Четвер, 16 грудня 1875

Мама вчора зустріла пані де Левін, і та заговорила з нею про моє одруження з Дивовижним.
— Та навіщо ви це приховуєте, пані? — каже вона, — усі ж знають, мені про це писали аж до Швеції.
Ось бачите, наскільки можна вірити тому, що говорять.
Я прогулююся у відкритій колясці з Джиро, а за нами їдуть Діна й Марі, а мама з тіткою — позаду в ландо.
Я дуже весела, людей багато, Одіффре трапляється нам кілька разів.
Лофтус був із Ліч, до якої я страшенно ревную. Лофтус — не чоловік, це напівбог. Я зроду не бачила такої шкіри, як у нього. Він нагадує Гамільтона, я його обожнюю.
Сьогодні ввечері премʼєра «Дочки полку».
Я чекаю, що побачу Гостру й усіх, бо ми взяли єдину вільну ложу — це № 2, поряд із Дивовижним.
До речі про Гостру: я бачила її верхи, вона видалася мені гарною, я попустила віжки й мало не заплакала. Ольга струснула мене, інакше я вʼїхала б у синій екіпаж.
Гадаючи, що побачу цю дівку в Опері, я вдягаюся геть протилежно до того, як, на мою думку, буде вбрана вона.
Білий береж, висока проста зачіска.
Ми приїжджаємо після першої дії.
Тут лише чужинці й чоловіки, бо сьогодні ввечері пані Франсія дає велике прийняття.
Я обмінююся вітанням з Одіффре та паном графом де Турноном. Сіміан, що з ним, теж вітає мене, але поясню: цього пана відрекомендували мамі два роки тому, коли вона ще їздила на бали. Він був страшенно закоханий у маленьку білявку Наталі Голіцину, поїхав за нею до Росії, де вона померла в нього на руках кілька місяців тому, але це лише дрібниця.
Цього графа де Турнона я ніколи не знала, днів пʼять-шість тому я побачила його на набережній, і він багато на мене дивився, я не звернула уваги, звична до того, що на мене дивляться, та й усі задивляються через моє біле вбрання.
Наступного дня те саме, і він наче питав, хто я така.
Нарешті, позавчора, здається, він побачив мене з мамою й привітався, упізнавши її, відтоді він мене вітає, що ж мені робити, як не вітати його теж? Це лише пояснення, перейдімо до сьогоднішнього вечора.
— От і добре, — каже Одіффре, — ось у цій ложі вам завжди й слід би бути, тут добре.
— Овва! а вам це було б приємно? не думаю.
— О! панно, ви кажете не те, що думаєте!
— Я завжди кажу те, що думаю.
— О! ні, — каже де Турнон, — тоді ви не були б жінкою й росіянкою.
І завʼязується розмова, Турнон не вродливий, але пристойний, вишуканий і чарівний.
Він каже мені стільки приємного, що цим можна було б напхати цілий мішок. Кляті ніццянці не привчили мене до таких манер, і я кілька разів зашарілася. Та це не вадить.
Я заходилася розглядати в бінокль когось навпроти й відчула, як Одіффре підштовхує Турнона, дивлячись на мене.
— Що ж ви робите, панно, — каже він, — що у вас такі маленькі вушка?
— Та нічого, — кажу я, паленіючи. — Хіба ви бачите їх уперше?
— Ні, але справді ж, правда, Турноне?
І обидва заходяться захоплюватися моїми вушками, їхньою формою, кольором, тим, які вони маленькі.
Невже це Бібі говорить? Я геть здивована цими двома любʼязними фразами й двома іншими речами, які за ними підуть. Справді, йому йде на користь плювати на мене, бо коли він чемний, я відчуваю це куди гостріше.
Я тримала в руці коробочку тих російських зацукрованих ягід, брусниці. Оскільки Турнон був зовсім поруч і розмовляв зі мною, я його почастувала, а він передав одну ягідку Одіффре.
— Ну що, — спитала я, — смачно?
— Гірко й кисло.
— Це тому, — сміючись, каже Турнон, — що вам її дав я; якби її дала панна, вона здалася б вам чудовою.
— Може, ви й маєте рацію.
— А як на мене, — кажу я, — то це страшенно несмачно.
— І ніяк не можна зробити її кращою, — каже Дивовижний.
— На жаль, ні, — кажу я, — це неможливо.
— Так, на жаль! — повторив він. — Яка досада, яка досада.
Потім, трохи згодом, він просить у мене цукерок.
— Але ви самі, — каже він, — дайте самі.
Я дала йому просто з рук у руки, навіть ледь торкнулася його руки.
— А мені? — каже Турнон.
І йому теж. Обом, а надто Бібі, вони здалися чудовими, чарівними, і Бібі наминав їх за обидві щоки.
Потім, нахилившись до Турнона, дуже тихо:
— Правда ж, вона чарівна?
Ну то якщо я чарівна, бовдуре, навіщо ж плювати на мене!
Турнон заходив до нас на віллу Аква-Віва; він питає, о котрій годині нас можна застати.
— До третьої.
— Ні, раз ви виходите з дому, а от о пʼятій, о шостій ви вдома?
— Так, о пʼятій чи о шостій ми завжди вдома.
Він говорить мені про їзду верхи, словом, про купу всього, але що вдієш: усе, що не стосується Дивовижного, здається мені надто довгим, нудним і непотрібним, щоб це записувати!
Ярочевський сидить у сусідній ложі. Гро й Саетоне приходять до Одіффре. А за десять хвилин до кінця вони всі йдуть. У мене стислося серце, коли я подумала, що ось-ось Одіффре, який здавався мені таким гарним, триматиме в обіймах жінку, що він говоритиме з нею, говоритиме про кохання, і що цією жінкою буду не я. Я не можу спокійно зносити цієї думки! Я не хочу, щоб він розмовляв із жінками, я не хочу, щоб його торкалися, я не хочу! Я не хочу!
Якби я кохала, я б дуже мучилася, я не стерпіла б, щоб мій обранець розмовляв із будь-ким. Я хотіла б замкнути його й забрати ключ із собою, я не дозволила б йому навіть наблизитися до жінки, подивитися на неї.
Тепер він танцює з Робенсонами, з Буено, каже їм, що… Біда над бідами! Грім і блискавка! Гієна й шакал! Тигр і лев!
Він був сьогодні гарний, як ангел. Чи здаюся я йому такою, яким він здається мені? Ні, якби я здавалася йому такою, яким він здається мені, він би мене обожнював…
О! Ого!
Ну й нехай, я це сказала!
Якщо він віддалився, я знаю, кому за це дякувати!
Цим клятим Сапоженіковим і їхнім негідним інтригам!
Слухайте: до ложі приходить Антонов і розповідає ось що:
Одна тутешня російська родина забрала собі в голову, що він упадає за їхньою старшою дочкою, бо він часто в них бував; вони подумали, що справу залагоджено і лишається тільки молитися Богові, і взялися всюди розпитувати про статки цього пана.
Той дуже ображений, що на нього дивилися, як на коня, як на товар; каже, що це дрібʼязково, що це брудно, що це по-мужицькому. Він більше не вітається із Сапоженіковими й не ходить до них.
Це великий скандал, спричинений безглуздям і необачністю Ніни.
Якщо на неї подивиться чоловік, вона вже вважає, що він закоханий; якщо він з нею заговорить — це пристрасть, а якщо він любʼязний — це вже сватання.
Це родинне божевілля, божевілля, яке доходить до найбезглуздішого гротеску. Учора до Ніни підійшов жебрак років чотирнадцяти-пʼятнадцяти й попросив у неї су.
— Ви бачили, — спитала ця пані в мами, — хлопець уже великий, і як він дивився! Він ішов за мною аж до рогу вулиці.
З цього можна уявити собі й решту.
Усі знають, скільки цього літа було розмов про Одіффре.
Ну от, я певна, що він дізнався про всі ці брудні інтриги зі слугами, про всі ці смішні розпитування, по які ходили аж до вбиралень, і, звісно, якщо вже така тварюка, як Антонов, віддалився, то це, звісно, обурило й Одіффре, викликало в нього відразу. І він боїться наближатися до людей із такою буйною уявою.
Ось що буває, коли знаєшся з наволоччю, з мужиками, з крамарями! Увесь їхній бруд падає на нас!
О! Прокляття!
А ще їхні плітки про Саетоне-звідника тощо. Ось чому Саетоне ніби дується на мене.
О! слухайте, це їм я завдячую тим, що мій гарний ніццець віддалився, цим брудним крамаркам!
Прокляття над прокляттями! Це не жарт, я віддала б усе на світі, щоб прояснити цю справу перед моїм ніццецем, я дала б відтяти собі палець на нозі, аби він більше не думав про мене погано, аби не змішував мене з грязюкою, аби не вважав нас здатними на такий бруд, на такі дрібʼязкові підлості!
Ні, він мене не кохає, ось головна причина, ось велика правда. Він мене не кохає! Думаєте, мені приємно це казати, а надто — знати.
Він був такий гарний сьогодні.
А зараз він з іншими жінками, тигр, гієна й шакал! Я не хочу, щоб його торкалися, я не хочу, щоб він упадав за іншими, я хотіла б, щоб він завжди був біля моїх ніг і без кінця повторював, що кохає мене, і навіть тоді я не була б задоволена й спокійна. Я хотіла б замкнути його «в темній вежі» й приставити до нього сторожем шестиголового цербера.
Хіба ж це не жалюгідно!
Хай він вважає мене негарною — гаразд, але щоб він думав, ніби на нього мали види, ніби про нього розпитували, — це жахливо, жахливо, жахливо!
Щоб він вважав нас здатними на такий бруд! Звісно, він віддалився, і він має рацію, якщо вірить. А як йому не вірити? Ми так приятелювали з цими брудними росіянами, ми були одне ціле.
Невже таке непорозуміння так і лишиться незʼясованим? Треба знайти спосіб пояснитися, спритно, манівцями, я спробую.
Я не хочу, щоб він змішував мене з брудом, я не хочу, щоб він думав, ніби я панночка, яка полює на вигідний шлюб, я не хочу, щоб він думав про мене погано.
Я хотіла б, щоб він вважав мене ангелом небесним.
Коли бачиш такі непорозуміння на сцені, не віриш, що вони можливі в справжньому житті, а я мучуся через комедію так, наче це справжня історія.
Уявіть собі мої муки.
Одіффре думає погано про мене, про нас; він віддаляється. Хіба ж це не досить сумно, не досить гидко, не досить чорно!
Треба, треба, треба, щоб я це пояснила. Це буде важко, але раз треба! Невже краще дати пилові й брудові заплямувати думку, яку цей чоловік мав про мене.
Я не хочу, щоб він вважав мене поганою, — надто він.

Примітки

В оригіналі італійською: «La figlia del regimento» — «Дочка полку», опера Доніцетті (1840). ↩
Береж (фр. barège) — легка вовняна тканина з Бареж у Франції, модна для вечірнього вбрання. ↩