки запальна.
Ми все спускалися, але крок за кроком, бо спуск був дуже крутий, і коні чіплялися за нерівності ґрунту, за ями, за купини трави.
— А в мене погана вдача, я несамовитий, запальний, гнівливий, хочу виправитися. Перестрибнімо цей рів, хочете?
— Ні, — і я проїхала містком, поки він перестрибував рів.
— Поїдьмо тихою риссю до екіпажа, — каже він, бо ми вже спустилися.
— Гаразд, — і я пустила свого коня риссю, але за кілька кроків від екіпажа він перейшов у галоп; я звернула праворуч, Антонеллі за мною; мій кінь перейшов у дуже швидкий галоп, я намагалася його стримати, але він пустився учвал. Рівнина була велика, я мчала, та мої зусилля були марні. Шкапа понесла, я тягла за вудила, мій капелюх танцював, волосся впало мені на плечі, капелюх покотився додолу, я слабшала, мене охопив страх.
Я чула Антонеллі позаду себе, відчувала, який жах мали переживати в екіпажі, мені закортіло зіскочити додолу, але кінь летів, мов стріла. Безглуздо отак загинути ні за що, подумала я, бо в мене вже не лишалося сил, мене мають урятувати.
— Стримайте його! — кричав Антонеллі, який не міг мене наздогнати.
— Не можу, — кажу я стиха.
Руки мені тремтіли, ще мить — і я знепритомніла б, коли він під’їхав зовсім близько, ударив хлистом по голові моєї шкапи, і я вхопилася за його руку — і щоб утриматися, і щоб торкнутися його.
навскоси
Правда ось у чому! бо я його кохаю.
Я подивилася на нього: він був блідий, мов мрець, ніколи я не бачила такого враженого обличчя.
— Боже, — повторював він, — якого ж переляку ви мені завдали.
— О! так, без вас я б упала, я вже не могла його стримати, тепер усе скінчилося, о! ну й гарно ж, — додала я, силкуючись засміятися, — нехай мені подадуть капелюха.
Валіцький і Діна зійшли, ми наблизилися до ландо, мама була сама не своя, але нічого мені не сказала: вона знала, що щось коїться, і не хотіла мене дратувати.
Я причепурилася, як могла, і ми виїхали на велику дорогу.
— Поїдемо тихо, ступою, до брами.
— Так, так.
— Та як же ви мене налякали! Вам страшно?
— Ні, запевняю вас, ні.
— О, ще й як страшно, я це бачу.
— Це нічого, зовсім нічого.
І за мить ми знову заходилися відмінювати дієслово «кохати» на всі лади.
Він розповідає мені все від першого вечора, коли побачив мене в Опері. І як, угледівши, що Россі виходить із нашої ложі, він вийшов зі своєї й рушив йому назустріч.
— Я мало знаю Россі, але він добре знає мою родину й бачив мене ще зовсім малим. Я був із ним люб’язний, запопадливий, і, побачивши мене таким, він почав звертатися до мене на «ти».
— Ви були в ложі тих дам, кажу я йому, це данки? Ні, росіянки, тоді я попросив його мене відрекомендувати.
Я й собі розповідаю, як того ж вечора розмова звернула на нього, як його настирливі погляди мене заінтригували, як, не бачачи його ніде, ми подумали, що його взагалі не існує.
— Знаєте, — каже він, — я ніколи нікого не кохав, прихильний я був лише до матері, усе інше… я ніколи ні на кого не дивився в театрі, ніколи не ходив на Пінчо, усе це безглуздо, і я з усіх кепкував, а тепер я туди ходжу.
— Заради мене.
— Заради вас, я змушений.
— Змушені?
— Моральною силою; певно, я справив би більше враження на вашу уяву, якби продекламував вам освідчення з роману, але це безглуздо. «Я думаю лише про вас, я живу лише вами, я вб’ю себе» тощо; по-перше, чоловік — істота матеріальна, він зустрічає силу-силенну людей, його займає сила-силенна інших думок; він їсть, він говорить, він думає про інше. Але запевняю вас, що часто думаю про вас увечері.
— У клубі, можливо?
— Так, у клубі; коли надходить ніч, я сиджу й мрію, я курю й думаю про вас, а потім, надто коли темно, коли я лежу о третій ночі, я думаю, я мрію, я доходжу до такої омани, що вірю, ніби ви тут, тоді я знаходжу стільки фраз, стільки всього, що хочу сказати, а потім — нічого, тоді я лютую, кажу собі: завтра вранці піду, а настає ранок — і відваги бракує.
— Або бажання.
— Ні, відваги. Ви когось кохаєте в Римі?
— Ні.
— У Ніцці?
— Нікого.
— У Європі?
— Нікого.
— Ви не хочете кохати.
— Не в тому річ, але я не хочу кидати своє кохання чоловікові, який мене не кохає, щоб він мене принизив і це кохання занапастив; я б, може, й покохала, якби знала, що мене дуже кохають.
— Я вас кохаю.
— Ви самі не знаєте, що кажете, ви мене не знаєте.
— Знати не треба, це приходить із першої миті.
— Я вас не знаю, а може, кохаю вас удесятеро.
— Знаєте, — перебив він, — мені дуже зле в родині, мені нудно, я нещасний.
— Вас не люблять?
— Ні, але мені зле.
— Чом би вам мені не повірити.
— Ах! але ж ваші погляди на кохання не дуже заспокоюють.
— Як це?
— Звісно ж: вічне кохання — це могила, кажете ви.
— Так, це могила кохання.
— А я вам кажу, що це його народження.
— Бачите, у нас протилежні думки, треба спробувати разом, вічне кохання — це могила, тож зійдімо в могилу.
— Я розумію, — провадив він за мить, — що кохають дванадцять, тринадцять років, а потім настає дружба.
— Дружба — це неприємно!
— Ні, навпаки, це дуже приємно, але чоловік і дружина перші двадцять чотири місяці не розлучаються, не… зрештою, не можна завжди отак тривати.
Сутеніло, і він говорив, дивлячись перед себе.
— Я погано чую, — кажу я йому, — ви ковтаєте слова, ось і брама.
— Вона ще далеко… коли це починається надто бурхливо, воно триває недовго, а коли починається помалу, то весь час зростає. Я не кажу, що кохаю вас до нестями…
— Ось бачите! — перебила я.
— Стривайте, стривайте, так навіть краще, але, — провадив він, — я ніколи не відчував того, що відчуваю тепер, я думаю про вас, я виходжу заради вас, а доказ — те, що, відколи ви більше не ходите до «Аполло», я туди теж не ходжу. Найбільше я мрію, коли лишаюся сам, я уявляю собі, ніби ви тут, запевняю вас, я ніколи не відчував того, що відчуваю, з чого роблю висновок, що це кохання. Я прагну вас бачити, іду на Пінчо, не знаходжу вас, лютую, а потім… мрію, ось так я й почав зазнавати втіхи кохання.
— Скільки вам років?
— Двадцять три, я почав жити з сімнадцяти, я мав час сто разів закохатися, та не закохався, я ніколи не був, як ті вісімнадцятирічні хлопчиська, що бережуть квітку, портрет, усе це безглуздо.
— Так, за шість років часу досить, — кажу я ніби сама до себе. Потім ми говоримо про Кампідольйо.
— Спершу я прийняв вас за жінку, яку ненавиджу, за Касту.
— Хто така Каста?
— Не знаю, жінка напівсвіту, ось чому я повівся погано й покинув вас.
— Так.
— Але потім я поводився пристойно, чи не так?
— Дуже.
— Якби ви знали, часом я думаю, знаходжу стільки всього сказати, і…
— І не можете.
— Ні, не в тому річ, я закохався й подурнішав.
— Не думайте так, ви зовсім не дурний.
— Ви мене не кохаєте, — каже він, обертаючись до мене.
— Я так мало вас знаю, що, справді, неможливо сказати, — відповіла я.
викресленоАле коли ви пізнаєте мене краще, — каже він дуже ніжно, дивлячись на мене майже несміливо, — коли ви пізнаєте мене краще, — і він стишив голос, — ви, можливо, мене покохаєте
— Але коли ви пізнаєте мене краще, — каже він ніжно, дивлячись на мене майже чи навіть цілком несміливо, — тоді, — і він стишив голос, — ви, можливо, мене покохаєте, трішки?
— Можливо, — кажу я так само ніжно.
Уже майже споночіло, ми приїхали. Я сіла в екіпаж. Він іде вибачитися перед мамою, яка йому мамою, яка дає йому кілька настанов щодо коней на наступний раз, і ми вирушаємо.
— До приємної зустрічі, пані, — каже Антонеллі мамі.
Я мовчки подаю йому руку, і він тисне її не так, як раніше.
— Я ж знав, — вигукує Валіцький, — він їй щось сказав, вона його відштовхнула, він пустив свого коня стрибати — і ось вам пригода.
— Воістину, любий мій, ви провидець, він і справді багато мені наговорив.
— Уже сталося? — питає Діна.
— Сповна, люба моя, — кажу я з виглядом чепуруна.
— Розповідайте, розповідайте, розповідайте!
І я розповідаю так безладно, як те дозволяють мої збурені й розпорошені думки.
— Двоє, та ще й за такий короткий час! — вигукує мама.
— Так, так, двоє.
Я повертаюся, роздягаюся, накидаю пеньюар і простягаюся на канапі, втомлена, зачарована, приголомшена. Спершу я нічого не тямила: на дві години все вилетіло мені з голови. Мені знадобилося дві години, щоб зібрати докупи те, що ви щойно прочитали. Я була б на сьомому небі, якби вірила Антонеллі. Але я сумніваюся, попри його щирий, чесний, милий, навіть простодушний вигляд. Ось що значить самій бути шельмою. А втім, так навіть краще.
Разів десять я кидаю зошит, щоб простягтися на ліжку, і думати, і перебирати все у своїй бідній голові, і мріяти, і всміхатися.
Я наче уві сні. Пишу й дивлюся на портрет цього негідника.
Погляньте-но, добрі люди! Я тут уся збурена й знемагаю, а він, певно, в клубі; що не кажіть, а жінка слабша.
Боже! Я розцілувала б в обидві щоки того, хто сказав би мені, що він теж схвильований, що теж лежить десь на ліжку чи на підлозі, як я, і що він теж думає про мене і що він (я мало не написала теж) мене кохає.
Я обожнювала, я була закохана, але ще ніколи мене не кохав той, кого хотіла я, тож мені це здається неймовірним. Немає на світі нічого приємнішого. Я почуваюся зовсім іншою, зовсім новою, це, мабуть, безглуздо. Тепер я спокійна, але досі приголомшена всім, що він мені сказав. Якби ж це була правда!
викресленоЧетвер, 9 березня 1876
Я ще пам’ятаю: він сказав мені, що він честолюбний.
— Кожен чоловік доброго роду мусить таким бути, — відповіла я йому.
Мені подобається, як він зі мною говорив. Ні риторики, ні манірності, було видно, що він думає все, що каже; він сказав мені дуже милі речі, ось, наприклад, таку: я поправляла зачіску й непокоїлася, який у мене вигляд.
— Ви завжди мила, — сказав він, — не знаю, як вам це вдається.
— Я зовсім розпатлана.
— Тим краще, так ви ще гарніша, розпатлана ви ще більш… ви… — він замовк і всміхнувся, — ви ще більш… не знаю, як сказати… ще звабливіша.
Тепер я думаю про ту мить, коли він сказав мені: я вас кохаю, і коли я всоте відповіла це неправда, він увесь стрепенувся і, схилившись у сідлі та кинувши поводи:
— Ви не вірите! — вигукнув він, шукаючи моїх очей, які я тримала опущеними (і не з кокетства, присягаюся вам).
О! в ту мить він казав правду, я підвела голову й побачила його стривожений погляд, його чорно-карі широко розплющені очі мали такий вираз, які, здавалося, хотіли відшукати мою думку на самому дні мого серця; вони були стривожені, сердиті, роздратовані тим, що мої очі від них тікали. Я робила це не навмисне: якби я глянула йому в обличчя, то розплакалася б; я була розхвильована, збентежена, не знала, куди себе подіти, і він, можливо, подумав, що я кокетую.
Так, так, принаймні в ту мить, я знаю, він не брехав.
Але, може, він жартує!
— Ви кохаєте мене тепер, а за тиждень уже не кохатимете.
— О! змилуйтеся, я не з тих чоловіків, що все життя співають серенади панночкам, я ніколи ні за ким не упадав, я нікого не кохаю. Тут є одна жінка, яка будь-що хоче, щоб я її покохав, вона призначала мені п’ять чи шість побачень, і я жодного разу не прийшов, бо не можу її кохати, ви ж бачите.
Годі, годі, я ніколи не скінчу, якщо почну згадувати й записувати. Стільки всього було сказано, що вже диво, що я пам’ятаю хоч те, що записала. Друга година, треба спати, я буду негарна, і він більше не захоче мене кохати.
Ну от, маєш! Ще щось нове. Тепер якийсь лукавий дух шепоче мені на вухо, що Антонеллі з мене посміявся. Усе здається мені іншого кольору, здається, я погано бачила, погано чула!
Це щоб розпалити в мені шалене бажання почути все спочатку: Відступи, відступи, сатано!
Ну годі, годі, треба спати.

Примітки

Faustulus et Acca Laurentia — пастух Фаустул і його дружина, які, за римським переказом, знайшли й виховали покинутих немовлят Ромула й Рема. ↩
В оригіналі італійською: «Basta, basta». ↩
В оригіналі італійською: «da capo» (музичний термін: «спочатку»). ↩
В оригіналі латиною: «Vade retro, retro Satanas!». ↩