Середа, 19 січня 1876

Тітка пише, що граф Марков був у неї. Мені приємно бачити, що він і далі чемний, я вже боялася, щоб він не став, як інші, він, що приїздить щозими й завжди лишався незмінним до нас.
Ви й уявити не можете, як я ціную таких людей, як де Музе, де Дайєн, де Баллот із дочками, Барнола, Біховець, Ґалула, Пепіно, Марков. Ось, гадаю, список тих, хто на нас не плюнув. Ці імена, хоч би які вони були, написані в моєму серці золотими літерами, а імена інших — вогняними.
Одразу після уроку малярства ми їдемо оглядати галерею Спада, де самі лише бридкі картини, які, хоч і старі, та все одно мазанина. Але статую цікаво побачити, якщо це справді статуя Помпея, біля підніжжя якої нещасного й божественного Цезаря вбила купа ницих тварюк. Запевняють навіть, що пляма на коліні — то пляма крові Цезаря. Звідти ми йдемо до церкви Святого Івана Латеранського, величезної й розкішної. Утім, є деякі дрібні хиби біля головного вівтаря, і не стільки симетрії, скільки потрібно було б, аби церква була досконала.
Побачивши палаци й церкви Рима, треба або перерізати собі горло, або від усього відмовитися. Як може подобатися розкішний дім (про гарненький я вже й не кажу) після всіх цих величностей. Як прикрашати свій дім після оздоб, які бачиш тут?
Як удовольнитися найгарнішою різьбленою дерев'яною стелею після мозаїчних стель? Усі ці колони, які я обожнюю, усі ці статуї — усе це збиває мене з пантелику й змушує заздрити... кому? Королю, папі, світові. Я хотіла б бути такою багатою, щоб скупити всі шедеври й замкнути їх у найгарнішому палаці світу.
А просто гарні речі я полишила б, узяла б лише найгарніші, і то суворо, узяла б небагато. Марні мрії!
У цій церкві ми зустріли баронесу Ікскюль, яка підійшла до мами й довго з нею говорила, виправдовуючись хворобою свого чоловіка за те, що ще не приїхала. Мама була в неї минулої неділі, ось уже три дні тому.
Звідти на Пінчо, потім на Корсо — усюди юрба. Я люблю це пожвавлення.
Мені снилося, що я вальсую в Чернякивці з Меєром, нашим старим садівником. У нас був бал, і я бачила всіх ніццьких панів.
Тітка пише, що Дивовижний — тільки вона його так не зве, бо тепер усі в нас, у Ніцці й тут, дали цьому бідолашному хлопцеві жахливе ім'я, його звуть брита́я соро́ка, що означає Голена Сорока, а для скорочення кажуть просто Сорока, — тож тітка пише, що Сорока була в Опері й цілий вечір тільки те й робила, що плакала, плакала по-справжньому. Тітка припускає, що сльози ці були викликані вигнанням від англійки.
Тітку дуже потішив лист до настоятеля, вона уявляє собі прибуття двох ченців до Башти, я теж. Це, певно, було якнайкумедніше. Коли йому доповіли про двох ченців, він, поза сумнівом, вирішив, що то перевдягнені, і звелів їх затримати, а тоді прийшов сам, готуючись викрити їх, а натомість застав двох справжніх ченців зі схрещеними на грудях руками й смиренним виглядом.
Що він їм сказав? Що вони йому відповіли?
Я уявляю собі всю сцену.
Ми ще раз були в монсеньйора де Фаллу, який був дуже люб'язний, обіцяв зробити все, що зможе, і говорив про своїх убогих, про лихі часи для духовенства, так ганебно обідраного; на це мама сказала йому, що зробить усе, що зможе, а я додала напівлемент про лихо, яке нещодавно спіткало церкву, — у глибині душі дуже задоволена з того, що в його лінивих і розкошолюбних рясників трохи зменшили салá, але монсеньйор був зачарований моїм зауваженням.
Є новини з Росії, нічого доброго. Мені лишається тільки молити Бога й боятися. Я нарікаю тепер, та що ж би було, якби ми втратили свої статки! Жах! Я молю Бога й тремчу. Бог мене не покине.
Я нуджуся в Римі, я хотіла б могти хотіти бути в Ніцці. Я волію страждати там, ніж деінде.
Ніцца — це мій любий край.
Я бачу Рим, Париж, Лондон, королів, двори, але немає нічого милішого за моє любе місто.
Якщо я колись стану багата, титулована й щаслива, я його не забуду й проводитиму там по кілька місяців на рік; ні, по кілька місяців я не зможу, бо всюди, крім Лондона, головний сезон — зима. Але я приїздитиму до Ніцци щороку, байдуже, узимку чи влітку. А час від часу проводитиму там цілу зиму.
Гадаю, що так любити Ніццу мене змушує замок. Можливо.
Я ревнива до того, що ладна кусати й душити, ревнива до теперішнього, а надто до минулого, бо його вже годі змінити.
Якби я була чоловіком, то в десять років обрала б десяток дівчаток років п'яти-шести й замкнула б їх на горі у фортеці з жінками, які дбали б про їхнє виховання, за десять років мені було б двадцять, а цим дівчатам — п'ятнадцять-шістнадцять, і тоді я обрала б одну з них. Дивно так перейматися минулим, та я переймаюся ним більше, ніж теперішнім; теперішньому можна зарадити, але минулому? Узяти жінку, яка була закохана, яка задивлялася на чоловіків, яка з ними розмовляла!
Я жінка, і мені доводиться вибирати з-поміж світських розпусників, що доводить мене до сказу. Бо всі ці панове... Боже, якби я кохала по-справжньому, я не хотіла б коханого чоловіка через його минуле, мені б усе здавалося, що він пам'ятає, що він мене порівнює, що він думає про минуле, про тих, кого кохав. І я ревнувала б до спогаду, до однієї думки так само, як до всього...
Ах! я не вмію добре писати, але я знаю, що я ревнива, ревнива, ревнива!
І до кого ж, Боже милий! До бридкого ніццянця, до нікчемного розпусника, якому до мене й діла нема!
Ах! я деградую.

Примітки

«Плюнув на нас» — повторюваний у Марі образ суспільного відкидання й зневаги; ті, хто ставився до родини з погордою під час судових клопотів.
Галерея Спада: палаццо в Римі, де зберігається невелика, але славетна збірка мистецтва, відома передусім колонадою Борроміні з оманливою перспективою.
«Croûtes» — буквально «шкоринки», зневажливий французький термін на позначення поганих картин; мистецький присуд Марі за звичаєм суворий.
Сан-Джованні-ін-Латерано (Святого Івана Латеранського): кафедральний собор Рима, єпископська катедра папи, найдавніша й найвища рангом із чотирьох головних базилік Рима.
Чернякивка: маєток родини Башкирцевих в Україні; дім дитинства, який часто з'являється в ностальгійних і сонних образах Марі.
брита́я соро́ка (рос.) — «голена сорока»; прізвисько для гладко поголеного, балакучого Одіффре, що його Марі передає тут російською.
Духовенство, «так ганебно обідране» — відсилання до італійського Рисорджименто: 1870 року нова італійська держава захопила Папську область, лишивши папу «в'язнем Ватикану». Фаллу, природно, на це нарікав.
«Frocards» — зневажливе слово на позначення ченців (від froc, чернеча ряса); приватна антиклерикальна думка Марі, ретельно прихована від монсеньйора.
«Замок» (le château): пагорб над Ніццою, відомий як Замкова гора (Colline du Château), — але тут майже напевно закодоване посилання на оселю чи краєвид, пов'язані з Одіффре, за яким Марі невідступно стежить зі свого вікна.