П’ятниця, 3 березня 1876

Вже третє березня!
Чудова погода, але я не хочу виходити. Не хочу, щоб мене бачили, бо ті, хто мене бачить, розглядають мене й питають, хто я така, і завжди знайдеться послужлива душа з повним мішком відомостей.
Чоловіки знайомляться зі мною, бо я гарненька, і повертаються до мене спиною, щойно постає вибір: одружуватися або ні; жінки мені заздрять і обмовляють мене на повні груди. Мені куди краще вдома.
— Я не хочу їхати до Ніцци, — сказала я вчора, — принаймні тут мене ніхто не знає.
— І тут ми наробили дурниць, — відповіла мама, — я поїхала до дружини посла й до інших, щоб дістати облизня; не треба було їхати нікуди.
— Та хіба ви гадаєте, що можна з власної волі змиритися з таким існуванням? Хіба ви гадаєте, що, не спробувавши й не діставши облизня, як ви кажете, можна прийняти таке життя!
Навіть для чоловіка, на все пересиченого, таке життя неможливе, а для мене й поготів! Я люблю спокій, домівку, це добре, але неможливо жити так, як живемо ми. Скандали братів Бабаніних, процес Романових — усе це падає на мене, і страждаю від цього я!
[Замазані слова. Чотири] роки тому, коли ми були в Женеві й коли Романов ще був живий, Замятін, його шваґер, той, що затіяв процес, прислав свого адвоката, Владимирова.
Цей Владимиров спробував налякати тітку, щоб вона сама зреклася всього, і, бачачи, що йому це не вдається:
— Може статися, — сказав він, — що ми програємо процес, але ми вкриємо вас усіх такою ганьбою й таким скандалом, що ви ніде не зможете показатися.
І справді, майже щодня по всіх посольствах — у Німеччині, Швейцарії, Франції — розсилали папери щодо процесу. Усюди імена Романових та Башкирцевих набули сумної слави. Їм це вдалося.
— Уся Європа про це говоритиме, — ще сказав Владимиров, — якщо ми програємо процес, ви втратите своє добре ім’я.
Так і сталося. Усюди, в усіх міністерствах Росії, в усіх посольствах за кордоном, а звідти й усюди. І все це падає на мене! Нещодавно я прочитала в
Плутарха, з яких причин діти страждають за провину батьків. Старий мене не переконав. «Бо якщо справедливо, — каже він, — щоб люди великої чесноти були вшановані у своїх нащадках, то справедливо й те, щоб великі злочинці були покарані у своїх».
Певно, хтось із моїх предків був великим злочинцем, бо моя мати була нещаслива в усьому, і я нещаслива в усьому.
Нехай Плутарх дозволить мені сказати йому, що, занадто заходячись міркувати, він починає верзти нісенітниці.
Вшановані — так, справедливо, щоб дітей добрих людей вшановували люди на пам’ять про добро, яке зробили їхні батьки, але цілком зайве, щоб з тієї самої причини їх осипав щедротами Бог. Так само, як я легко розумію, що до сина злочинця почувають певну відразу, я зовсім не розумію, чому цей син злочинця має бути покараний Богом за провину, скоєну, можливо, ще до його народження, і в якій він невинний.
[Навскоси: Прошу вас вірити, що, говорячи про злочинців, я не маю на увазі своїх рідних, які щонайбільше дурні.]
Ось що до чистої й простої логіки. Але до цього можна додати, що, оскільки люди створені за образом Божим, вони природно мають бути радше схильні до добра, ніж до зла. Приємно бачити сина шанованої, доброчесної й корисної для суспільства людини, і йому охоче надають привілеї та милості, бо кажуть собі: коли батько був такий, чому б синові на нього не вдатися?
Це цілком природно, і я нічого проти не кажу. Але хіба можна ненавидіти й зневажати бідолаху, який, може, добрий, чесний і доброчесний, лише тому, що його батько був негідником? Я погоджуюся, що, не знаючи його, до нього ставляться холодно, майже вороже, що мають упередження, але я не погоджуюся, щоб його відштовхували, відкидали, відмовлялися випробувати, щоб були проти нього й доводили його до розпачу. Бо, доводячи отак людину до краю, можна зробити з неї негідника.
Чесні люди мене не хочуть, може сказати він, я мушу належати до якоїсь касти, тож піду до тих, хто мене не жене.
Це загальні міркування, перейдімо до окремих випадків, яких надто багато, щоб я взялася за всі. Мені досить одного — мого власного.
— Та ми, — скажуть усі ті, хто мене мучить, — ми її
не ненавидимо, ми їй нічого не робимо! Але ми не можемо…
Досить, мій розум стомився від цього мудрування, щойно вами прочитаного, я вже нічого, крім дурниць, не скажу!
Боронь мене Боже звинувачувати людей, вони чинять, як можуть. Я не смію звинувачувати Бога, я лише міркую, я намагаюся збагнути божественні закони, бо я не з тих, хто з покори не хоче думати й гадає, що ображає Бога, силкуючись Його зрозуміти.
Це зухвало, каже Плутарх. Ні! Бог доступний усім, і саме це творить Його велич. Якщо ми не сміємо говорити з королем, то наскільки менше повинні сміти говорити з Богом? Це міркування за моралістом, і навіть, мушу сказати, міркування цілком позбавлене сенсу. За такою логікою не слід було б ані молитися Богові, ані навіть вимовляти Його ім’я, бо, порівнюючи Його з королем, бачимо, що велич Його така, що неможливо не лише встановити гідну Його міру пошани, а навіть уявити Його в найвищому, найтуманнішому й найпіднесенішому злеті людського духу. Тоді Бога не існувало б.
Але я непомітно для себе змінила тему.
Не люди мене переслідують, а гнів Божий. Люди лише коряться обставинам, а обставини — одна з форм, через які виявляється воля Божа. Хто захоче пошукати, той знайде, що те, що я кажу, слушне.
Повертаємося, і мені кажуть, що бачили на Пінчо Антонеллі й Плаудена, а також Брускетті, дуже сумного. Мама не зупинилася біля музики, тож ні з ким із них не говорила.
Моя відсутність так здивувала Плаудена, що близько шостої він з’являється в нас і питає, що зі мною.
— Урок малярства.
— Я не бачив вас на Пінчо й одразу прийшов сюди дізнатися, як ви.
— Дуже люб’язно, пане Плаудене.
Та послухайте мою жалюгідну історію.
Близько десятої вечора ми преспокійно сиділи навколо столу й розкладали пасьянси, коли ввійшла Леоні.
— Пані, пан граф Брускетті тут.
Я більше не слухаю й одним стрибком опиняюся у своїй кімнаті, на ліжку, головою під подушкою, ногами догори. Цей чарівний безлад не був витвором мистецтва.
Я склала цілий план, забувши настанови брата Еміля: хотіла повечеряти о десятій і рано лягти, бо вже два тижні веду виснажливе життя, як сказав би Антонеллі. І треба ж було цій мерзоті прийти й усе перевернути!
Мама розважає того добродія, а я лежу на ліжку, Діна сидить у мене в головах і благає вийти, я ж проводжу годину з чвертю чи півтори, дослухаючись до розмови у вітальні, охоплена найгострішою досадою. Мабуть, добре розважився, цей любий граф Брускетті.
Я ненавиджу його подвійно після цього вечора: по-перше, він зруйнував мій план, а по-друге, і головне, він говорив про римське товариство, і ці імена, ці історії про всіх отих герцогинь та княгинь доводять мене до нестерпного стану, і Дорія знову починає мене мучити. Дорія постає переді мною в усій своїй моральній і фізичній величі, і я скаржуся на це Діні, сміюся і стаю такою знервованою, що [я] починаю плакати по-справжньому. Мама й усі інші вибухають сміхом, коли я з’являюся у вітальні з червоними очима, виючи, сміючись і пхинькаючи. Це було кумедно.
— Та що це з нею? — питає мама.
— Я вам скажу, — відповідає Діна, — по-перше, вона закохана в Антонеллі, а по-друге, вона закохана в Дорію. Вона сказала мені, що до маскараду він їй ніколи не подобався, але відколи він освистав її, ви знаєте як, вона від нього шаленіє — це coup de foudre, як вона каже.
— Ну то й що, — кажу я, не в змозі стримати сміх і притуляючись чолом до шибки, — ну то й що, це нерозумно, — і я знову плачу.
— Це нерви: кажу ж вам, що це не-е-ерви!
Моя родина дуже щаслива мати таку розвагу, як я. Хай йому грець, песький песе, miserere, тигр і гієна, Дорія, Дорія, Антонеллі, ні, Дорія, завжди Дорія!

Примітки

Натяк на Буало («Мистецтво поетичне», I): «чарівний безлад — це витвір мистецтва». Марі вивертає вислів: її розпач був щирий, а не вдаваний.
miserere — по-латині: «змилуйся», слова з псалма.