Четвер, 30 грудня 1875

Листа, підписаного Альфеда-да-фе, не надіслали, а замість нього мама послала з Монте-Карло таку телеграму:
«Ніцца, Емілеві дʼОдіффре, Башта Одіффре.
Зовні цвіте, Усередині гниє. Змилуйся! Альфеда-да-фе».
Телеграфом — куди краще.
«Чи ти страждав? чи ти ридав? Чи знемагав ти без надії, В жалобі душу, в ранах серце мав? Тоді збагнеш мою ти муку!»
(«Міньйон»)
Починається з крамниці Аде. Поки ми там, заходить пані Тютчева. Мама велить мені піти привітатися з нею, але я червонію й не рухаюся, тож вона сама підходить до цієї гадюки й заговорює до неї.
Щоразу, коли я плакала вдома, мама казала мені:
— Іди жити до тітки Тютчевої. А недавно вона серйозно заговорила про зближення.
Та моя люба тітка холодна як лід. Вона була не сама — пані Мейнек, ще одна батькова сестра.
Ця говорила більше по-тітчиному, ця не скидалася на змію, жовту й сичливу!
Та облишмо цю суху й прикру пригоду.
Я була в Сапоженікових, щоб покликати їх завтра посидіти зі мною до пізньої ночі й поворожити.
Сьогодні ввечері «Сафо». Я вбралася в щось на кшталт неаполітанської блузи з синього крепдешину й старого мережива. Перед білий, рукави широкі — словом, не описати, але оригінально й чарівно до краю. З білою спідницею та білою атласною сумочкою.
Ми приїжджаємо під кінець першої дії й опиняємося поруч із Проджерс, а з нею Робенсон, і я чую голос Дивовижного. Спершу це спинило мене, як вудила спиняють розігнаного коня. Цілий антракт я просиділа нерухомо, дослухаючись до того, що говорилося поруч.
Недарма Гостру знають під імʼям Прекрасної американки. Проти її обличчя нічого не скажеш — воно молоде, свіже (натуральне чи ні, яка різниця?) і чарівне. Можна було б сказати, що вона надто худа, це правда, але таке чудове обличчя змушує промовчати про цю ваду. Волосся в неї.... Ах! цього я не знаю, у Спа вона була білявіша за мене, тут вона темніша. Та байдуже, очі в неї дуже гарні, зачесана вона чудово. Дивлячись на неї, я відразу відчула, що очі в мене надто світлі, ніс завеликий, а волоссячко спереду погано прибране. Ніщо так не спотворює, як відчуття власної меншовартості перед іншими: очі тьмяніють і втрачаєш усю впевненість.
Мама й тітка тільки те й робили, що водили очима від американки до мене.
— У Марі гарненькі вуста, — сказала мама після довгого огляду.
Щойно завісу піднято, я чую, як Дивовижний виходить, і бачу, як Робенсон бере його за руку. Як же він, мабуть, її потиснув, і яка ж вона, мабуть, щаслива!
Він подався до однієї англійки, яка нещодавно сюди приїхала й привабила всіх чоловіків. Турнон, Бержеро та інші — у неї.
Бачачи його там, я трохи заспокоююся. Здалеку я бачу погано, та вигляд у нього був досить бридкий, він стояв там неначе знехотя, не мовлячи й слова.
— Правда ж, у нього дурний вигляд, коли він мовчить? — спитала я.
— Ні, — відповіла тітка, — але вигляд у нього лютий, є в ньому щось від хижого звіра.
Самі розумієте, що годі було сказати щось краще, аби прикрасити його в моїх очах.
Міс Робенсон... (зауважте, як від Гострої я дійшла до «міс Робенсон») Отже, міс Робенсон бездоганно гарна.
Я просто визнаю свою меншовартість і, розчавлена, не рухаюся й нічого не бажаю. От тільки я палала, і доводилося щомиті кусати губи — і тому, що вони сохли, і щоб не розплакатися, як дурна, посеред театру.
Дивовижний просидів дію й антракт у тієї англійки, потім вернувся до своєї ложі й позує меланхолійно — не як раніше, перебільшено, а так, що добре видно: він робить це не навмисне.
Проджерс і американка йдуть іще до кінця вистави, задовго до кінця, і Одіффре не має терпцю просидіти довше за них хоч на десять хвилин. Коли Робенсон підвелася й повернулася спиною до публіки, я побачила, як погляд Дивовижного прикипів до її спини, геть напханої ватою, — погляд мимовільний і досить промовистий.
За такий погляд від будь-кого я віддала б один день свого життя, а від Дивовижного — цілий тиждень.
Та й то — хіба хто взяв би цей тиждень життя, такого жалюгідного й сумного, як тільки можливо.
Поки я жвава, щаслива — я гарна, але якщо я така, як останнім часом, — прощавай усе.
Я стаю і, головне, почуваюся бридкою, розгубленою, жалюгідною — хоч крізь землю провалюйся.
А зараз американка, повернувшись додому, певно, спить щасливим і спокійним сном, що збереже їй колір обличчя й підтримає її двадцятисемирічну шкіру. А я не сплю, і це безсоння вкриває мене зморшками, старить, висушує.
В екіпажі я мовчала, відчуваючи, що зі словами прорветься потоп. Лише за хвилину чи дві до того, як ми приїхали, я відчула в собі досить сили, щоб сказати ось що:
— Далебі, панове де Турнон і Бержеро повелися як страшенно нечемні люди. Їх запросили — вони не прийшли, відтак не зробили візиту й навіть до ложі не завітали. О! далебі, це ж поводитися з людьми, як із наволоччю, геть як із наволоччю.
— Вони ні до кого не ходили, — сказала мама.
— Не кажіть так, благаю вас, такі речі чинять лише з нами.
— З усіма, — сказали мама й тітка разом.
— Якби вони так поводилися з усіма, їх би ніде не приймали. Ні, це поводитися з людьми, як із наволоччю. Мені здається, я кінець кінцем пересварюся з цілим світом, — додала я слідом за якоюсь думкою: я була подумала заприсягтися ніколи не приймати цих людей, але відразу схаменулася, бо тоді довелося б заприсягтися ні з ким не знатися, адже ці люди — це все ніццьке товариство.
— Навіщо ж тоді сидіти в Ніцці, — вигукнула мама, — і мучити себе!
— Я їду в неділю о третій.
— Ти це кажеш уже місяць.
— Я їду в неділю о третій!
— Не зрозуміти, чого ти хочеш.
— Я їду в неділю о третій!!
— Навіщо кипіти й роздирати собі душу?
— Я їду в неділю о третій!!!!
Це могло б тривати ще довго, але ми вже приїхали.
Я піднялася до себе й звеліла подати чаю.
— Я прийду до тебе на чай, — сказала Діна.
Я нічого не відповіла й заходилася ворушити вогонь у каміні, дивлячись, як горять дрова, і геть ні про що не думаючи, — це й урятувало мене від великої сцени.
Це, порівняно, щасливий стан.
Увійшла Діна й спитала, чому досі не подали чаю. Я почула, обернулася до неї й нічого не сказала, але мені здалося, що я щось сказала.
Вона ще кілька разів пробувала мене розговорити, але я, наче зачарована, не відповідала на її питання. Міх, який почав горіти, — так довго я тримала його у вогні, — змусив мене всміхнутися, і я показала його Діні, тихо сказавши:
— Не знаю, що з ним, здається, я його зламала.
Потім я випила чаю, поїла, потім сіла писати.
Але на першому ж рядку я зупинилася: заціпеніння минало, туман розвіювався, і я раптом відчула всю мерзенність свого становища, як людина, що довго сиділа взаперті, раптом відчуває свіже повітря знадвору.
Хіба можна поводитися з кимось безцеремонніше, більше як із наволоччю, ніж із нами тут? Але мені й не треба цього казати, це й так видно з фактів, які я так дбайливо записую.
Мені холодно, рот пашить; я добре знаю, що негідно сильної душі віддаватися низькому горю, гризти собі пальці через зневагу такого міста, як Ніцца, але струснути головою, зневажливо всміхнутися й більше про це не думати — це було б уже занадто. Плакати й лютувати мені приємніше. Ах! яка чарівна приємність.
Я дійшла до такого нервового збудження, що кожна музична пʼєса, яка не галоп, доводить мене до сліз. Читаючи листи пані де Музе, я плакала; у кожній опері я впізнаю себе, і найбуденніші слова влучають мені просто в серце.
Такий стан зробив би честь тридцятирічній жінці. Але в шістнадцять мати нерви, плакати, як дурна, від кожної безглуздої сентиментальної фрази, і ще й де — не у Французькому театрі, а в Опері! Правда, Паскуа — чудова акторка.
Що вдієш, я ж не навмисне.
Щойно я знову впала на коліна, ридаючи й благаючи Бога, простягнувши руки й утупившись поперед себе, — достоту так, ніби Бог був тут, у моїй кімнаті!
Схоже, Бог мене не чує. А я ж кричу досить голосно.
Мені здається, я кажу Господу Богу зухвалі речі.
Отже, ось: з мене поглузували, потім на мене плюнули й відвернулися! Я кажу це не про Одіффре, а про всіх;
Пані Сабатьє дасть бал-маскарад, Ґамбар влаштує фламандський турнір. Усі веселитимуться... а я? А я?
І що я маю з того, що качаюся по підлозі, стогну, вию, ламаю руки, заливаюся слізьми! Зморшки на обличчі, мішки під очима!
О! зараз я така зневірена, така нещасна, що нічого не бажаю! Якби вся Ніцца прийшла й стала переді мною на коліна, я б і не поворухнулася!.. Та ні! ні! я б її ще й копнула! Бо що я їм, зрештою, зробила!
«Побачить, як останній ніццянець останній подих віддає, Самій тому причиною буть — і вмерти з насолоди!»
Ну, подумаймо: може, я бридка, дурна? Ні, ні, але я така принижена, така полохлива! Я як ті нещасні вуличні собаки, що, навіть коли їх пестять, припадають до землі, аж плазують, або втікають, тремтячи!
На відміну від інших, те, що коштує мені найбільших зусиль, найменше мене тішить. Якби мені тепер запропонували піти до Середземноморського клубу, я б не пішла. Тепер... Ну от, я знову ридаю так, що аж страшно! Що ж я хотіла сказати — тепер?
Речі, яких я добиваюся сльозами й стогонами, для мене, так би мовити, пошкоджені, зіпсовані; вони мені відразу стають гидкі;
Боже мій, невже все моє життя буде таким!
У понеділок буде стрільба по голубах, а мене це навіть не обходить. А раніше!
Я хотіла б мати талант усіх письменників разом узятих, щоб дати правдиве уявлення про мій глибокий відчай, моє вражене самолюбство, про всі мої зруйновані ілюзії, про всі мої бажання, яким стали на заваді. Досить мені чогось забажати — і нічого не стається!
Чи знайду я колись вуличного пса, голодного й битого всіма хлопчаками, коня, що від ранку до вечора тягне величезні вантажі, млинового осла, церковну мишу, учителя математики без уроків, розстриженого священика, будь-якого бідолаху, досить розчавленого, досить нещасного, досить сумного, досить приниженого, досить пригніченого, щоб порівняти його зі мною!
У мене є сукні, дім, добра їжа, екіпаж, ложі й місця в усіх платних закладах!
Скільки є тих, хто нічого не має і хто, бачачи, як я проїжджаю в екіпажі в гарній сукні, заздрить мені й думає, що я щаслива!
«Своїми скаргами я втомлювала небо» — і досі його втомлюю!
Але що робити, що робити! Де мої гордощі, де моя шляхетна гордість, де моя твердість! Розчавлено, усе розчавлено!
Найжахливіше в мені те, що минулі приниження не сковзають по серцю, а лишають на ньому свій огидний слід!
Щоб було ясно, до чого я дійшла, скажу, що зараз я нічого не бажаю, що мене все дратує, що я хочу тільки замкнутися й лежати десь у куточку, обличчям до землі!
Дивно, як мало я думаю про Дивовижного як про Еміля і як багато — як про пана дʼОдіффре, тобто як про Турнона й інших.
Річ у тім, бачите, що за такого настрою, як у мене, коханню тут нема чого робити. Я, звісно, вражена, навіть засмучена, я охоче скрутила б вʼязи Робенсон, але інша мука переважає, гризе мене, убиває!
Але що я маю з того, що вию? Зморшки, я стаю негарною, а вона себе плекає, бо знає, що в неї є тільки врода. А в мене нічого немає! Мені нічого плекати!
Чи стане мені духу думати про своє обличчя, коли я пригнічена, відштовхнута звідусіль.
У нашому жахливому становищі я не маю навіть тієї втіхи — думати, що я комусь подобаюся! Ні як панночка, ні як жінка!
Нічого, нічого, нічого! Глузування, зневага!
О! лють! Тигр і гієна! Чому не зійде з неба потік лави й полумʼя, щоб усе поглинути й усе обернути на ніщо!
Я не хотіла б, щоб подумали, ніби, кажучи це, я скаржуся на Одіффре.
Якби це він доводив мене до сліз і люті, я б так просто й сказала, як казала вже десять разів. Я не приховую, що його... ні, його симпатія допомогла б мені знести багато що й уберегла б мене від чималого горя. Але подумайте-но, у мене немає нічого, що змушувало б мене любити життя, нічого, нічого, нічого!
Мені відмовлено в розвагах мого віку! У мене немає навіть того, що має кожна американка з підібраними спідницями, що має кожна проста дівчина, — я навіть не танцюю.
Прогулянки в екіпажі та сукні!!!!!
Ніколи ви не зрозумієте, ніколи не уявите собі мого існування.
Ви читатимете мене й сміятиметеся.
Смійтеся, смійтеся, а може, знайдеться хтось, хто заплаче! Ні, ніхто мене не розуміє! Таке життя, як моє, з такою вдачею, як моя!!!
Боже мій, прости мене! Пресвята Діво Маріє, моли Бога за мене, щоб Він глянув на мене бодай на мить, щоб не був Богом без милосердя, щоб простив мене! Боже, Боже, почуй мій голос! Присягаюся Тобі, що я вірю в Тебе, Боже мій, Боже мій, змилуйся наді мною! Ісусе, Господи, Сину Божий, змилуйся наді мною! Тільки Ти знаєш, які великі мої болі, які глибокі мої рани, тільки Ти знаєш; людина не може цього знати, тож змилуйся наді мною!
Обіцяю Тобі, Боже мій, якщо Ти зглянешся на мене, якщо підведеш мене, якщо даси мені жити так, як я люблю, — обіцяю пройти пішки від Харкова до Києва, як прочани. А якщо Ти ще й вдовольниш моє честолюбство і зробиш мене цілком щасливою, обіцяю піти до Єрусалима й пройти десяту частину дороги пішки!
Чи не гріх — те, що я роблю! Святі давали обітниці, так, але в мене виходить, ніби я ставлю умови; ні, Бог бачить, що наміри в мене добрі, і якщо я чиню зле, Він мені простить, бо я хочу чинити добре.
Боже мій, відпусти мені гріхи мої й змилуйся наді мною! Дай мені виконати мої обіцянки! Боже мій, Ісусе Господи й Пресвята Діво Маріє, будьте милостиві!
В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа.
Свята Маріє, може, це й дурне, але мені здається, що Ти як жінка милосердніша, поблажливіша; візьми мене під Свій захист, і я присягаюся віддавати десяту частину свого доходу на всілякі добрі справи. Якщо я чиню зле, то мимоволі. Прости!

Примітки

В оригіналі латиною: «Miserere!». ↩
Перефразовані рядки з прокляття Камілли в трагедії Пʼєра Корнеля «Горацій» (дія IV, сцена 5): «Побачить, як останній римлянин останній подих віддає, / Самій тому причиною буть — і вмерти з насолоди!» Марі ставить «ніццянця» на місце «римлянина». ↩
В оригіналі італійською (так у тексті): „De mici lamenti stancava il ciel“ E lo stanca amora! (очевидно, De’ miei lamenti … E lo stanco ancora). ↩