Середа, 15 грудня 1875

Уранці я була в місті у різних справах для своїх кімнат і зустріла Маркова.
Я мріяла, що вже не їду до Рима, а беру вчителів тут і заходжуюся опоряджати свій дім. А що, якби я втілила цю мрію в дійсність? Та коли я кажу це, мої матінки перезираються й кажуть, що я поїду в неділю.
Бачите!
Міс Робенсон, схудла, зівʼяла, постаріла, нафарбована, з хворобливим виглядом, у синьо-золотому капелюшку, прогулюється з Проджерс. Бачачи Гостру, але гарненьку американку в такому стані, я трохи веселішаю. Ми йдемо зі своїми Граціями до Рюмпельмаєра, але, проїжджаючи повз Середземноморський клуб, я бачу сотню екіпажів біля дверей. Сьогодні перші ранкові танці. Я хилю голову набік і, користаючи з сутінків, плачу.
Мама лишається в Ніни, щоб уникнути бурі.
Я піднімаюся до себе і, проходячи, зриваю завісу зі сходів і жбурляю її під три чорти.
Не вірять моєму горю, моєму розпачу, бо я плачу й сміюся водночас.
Я хотіла писати одразу по поверненні, та на щастя передумала: мені довелося б голосити сторінок із тридцять, а тепер я отупіла й скажу лише, що за обідом сиділа з заплющеними очима, гнітячи всіх своїм кепським гумором, плачучи, сміючись, верзучи дурниці, з яких сміялися дідусь, що нічого не тямить, і Діна, яка силкується мене звеселити. Тітка нічого не каже або ж каже мені зухвалості.
Це здається вам дивним, чи не так? Зухвалості в цьому сенсі — у мене так заведено.
Пометавшись на всі боки, постоявши, прихилившись чолом до стіни, із заплющеними очима, з обличчям у долонях, — словом, у всіх позах Наполеона, — я пʼю чашку чаю.
— Ось, — кажу я, — я зараз розібʼю цю чашку; мені мало просто розбити, треба про це сказати, потім розбити, потім сказати ще раз.
І я розбиваю цю чашку, а потім, штовхнувши двері плечем, піднімаюся до себе.
Робенсон була там, і він теж. Я так хотіла там бути, бачити всіх!
Зрозумійте мою муку! Зрозумійте моє горе! Поставте себе на мить на моє місце — і вам не буде смішно!
Бути першим письменником у світі, вичерпати все своє красномовство, усі свої знання, усе своє серце, вжити найвідчайдушніших, найразючіших, найжахливіших слів — і цього не вистачило б, щоб змалювати мій стан!
Актриса, можливо, змогла б це в драмі, але тоді глядач бачив би майже саму дійсність.
Раніше в мене бували ясні дні, щасливі години, а тепер усе моє життя — щохвилинне шматування! Так тривати не може: або щось зміниться, або я захворію чи збожеволію. Читаю у «Фігаро»:
«Пан герцог Гамільтон, повернувшись із Німеччини, учора прибув до Парижа».
О! мої любі мрії, мої дитячі надії, моє невинне кохання! Усе це розчавлене, розтоптане, змішане з багнюкою приниження, полите гіркими сльозами!
Чи лишилася в мене бодай одна чиста думка на світі! Ні, усе заплямоване, зіпсоване, убите!
А я ж думала, що живу на світі лише для радості!
Так, краще поїхати! На кожному вечорі, на кожному прийомі, на кожній великій прогулянці я втрачатиму місяць життя й здобуватиму зморшку на обличчі.
Боже мій! Небо, земле, пекло, раю!

Примітки

Мої матінки — звичне для Марі означення матері й тітки разом. ↩
В оригіналі італійською: «Vedete!» — звертання до читача: «Ось бачите!» ↩
Марі зауважує, що вживає слово «зухвалості» в особливому, своєму значенні — не звичайну грубість, а щось, що ранить її саме особисто. ↩