Вівторок, 18 січня 1876

Ми говорили про ніццьку молодь.
Якщо Одіффре одружиться, якщо станеться це лихо, — сказала мама, — Ніцца муситиме вдягти жалобу на десять років, бо чим буде Ніцца, якщо в неї відберуть Одіффре, єдиного, неповторного її юнака? То буде кінець світу, спустошення!
— Правда, — кажу я.
— А до того ж, — провадила вона, — інших немає, Саетоне одружитися не може, одне слово, у Ніцці є двоє юнаків — Одіффре й Саетоне, і я гадаю, що вони ніколи не одружаться, вони не мають права, вони належать місту. Це не те, що Левін, який належав Проджерс, а його забрала Дюран.
[На полях: Як же це набридло! Я щодня повторюю одне й те саме! Тямущі видавці, повикидайте повтори.]
— Це, — перебила я, — як міський сад: ніхто не може його купити, бо він належить муніципалітету, місту.
— Саме так, — каже мама, — Одіффре не належить сам собі, він належить Ніцці, сезонові, Опері, бо що ж би з усіма сталося без нього?
Усе це щира правда: якщо Одіффре одружиться, усім лишиться тільки звести руки й очі до неба на знак невимовного горя та страхітливого подиву.
Чим буде Ніцца? Бо немає жодного годящого юнака, окрім Дивовижного.
Сподіваймося, що це лихо не станеться.
До того ж тітка ще скаже нам, хто ця мучителька Оливка.
Я була в церкві з мамою, яка була дуже задоволена, бо я була рожева й гарна.
Мені дуже ніяково через мій білий одяг: узимку навіть у Ніцці це трохи незвично, а в Римі... Я виходжу лише в екіпажі, але на мене багато дивляться, і росіяни вже про мене говорять.
Я маю нещастя бути гарної статури й вродливою та виявляти певну особливість у вбранні. Бувають дні, коли я була б рада сховатися в темній сукні.
Ми були на Пінчо, народу було багато, там був герцог Лейхтенберзький, син великої княгині Марії, сестри Імператора, разом із пані Акенфієвою. Ця дама — дружина одного російського префекта, вона була коханкою князя Горчакова, а потім її побачив небіж Імператора, герцог Лейхтенберзький, і взяв її собі. Відтоді вона завжди при ньому; він хотів дістати розлучення, чоловік погоджувався, але втрутився Імператор, і попри те герцог не покинув своєї красуні, і вони, кажуть, потай повінчані й через це живуть за кордоном.
Ось що значить мати щастя. У неї були ліврейні слуги й розкішні коні. Я ж бо, певно, небога російського Імператора.
Ми двічі зустріли білого Дорія, він щоразу обертався. Дорія — одна з маминих мрій.
Скоро карнавал, бали, розваги всякого роду.
Посольша не віддала візиту. І це раз!
Не знаю, на кому зігнати злість, у мене вже немає сили шаленіти, як раніше, але цілий вечір мене душать сльози, я мовчу, щоб не вибухнути, кажу лише, що нуджуся, а мама відповідає, що страждає більше за мене і що саме цій нестерпній муці завдячує своїми хворобами. Я вірю в це так само, як вона.
Що робити? — каже вона. Хіба ж я знаю! Можливо, ще до нашого приїзду до Рима вже надходили анонімні листи, як три роки тому, коли Толстой написав Ніні.
Єдина, справжня, неповторна причина всього лиха — це процес. Мою матір та інших звинувачують у речах мерзенних і неправдивих.
А страждаю від цього я, на мене падає вся ця мерзота, бо вони нічого не хочуть, нічого не люблять, тоді як я... О! Боже!
— А я хотіла б бути в Ніцці, — каже раптом Діна, — я й справді не знаю, чого я в Римі.
— Отож-бо! — вигукую я, рада, що можу зігнати свій гнів хоч на чомусь, — чого ви в Римі, ти й мама! Я вас не хотіла, цілий рік було вирішено, що я поїду з тіткою. Мама квола, хвора, я не можу змушувати її бігати всюди за мною, ви відібрали в мене всяку цікавість, усяке бажання дивитися, я знеохочена! Ви мені все зіпсували, тощо, тощо. Говорячи так, я завдавала мамі нестерпного болю, але мені треба було комусь його завдати, я відчувала, що зараз заплачу, і ці злі слова прогнали сльози, як вітер проганяє дощ.
А подумати тільки, що нічого не вдієш! Нічого, нічого й нічого! Чекати кінця процесу! Мені сімнадцять років! Та річ не у віці, було б мені п'ятнадцять — було б те саме. Усюди й завжди те саме! Усе розчарування та приниження.
Цей процес затіяли вони, а падає він на мене, на мене, яка нічого не зробила, нічого про це не знає!
Досі я гадала, що такі несправедливості бувають лише в книжках. Мене не тільки позбавлено всіх насолод, а ще й обмовлено та очорнено. Ви можете судити, чи я цього заслуговую: я не оминула в цьому щоденнику жодного свого вчинку, жодної своєї думки, я тут правдива й природна, як душі перед Богом. Якщо попри все, що я кажу, ви сумніваєтеся, то ви зіпсовані й лихі, і в такому разі — хай вас чорти візьмуть!
Питаю вас: який злочин я вчинила? За що мене карають?
Робенсон, може, й не знає, як звуть Бога, Гелена Говард ніколи не молилася від серця і ходить до церкви лише напоказ; її сестра молиться й вірить у Бога, але нічого в тому не тямить, [Слово зачорнене: усі] вони щасливі, а як не щасливі, то принаймні мають усе необхідне, те, що мають усі. А я виснажуюся в молитвах і сльозах, я кричу, я впадаю у відчай, я смиряюся, я молю Бога — і нате вам! Далебі, як це підбадьорює!
Що ж, попри все, я знову молитимуся, моя постійність, можливо, обеззброїть тих, хто не хоче мене чути, того, хто, як ніццьке товариство, кривдить мене, перш ніж вислухати!
Невже нічого не вдієш, невже немає бодай якогось способу стати такою, як інші? Я сушу собі голову й нічого не знаходжу! Порожнеча, розпука — і Бог, який не хоче мене слухати!
Боже мій, любий Господи, не будь більше суворий до мене, благаю Тебе з усіх сил.
А Ти, Діво Маріє, моли свого божественного сина й Бога за мене, не покидай мене! Були, кажуть, люди, яких ти вислухала, що зворушили тебе, яким ти дарувала те, чого вони просили.
Може, я погано молюся! але краще не вмію, я роблю все, що можу!

Примітки

«Prendre le deuil» — вдягти жалобу: формальний період чорного вбрання та усамітнення після чиєїсь смерті; вжито тут із комічною гіперболою щодо можливого одруження Одіффре.
Герцог Лейхтенберзький: Микола Максиміліанович, герцог Лейхтенберзький (1843–1891), син великої княгині Марії Миколаївни Російської. Герцоги Лейхтенберзькі були морганатичною гілкою родини Романових.
Велика княгиня Марія Миколаївна (1819–1876), найстарша дочка царя Миколи I; сестра Олександра II.
Надія Акенфієва: супутниця герцога Лейхтенберзького; їхні взаємини спричинили скандал при російському дворі.
Князь Горчаков: імовірно, відсилання до члена князівської родини Горчакових; мережа пліток Марі добре постачала її такими скандалами.
«Білий Дорія» — член славетної родини Дорія, одного з найдавніших шляхетних домів Рима; «білий», імовірно, натякає на світлий колір його обличчя. Одна з аристократичних мрій мами.
«Et d'un!» — «І це раз!»: перший пункт у переліку образ і розчарувань, характерний для Марі лічильний жест.
Процес (le procès): затяжна родинна судова тяжба — найімовірніше, через спадщину, — яку Марі раз у раз згадує як причину їхнього суспільного остракізму. Природи її вона рідко уточнює.