Четвер, 2 березня 1876

Мама наробила дурниць — дозволила здати в найм нашу квартиру, і ми змушені переїжджати на другий поверх. Дощить, ми їдемо до Порта-Пії, але зустрічаємо Плаудена, який повертає назад: полювання вже вирушило. «Я знав, що ви приїдете, — каже він, — тому й приїхав сюди». Погода прояснюється, і ми вирушаємо шукати помешкання.
Близько п’ятої ми виходимо й зупиняємося послухати музику на Пінчо. Плауден саме спускався, але, побачивши нас, повертає й підходить до екіпажа. O Gioia! Брускетті, що збирався підійти, віддаляється, угледівши цього пана. Тисяча подяк. Плаудене! Та ні, він однаково підходить, бодай би його чума задушила! О, як я його ненавиджу, як він мені бридкий! Боже мій, позбав мене цього чоловіка! Я не хочу нічого слухати, я його прожену. Так буде людяніше, і я не так мучитимуся. Він мене обожнює, я це бачу, я це знаю, і я ненавиджу його всім серцем, усією душею!
Чому в природі це так влаштовано! Таємниця людського серця, якої мені, нікчемній, не збагнути. Я не розмовляю з ним, я розмовляю з англійцем, що каже мені тисячу люб’язностей.
— Ось ваше обожнювання, тобто ваш обожнювач, хочу я сказати, — мовить він, коли надходить кардинальчик, бо він-таки надходить, я ледь вірю своїм очам.
Він стоїть із Брускетті біля маминих дверцят, а тоді підходить
до моїх. Мені коштує неабияких зусиль переконати його, що рожеве доміно — то була не я. Кажу, що була на балу, але в чорному, у ложі третього ярусу, і що бачила його з червоним доміно й з рожевим доміно.
Аби краще його переконати, кажу, що на Капітолії то була я. Здається, Плаудена дуже заінтригував каптур, оздоблений сріблом; здається, я говорила з ним на Капітолії. Він зве мене білою трояндою.
— Слово честі, — кажу я Антонеллі про маскарад.
— Слово, яке дане на годину, авжеж, — відповідає він мені.
Я їм фіалки й страждаю від присутності Брускетті. Нарешті він іде. Ух!
Він бридкий, зненавидьте його, благаю вас, лишіть його! Я його терпіти не можу! Змилуйся!
Музика вже давно перестала грати, а ми ще тут!
Коли всі інші роз’їхалися, Антонеллі повернувся.
— Дайте мені дві фіалки, — каже він, — я тепер голодний.
І він бере дві фіалки з букетика на моєму ліфі. Ми домовляємося зустрітися ввечері в Опері.
Альтамура, який мав їхати, лишається, щоб піти до театру. І справді, ми всі там опиняємося. Антонеллі весь час сидить у нашій ложі.
Той, кого я звала Чезаро, такий самий Чезаро, як і я: це маркіз чи граф Дзуккіні.
— Він одружений, — каже П’єтро, — але дружина від нього пішла, не схотіла з ним лишатися.
Дзуккіні — його ім’я, його обличчя мають привілей мене смішити. Зрештою мені вдається цілком переконати Антонеллі, що рожеве доміно — то була не я.
— Я цьому дуже радий, — каже він, — бо вона казала мені такі речі…
— Бридкі? Як ви могли хоч на мить подумати, що я здатна казати…
— О ні, не бридкі, але…
— Неприємні.
— Так.
Він розповідає, що нічого не робить, мама його повчає. Каже, що сьогодні на Пінчо чекав на нас від другої години.
— Я б охоче зайнявся справами, — каже він згодом, — але тато мені нічого не дає. Чарівно.
О прокляття! ось і Брускетті. Щоб не мусити з ним розмовляти, кажу йому, що втомлена, у поганому гуморі, що моє серце мандрує невідомими краями й ніколи не спиниться. А ця тварюка стоїть собі, зітхає, пітніє й діє мені на нерви!
У мене є чудова звичка зазирати чоловікам під манжети й крізь розхил сорочки, що часом прочиняється на грудях, коли людина нахиляється. І я побачила в Брускетті! Небо й земля! Фланелевий камзол, у шотландську клітинку!!
Антонеллі йде, Альтамура теж, я лишаюся ще хвилин на десять, і ми вирушаємо. Ще трохи — і я впала б додолу від нервового нападу. Цей Брускетті отруює мені все! Він садить нас в екіпаж! Я підіймаюся нашими сходами, виючи, мов поранений пес. Якби цей мерзенний італієць міг померти — бо я його не прожену; нехай він приїде до Ніцци, і ось там я відмовлю йому в моєму серці й у всьому іншому перед усіма псами міста.
Облишмо, облишмо цю нервову тему!
Гадаю, Антонеллі бавиться мною. Я наразі від нього шаленію й помираю з бажання почути від нього, що він шаленіє від мене.
Він — дитя, говорить, мов дитя, і розповідає все так наївно й чарівно, хоч і неабиякий шибеник. Він мені надто подобається, щоб я мала проти нього лихі наміри. Ні, справді, мої наміри цілком чесні.
Та що вдієш із жінкою, яка не може жити без кохання! Це вічна гарячка. Аби лиш у мене не вийшло халепи з кардинальчиком. Я вже боюся — що ж, на цьому я добряче навчена.
Тепер моя кімната й вітальня цілком відділені від решти покоїв. Лишившись на самоті, я заходилася марити Антонеллі. Чи мріє він про мене? Падіння! Гаразд, гаразд, це старі фрази.
Ніколи не той, кого я хочу! У Ніцці Ґалула, тут Брускетті! В «Одіффре» дев’ять літер, в «Антонеллі» теж. Обидва імена починаються на «А». Я вже давно не писала братові Емілеві з ордену злиднів і вервиці. Хай його дідько вхопить. Святий Петро куди більший за простого ченця.
Я — дівчина.

Примітки

O Gioia — в оригіналі по-італійськи: «О радосте!».
Доміно — маскарадний костюм, що складається з широкого плаща й півмаски, поширений на карнавальних балах.