Неділя, 5 березня 1876

Я не йду до церкви — все через цих росіян, що почнуть пащекувати.
Страх перед візитом Брускетті змушує мене вийти о третій. На віллі Боргезе великі змагання. Якийсь чоловік узявся сорок разів оббігти П’яцца ді Сієна (велику галявину в самій віллі) за годину п’ять хвилин.
Велике збіговисько люду, на чолі якого, без сумніву, чарівна принцеса.
Відколи з’явився Дорія, я дуже захоплююся Маргерітою. За часів
Гамільтона я захоплювалася Джоєю, за часів Одіффре — Робенсон. Гадаю, в інших ефект протилежний.
Дзуккіні! Дзуккіні тут. Пандола, велетенський депутат, теж. І здалеку я бачу, як надходить, ой! Брускетті, фе!
Ми зупиняємося подивитися на змагання. Підходить Лебеке. Чи казала я, що вчора мама говорила з ним на Пінчо і що він був у нас. Це добрий, гладкий молодий німець, дуже пристойний і добродушний.
З екіпажа було погано видно, ми зійшли — я, Діна й Валіцький — і в супроводі Лебеке йдемо більш-менш квітучим моріжком до П’яцца ді Сієна, яка, як відомо, лежить у заглибині, тож навколо неї тягнуться доволі поважні сходинки, якими я не хотіла б підійматися, мов сходами. Зупиняємося на краю. Дзуккіні тут, він мене смішить. Відколи я знаю його історію, він видається мені таким жалюгідним і нікчемним!
Білий Дорія проходить, гарно вбраний і вельми пристойний… Сила-силенна інших. Це нагадує мені кінні перегони; увесь цей люд, що гуляє травою, справляє дуже граційне враження.
Бах! угледіла свого любого кардинальчика й відвертаюся поговорити з Лебеке, бо відчуваю, що червонію.
— Доброго дня, панно, — каже він, підходячи.
— Доброго дня, пане.
Ось двоє людей, що існують для мене незалежно одне від одного. Дорія й Антонеллі.
Дорія — велич, крига й жах; Антонеллі — веселощі, кокетство й чарівність.
Антонеллі явно мені до вподоби.
[Навскоси: Скільки ж я доклала зусиль, аби переконати себе, що Антонеллі мені до вподоби!]
Трохи згодом нас знаходить Плауден, і всі шестеро ми розважаємося, спостерігаючи за чоловіком, що бігає свої сорок кіл. Я сказала, що їм фіалки, і Плауден із кардинальчиком просять у мене, і я даю їм зі свого букетика, а вони їх їдять, мов два осли. Антонеллі врешті заходився їсти шовкові нитки, які я висмикувала зі своєї торочки.
Ми домовляємося про завтрашню кінну прогулянку за місто, до Фарнезіни.
— Гаразд, — кажу я, — тільки треба запитати, чи мама дозволить, я нічого не можу вирішувати сама.
— Слушно, я прийду до вас увечері, якщо дозволите, і ми вирішимо.
— Гаразд.
Коли змагання скінчилися, ми йдемо до екіпажа, і, оскільки Антонеллі питає в мами дозволу прийти, запрошують і решту.
Отак, весела й спокійна, я їду додому, чи радше ні: ми їдемо обідати до Шпільмана-старшого, і я знаходжу обід таким поганим, що йду додому.
Лебеке прийшов перший, ми вже якийсь час сиділи у вітальні, коли оголосили… фе! фе! фе! фе! Ви розумієте. Я кидаюся до своєї кімнати, падаю на стілець і плачу, мов нещасниця.
Ніщо не може дати уявлення про відразу, яку я почуваю до цього пана. Хоча ні, послухайте, поряд із ним польський граф видається мені чарівним.
Треба було йти до вітальні, але треба було й мати мужність; мої тілесні сум’яття перед дверима скидалися на ті, що їх зазнавала Маргарита в сцені в церкві. Нарешті я вийшла! Це мені дорого коштувало, присягаюся вам.
Лебеке дає мені троянду.
— Вона зів’яла, — кажу я.
— Ви любите лише свіжі квіти? — питає це страховисько.
— Так!
— Часом люблять зберігати й інші квіти.
— Так, так.
— Ви любите міняти.
— Так.
— І людей теж.
Ви бачите цю зухвалість! Міняти людей — то я, виходить, проміняла його! Клята дияволова худобино!
Тітка пише, що зустріла Одіффре, що він питав про наші справи, що вона сказала, ніби хоче купити його замок. Він продає його, каже вона, бо йому набридла Ніцца. Дефорж каже, що замок продають за борги. Він утратив увесь свій шик, пише тітка, на нього жаль дивитися. З розпачу, певно, він залицяється до Гострої. Та мені це любіше, ніж до Олів, до того ж via! Бо ось заходить Антонеллі. [Два рядки закреслено] Ми йдемо розпаковувати моє сідло в передпокої, і саме там Плауден знаходить нас усіх. Брускетті приніс квитки на завтра, на відкриття Парламенту. Я жодного разу до нього не звертаюся, не можу! Він має жалюгідний, часом розпачливий вигляд, але це сильніше за мене. Нарешті він іде,
нарешті! O Gioia! Я знову стаю весела й щаслива.
П’єтро — чарівне дитя, його витівки мене захоплюють. От, скажімо, він приносить карти й просить мене зіграти; Плауден теж просить зіграти.
— Та це ж неможливо! — вигукує запальний попівський син, витріщивши очі.
— Можна, можна, — кажу я, — можна грати втрьох, це те саме.
— Те саме, — каже він, дивлячись на мене так, наче його штрикнули шпилькою, — о! по-перше, — і, наполовину розвернувши стілець, він відвертається, підібгавши губи й дивлячись у стелю.
На словах це ніщо. Ця зухвалість краща за солодкавий комплімент.
Пишучи, я й досі чую в вухах його голос, я дуже в нього закохана. Кажу це цілком природно, як відчуваю. Коли він іде, я сердита, мені його завжди мало. Як це безглуздо — закохуватися в людей, як я!
— Хоча б для того, щоб помучити П’єтро, — каже Діна, — будь привітна з Брускетті.
— Мучити! Не маю ані найменшого бажання. Мучити, розпалювати ревнощі, фе! у коханні це схоже на рум’яна, що ними мастять обличчя. Це вульгарно, це низько. Мучити можна мимоволі, природно, так би мовити, але робити це навмисне — фе! Та й не можу я цього робити навмисне, мені бракує характеру. Хіба можна йти розмовляти й любесенько щебетати з якимось страховиськом, коли тут кардинальчик і з ним можна поговорити?
Цей шибеник уперто впадає за мамою, яка зве його своїм любим дитятком. Мені приємно бачити його таким милим із нею. Він поскаржився на батьків, які не хочуть, щоб у нього були коні, бо він забагато витратив, коли, втікши з дому в сімнадцять років, записався до війська. У квітні йому виповниться двадцять три.
Дитя за віком і за вдачею.
Він не нижчий за Дивовижного.
Ohimè! романс Міньйон зворушує мене лише як музика, що ж до associations, як кажуть англійці, то requiem si non eterno, принаймні наразі.
Мене вже не дражнять Одіффре, говорять лише про П’єтро, і я усміхаюся так, як ви знаєте.
Але, по совісті, треба дати відповідь щодо свяченої води й кілець ланцюга святого Петра. Ось вона:
Святий Отець усе відмовив! У кардинала Антонеллі є справи куди важливіші за ув’язнення гидкої маленької душі, до краю зіпсутої. Але ми знайшли спосіб, який — принаймні на якийсь час — дасть нам трохи спокою. Ми замкнули його душу в посудину, наповнену спиртом, як роблять із потворними експонатами природничої історії. На цьому прощавай, тобі варто було б піти в ченці, коли продадуть твій замок.
Амінь!
Ченці з Чіміє.
Ось і скінчилося це славнозвісне листування, чи то пак перервалося. Мені тепер ніколи ним займатися.
Хто дасть мені кільця, здатні скувати ще таку зелену душу того, чий покровитель — святий Петро! Я думаю лише про те, щоб знову його побачити, бачити ще, і завжди, і ще.

Примітки

Цей уривок позначено як вилучений цензурою у виданні 1887 року.
Натяк на сцену в церкві з опери Ґуно «Фауст» (1859), дія IV, де Маргариту терзає голос Мефістофеля, поки вона намагається молитися.
via — по-італійськи: вигук «годі!», «ет!».
O Gioia — по-італійськи: «О радосте!».
Ohimè — по-італійськи: «на жаль!».
associations — по-англійськи: спогади, душевні зв’язки.
requiem si non eterno — по-латині: «спочинок, якщо й не вічний».