Пʼятниця, 31 грудня 1875

Друга година пополудні, я встала дві години тому.
Учорашні поневіряння сьогодні мене веселять. Минулої неділі Одіффре, Турнон і Мейєр давали обід у «London House», і серед запрошених були Проджерс і Робенсон. Ну й повеселяться ж вони сьогодні ввечері! Ах!
Єдина, справжня, неповторна пристрасть Одіффре — це міс Робенсон, казали мені звідусіль, коли ми познайомилися з Дивовижним; казали мені це немовби для того, щоб я зрозуміла: я ніщо й ніколи нічим не буду. До першого кохання завжди вертаєшся.
на полях
Дуже прикро, що всі ці ніццькі прикрощі зіпсували мені Одіффре.
Я віддала б не знаю що, аби дізнатися правду.
— Це давня й свята історія, схоже, ця історія триватиме й зі святої та давньої стане сучасною й теперішньою. Після всіх скандалів, після великого скандалу в театрі, коли їх освистали, ось вони знову разом — пані Проджерс і міс Робенсон. А проте Дивовижний говорив про це досить легковажно того вечора в театрі — про неї і про скандал.
Дуже зашкодила міс Робенсон її близькість із пані Проджерс, бо ж, зрештою, пані Проджерс — не товариство для панни, ось що кажуть усі в Ніцці.
А хтозна, може, пані Проджерс і влаштує шлюб. Гарненька американка стане чарівною володаркою замку.
Є одна англійська книжка, Fair in the fearless old fashion, де перебрано все ніццьке товариство й описано походження місіс Боджерс, доньки шляхтича, що вийшла за Боджерса, сина садівника й самого-таки смиренного та злиденного священника. Усе життя вона мріяла стати кимось, і після всіх мислимих принижень і мук «Місіс Боджерс досягла вершини своїх амбіцій у Ніцці»
Кажуть також, що її блакитний будуар — це справжнісіньке шлюбне бюро.
Спадкоємиці й титуловані люди без статків юрмами туди вчащали.
Вона старша за нього. Дивовижному немає двадцяти пʼяти, Гострій — двадцять вісім. Та яка різниця, якщо він її обожнює.
на полях
Міс Робенсон навряд чи було більше за двадцять шість.
Ще від цього літа Проджерс переказувала через Саетоне, що привезе міс Робенсон.
Одіффре плював на неї, а тепер вчащає до неї. Це трохи принизливо, та вона не надто перебірлива й знає, що сама по собі нічого не варта, і тому оточує себе магнітами. Аби лиш її салони відвідували, аби лиш її ложа була повна.
Про американку лихословлять — і залицяються до неї.
Кажуть: вона дуже гарна, але це не та дівчина, з якою одружуються. Дурниці, якщо кохаєш — то кохаєш. Так, але чи кохають?
Хіба те, що чоловік проводить антракт у ложі, — підстава, щоб у це повірити?
Так, антракт, і обід у «London House», і всі ті рази, про які я не знаю?
Проджерс сказала вчора:
— Емілю, ви не прийшли до моєї різдвяної ялинки, а пан Саетоне був такий любʼязний, що прийшов.
Він відповів щось, чого я не розчула, а Гостра сказала:
— Ви б змусили ляльок танцювати, це було б чудово.
Моя дрібна, моя жалюгідна хвиля розсердила Проджерс — як це, ця дівчинка, це ніщо! — сказала вона собі й забрала те, що належало їй, і нехай Бог її благословить або хай її чорт удавить.
Навіщо я все це кажу?
Приходять Сапоженікови, і по обіді ми починаємо ворожити й сміємося майже як колись, тобто інші були як колись, а я не могла. Імена мені випали Пʼєр і Франсуа.
Подзвонили у вуличні двері, і ми всі побігли відчиняти; це був листоноша, і ми так загорлали, що він зовсім очманів, потім ми вилили розтоплений віск у холодну воду. У мене вийшла фігура, яку легко було прийняти за замок із двома великими зубчастими вежами, а повертаючи її на всі боки (дивляться-бо на тінь), я по черзі діставала щось на кшталт лева, який припав до землі, простягнувши одну з передніх лап і тримаючи троянду. Хіба не дивно? Потім велику купу не знаю чого, увінчану гірляндою, яку підтримували амури.
А щодо Марі — ох, нещасна дівчина — її воскова фігура відкидала жахливу тінь. Жінка, що лежить, мов мертва, зі схрещеними на грудях руками, словом, як мерці.
Хай як вона її повертала, з усіх боків було те саме, і ця мертва жінка була напрочуд схожа на неї.
В Ольги й Діни тіні були невиразні. А за чверть до півночі чотири дзеркала було наставлено: двоє в Діни, двоє в мене. І ми взялися до великої ворожби. Я дивилася на всі очі, не рухаючись і майже не дихаючи, у самій сорочці й з розпущеним волоссям, як належить. Десь на середині Марі прийшла по свою сукню й відчинила двері, і Джиро мало не заплакала від цього грубого втручання. Груба вона, ця Марі, велика тупа макітра, без делікатності й такту. Потім увійшов Віктор, мов невихований пес.
Але я не відвела очей: вогники зливалися, коридор видовжувався, і я невиразно побачила гарну, геть порожню вітальню, потім усе змішалося. Очі мені пекли, я страх як хотіла щось побачити, аж раптом із дрібних невловних тіней, з невиразних вогників постало обличчя, таке схоже на Дивовижного, що я зашарілася до крові, а просто над цим обличчям — інше, точнісінько таке саме, і обидва зникли. Я ще тремтіла від цього, коли побачила білу краватку, а над цією краваткою — обличчя дурне й бридке, суміш Ґодара й Робійяра. Це обличчя поставало тричі.
Та все це було вельми туманне, цього не назвеш баченням. Воно тремтіло, танцювало, складалося й розпадалося щомиті; два роки тому я бачила куди ясніше і досі памʼятаю чоловіка з пляшкою біля шинквасу «London House». Чоловік із чорним волоссям, із поголеним підборіддям — ось і все, що я знаю, бо пляшка затуляла середину його обличчя.
О пів на другу Марі знову ввійшла й різко звеліла Джиро вдягатися. Тоді я відійшла від дзеркала, і ми пішли до павільйону, де були всі, а також мама й Ніна, які щойно повернулися з Монако.
Коли Сапоженікови пішли, тітка сказала, що Ніна розповіла, ніби всі ці молодики лихословили про нас разом із Ґро. Звідси постала розмова про цих добродіїв, і ми гадали, чому вони всі віддалилися.
Кожен називав свою причину. Жодна не була слушна, та й я кращої не знала. Валіцький запевняє, що Одіффре розсердився через листи. Гаразд, а інші? Інші — бо Одіффре їм так звелів. Дурниці! Дурниці! Одіффре почав віддалятися ще від липня, коли я була в Парижі з Етьєном; пригадуєте, що він не приходив, але припустімо, що тоді я була сама, він не знав мого дядька! Гаразд, а потім, після Шланґенбада, я була в Парижі з тіткою, і він не прийшов.
Коли ми вернулися до Ніцци, він сказав, що заходив, але ми вже поїхали. Брехня!
У Ніцці він не зробив жодного візиту, після моєї подорожі до Флоренції він прийшов лише ввечері, і то один раз. Після того вечора він сказав, що їде, не поїхав, більше не сідав в екіпаж, як раніше, щоб прогулятися з нами.
Словом, він віддалявся ще тоді, коли я не знала, що йому судилося зігнити.
Потім ми зібралися в Ніни, 26 вересня, у неділю. За два дні, у вівторок, ми бачили його з Джойєю, а в середу було відправлено перше Ти Зігниєш. Самі бачите, що річ не в листах.
Я звірила дати за своїм щоденником.
Та й годі.
Ось і рік скінчився. Третя година, уже 1876-й.
О Боже мій, зроби так, щоб рік, який настає, був до мене прихильніший за той, що минув.
Є спосіб очиститися, і коли по моєму відʼїзді він діставатиме щодня листа, то думатиме інакше. А через лист з Америки він повірить, що це Робенсон. Якщо я перестану писати, він скаже собі: вона знає, що я знаю, і більше не пише. Тож я не перестану, а навпаки.
Сьогодні я не виходила, але тітка бачила Турнона й Одіффре верхи з тією англійкою та її сестрою. Хто ці жінки? Вони негарні.
Тьху, гидкий рік! Аби лиш новий був кращий. Боже мій, зроби так, щоб він був кращий.
Боже, скільки мороки через Еміля дʼОдіффре! Чим це скінчиться?
А поки що в неділю я їду.

Примітки

Назва англійської книжки, наведена Марі (з неточностями); приблизно «Гарно, на безстрашний давній лад». ↩
В оригіналі англійською: «Mrs Bodgers attained the summit of her ambition in Nice». ↩